УКРАЇНА ПЕТРА БАСАНЦЯ

20 лютого, 2004, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 7, 20 лютого-27 лютого 2004р.
Відправити
Відправити

На картинах професора Київської національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, н...

На картинах професора Київської національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, народного художника Петра Басанця вона трагічна і героїчна, лірико-романтична і критично-аналітична, сонцесяйна і зажурлива. Його епічна картина «Україна духовна» прикрашає залу Маріїнського палацу. На унікальному величезному полотні — ціле сузір‘я видатних українців: Володимир Мономах, Ярослав Мудрий, княгиня Ольга, Григорій Сковорода, Микола Гоголь, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Микола Лисенко, Богдан Хмельницький, Михайло Грушевський — майже 150 видатних діячів держави, культури, освіти і науки.

— Кожен твір — це плід глибоких роздумів, безперервних шукань, — зізнається пан Петро Басанець. — І в усьому необхідна щирість душі. Всі важливі проблеми, що тривожать людство, сприймаю як свої власні.

— Понад 50 років минуло відтоді, як у царину образотворчого мистецтва України неквапливою ходою увійшов живописець і рисувальник Петро Басанець. Увійшов впевнено, спокійно, із чітко окресленими мистецькими поглядами, збагачений життєвим досвідом…

— У козацькому селі Бурімці Ічнянського району на Чернігівщині були мої перші університети.У невеличкій батьківській хаті навчився читати, пізнавав відданість праці. На мою долю випало важке босоноге дитинство і не менш тяжкі юнацькі роки.

Малярством захопився ще з шкільної парти. А першим твором про грозові воєнні дні був портрет мого тезки Петра Товаровського.

— Знаю, що ваше село, як і моє родинне гніздо містечко Ічня, були звільнені в один і той самий день — 15 вересня 1943 року. Тоді вам, пане Петре, виповнилося…

— Йшов 18-й. Той вересневий день був напрочуд тихий і теплий. Люди групами й поодинці виходили за село, аби зустріти визволителів. Пішли й ми з матір‘ю, але нікого не зустріли. Повернулися додому — бачимо в кінці городу стоять машини, гармати, а біля них метушаться солдати. Один з них, помітивши нас, пішов назустріч. Привітався, запитав: «Як ви тут?» Мати розповіла, як було важко під час окупації. Батько і два мої старші брати пішли на фронт. Вже пізніше дізналися, що вони загинули.

Через годину—дві ми сиділи за довжелезним дідівським столом і смакували гарячою картоплею у «мундирах». Знайомилися ближче. Солдата, що зустрів нас першим, звали Петром. Після сніданку всі пішли до клуні читати поему Олександра Твардовського «Василь Тьоркін». Сміялися з дотепного хороброго воїна-визволителя. А потім я заходився малювати Петра. Час від часу він підходив до мене і з цікавістю дивився, як воно виходить. Казав, що пише вірші й після закінчення війни збирається вступати до університету на факультет журналістики.

— Звичайно, пане Петре, ви тоді й гадки не мали, що той портрет стане реліквією…

— Зробив я тоді з мого тезки декілька начерків, потім посадив на призьбі, щоб сфотографувати. Клацнув раз, другий. Спустилися в льох проявляти плівку. Щоразу, коли з вулиці долинав шум машин або танків, Петро прожогом вискакував, дивився-вдивлявся, чи то часом не бойова тривога. А потім вибіг і вже не повернувся. Біля хвіртки стояла зажурена мати. У тремтячих руках вона тримала невеликий клаптик паперу, на якому було написано польову пошту і прізвище — Петро Товаровський.

На другий день я зробив декілька фотокарток і надіслав їх Петру. На жаль, відповіді від нього так і не отримав. А невдовзі і я пішов на фронт. Двічі був поранений. Бачив смерть бойових побратимів. Й там, на війні, не полишав улюбленого малювання.

В 1947 році демобілізувався і вступив до Одеського художнього училища, одразу ж по його закінченні — до Київського художнього інституту.

Пригадую, якось у Ленінському, нині Шевченківському, райвійськкоматі Києва проходив комісію. А там на стіні плакат — «Герої Радянського Союзу». Підхожу ближче і бачу знайоме обличчя. «То це ж Петро Товаровський!» — майже вигукнув, аж на мене з докором зиркнув чоловік у військовій формі. Збільшений портрет було зроблено з моєї фотокартки. Правда, Золоту Зірку Героя йому домалювали. Я звернувся до військкома, аби дізнатися адресу Петра. Він тільки розвів руками і порадив поїхати у село Нові Петрівці, звідки здійснювалося керівництво Київською наступальною операцією.

У музеї, що в Нових Петрівцях, я знову побачив збільшену до великих розмірів свою фотокартку. Дізнався, що Петро Товаровський брав участь в обороні Ленінграда, в Сталінградській битві. Підбив чотири ворожі танки. Три з них — на Курській дузі у липні 1943-го (а під час нашої зустрічі Петро й словом не обмовився про свої героїчні вчинки). При форсуванні Дніпра і в боях за Київ підбив дев’ять танків і десять автомашин, за що отримав високе звання Героя Радянського Союзу посмертно. Йому тоді виповнилося 20 років. Всього лише 20!

Так і не діставши адреси родичів Петра, не маючи адреси, я повернувся до Києва. І одразу ж почав малювати великий портрет Петра Товаровського. І представив його на ветеранській художній виставці, присвяченій Дню Перемоги.

Щойно тільки відкрили ту виставку, до мене підбіг, не підійшов, а саме підбіг художник Борис Шац і випалив: «Звідки ти знаєш Петра? Я з ним навчався, сидів за однією партою. Петро — мій шкільний товариш». Тоді я розповів йому про свою зустріч з Петром на Чернігівщині 15 вересня 1943 року…

— Часом, пане Петре, кажуть: ну воювали, ну здобули перемогу… То й що тепер?

— Як тут не згадати слова видатного Максима Рильського: «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани». Як на мене, ще недостатньо розкритий образ неньки-України, яка чи найбільше постраждала в роки Другої світової війни. Вісім мільйонів наших співвітчизників стали її жертвами!

У мене є картина, на якій зображений Герой Радянського Союзу, командуючий Південно-Західним фронтом, генерал-полковник Михайло Кирпонос в бою під урочищем Шумейкове Лохвицького району на Полтавщині. Знаходячись у повному оточенні переважаючих сил ворога, він не втрачав самовладання. Навіть поранений, продовжував керувати боєм. Михайло Петрович мій земляк із сусіднього Ніжинського району, села Вертіївки. Його останки поховано в Київському парку Вічної слави. Хочеться вірити, що колись буде створена портретна галерея всіх похованих у цьому парку тридцяти чотирьох учасників героїчної оборони Києва і його визволення.

— А як щодо мирних тем?

— Нині закінчую велику картину «Весна в Україні». Тут зображений рослинний розмай, різнобарвність квітів, багатство пташиного і тваринного світу рідної Ічнянщини. Коли люди стали зарозумілі, перестали цінувати щедрість природи за її дари, то й природа стала відплачувати за таке до неї ставлення. А її слід дбайливо берегти. Так, як і наш нетлінний духовний скарб — культуру, мову.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК