Україна і Росія: імперія знову

Імперіям помирати дуже важко. Сказане вочевидь стосується і Росії. Виправдуючи свій імперіалізм, росіяни використовували облудливу і примарну ідею «слов’янського братерства». Роблять вони це до сьогодні. Що казати, коли навіть в Америці редактор газети «Россия» Ніколай Рибаков написав 14 листопада 1949 р. листа до президента Трумена, пояснюючи йому, що українці «є тільки частиною великої російської нації... Міжнародні пропагандисти невпинно пробують розділити великий російський народ». Отже, нас, українців, немає!

Президент Леонід Кравчук писав у своїх спогадах, що вже перед прийняттям Декларації про державний суверенітет України, яке відбулося 16 липня 1990 р., точилася затята боротьба «Москви за збереження конаючої радянської імперії». Найбільшим подвижником її збереження був Михайло Ґорбачов. У червні 1990 р. він говорив про життєдайну силу, що її Росія одержувала від інших культур та мов. Без неї Росія не буде тією державою, яку росіяни отримували у спадок і яку вони передадуть своїм нащадкам. Схожу думку висловив Олександр Солженіцин в одній зі статей, а саме що російська національна ідея — незбагненна без імперіального контексту.

24 серпня 1991 року було ухвалено Акт проголошення незалежності України, яким територія держави проголошувалася неподільною і недоторканною. Як же сприйняла цю історичну подію Москва? Вже через два дні Павло Вощанов, прес-секретар президента Єльцина, зробив офіційну заяву про те, що Росія залишає за собою право порушувати питання кордонів країн, котрі проголосили свою незалежність. Наступного дня мер Москви Гавриїл Попов заявив на телебаченні, що акти проголошення незалежності були незаконні й тому підлягають переглядові. Заяви Вощанова, Попова та багатьох інших політиків Росії, які містили територіальні претензії до України, стали неначе прологом до політичної війни між Росією й Україною.

У цьому контексті особливої уваги заслуговує постанова Верховної Ради Російської Федерації від 23 січня 1992 року про неконституційність рішень 1954 року щодо передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Цим актом Росія почала розігрування «кримської карти», ведення відкритої боротьби за півострів, Чорноморський флот, Севастополь і ядерну зброю як центральні об’єкти своєї політики. Напруженість у відносинах між Україною і Росією сягнула небаченого апогею, коли російські урядовці обговорювали можливість застосування ядерної зброї в попереджувальних цілях. Ця теза знаходить підтвердження у розмові Бориса Єльцина з прем’єр-міністром України Костянтином Масиком.

У відповідь на постанову парламенту РФ, Верховна Рада України дала дуже виважену й водночас безкомпромісну відповідь, за яку 6 лютого 1992 року проголосували 363 депутати. Документ розцінював дії російських парламентаріїв «як такі, що можуть дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Україні і Росії». Перелічивши всі законні й договірні порушення Верховною Радою Російської Федерації, Україна заявила, що підтверджує свою відданість гельсінкським угодам, зокрема принципові недоторканності існуючих державних кордонів, і відкидає будь-які територіальні претензії.

Втім, заява Верховної Ради не поклала край протистоянню у відносинах між Україною і Росією, ініційованому Москвою. Крим залишався центром подій. Ситуація загострилася, коли віце-президент Росії Олександр Руцкой, прибувши до Криму, заявив у Севастополі, «що Росія не віддасть Україні ані флот, ані Крим». Незабаром Борис Єльцин видав указ «Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту». На думку президента Кравчука, за спиною сепаратистів Криму стояли не тільки видні одиниці, а й цілі структури та керівники Чорноморського флоту. Після таких агресивних заяв Україну особливо стурбувала постанова російського парламенту від 21 травня 1992 року «Про правову оцінку рішень вищих органів дер­жавної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році». Тим актом парламент Російської Федерації визнав рішення статусу Криму незаконним і поставив під сумнів територіальну цілісність України.

Рішуче виступив на захист належності Криму Україні перший заступник голови Верховної Ради України Василь Дурдинець. 2 червня 1992 року він назвав рішення Верховної Ради Росії спробою «неприхованого політичного диктату...». «На жаль, — сказав Дурдинець, — дехто з російських парламентаріїв намагається перекрутити зміст цих найпринциповіших положень (підписаних у Біловезькій пущі. — Т.Г.), стверджуючи, що закріплений у згаданих документах принцип визнання і поваги територіальної цілісності діє лише доти, доки держави перебувають у рамках СРСР, а тепер — СНД».

У своєму виступі Дурдинець заявив, що постанова російського парламенту суперечить засадам гельсінкського Заключного акта, в якому розглядаються всі кордони як непорушні, та що ця постанова «зачіпає основи суверенітету України». «Ми мусимо чітко й недвозначно заявити, що Республіка Крим є складовою частиною України, і тому питання статусу Криму не може бути предметом будь-яких міждержавних переговорів», підкреслив він, висловивши жаль та тривогу з приводу подій, які вели Росію і Україну до ворожих відносин.

Виступив у Верховній Раді також міністр закордонних справ України Анатолій Зленко, який у присутності 384 народних депутатів представив суперечливу картину українсько-російських відносин, причина якої, на думку дипломата, полягала не в питанні Криму чи Чорноморського флоту, а «в послідовному небажанні деяких політичних сил і окремих членів керівництва Російської Федерації визнати політичну реальність — існування незалежної держави України, будувати відносини з нею на партнерських засадах, на принципах поваги суверенітету, невтручання у внутрішні справи, взаємної вигоди, одне слово — на рівноправ’ї суверенних сусідніх держав». На думку Зленка, російсько-українська криза — це продукт бажання «частини російського керів­ництва відвернути увагу населення від внутрішніх труднощів та прагнення відновити єдиний центр, зламавши державність України».

Коли з погроз і провокацій нічого не вийшло, російські політичні діячі вирішили розіграти ще один аспект «кримської карти» — статус Севастополя. Своєю постановою від 9 липня 1993 року парламент Росії надав Севастополю російський федеральний статус, оголосивши його «головною базою єдиного Чорноморського флоту». Президент Єльцин та МЗС Росії засудили рішення парламенту як нерозважливий акт, що, однак, не примусило депутатів відкликати своє рішення. В Україні дії російських парламентаріїв вкрай напружили суспільно-політичну думку й розцінювалися як замах на порушення територіальної цілісності та суверeнітету держави.

Реакція української виконавчої гілки влади також була досить рішучою. Із заявами протесту перед усім світом виступили президент Л.Кравчук, президія Верховної Ради, міністерства оборони та закордонних справ. У відповідь багато країн світу, зокрема Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Італія, а також Рада Безпеки ООН, засудили постанову парламенту Росії як акт, що суперечить міжнародним договорам.

Незважаючи на дипломатичну поразку 1993 року, ідея «імперської величі» в Росії не вмерла. Це промовисто засвідчила заява міністра закордонних справ цієї країни Андрія Козирева, яка прозвучала через декілька років і в якій він запропонував розробити «російську доктрину Монро», що поширювалася б на «близьке зарубіжжя», тобто на всі території колишнього СРСР. Слід зазначити, що пропозиція Козирева імпонувала політичним поглядам росіян. Про це, зокрема, свідчить соціологічне опитування, проведене в Москві у 1999 році, під час якого 85% росіян висловилося за відновлення «великої імперії» і тільки 7% їх із цим не погодилося.

Наступний виклик українсько-російським відносинам Росія створила, коли 29 вересня 2003 р., не повідомивши Україні, почала будувати дамбу від півострова Тамань у напрямку українського острова Тузла. Цей акт, що загрожу­вав використанню Україною Керченської протоки, шкодив українським правам на Азовському морі та ставив під сумнів суверенітет держави над Тузлою, викликав швидку й рішучу реакцію Києва. Вже 10 жовтня поблизу острова з’явилися українські військові човни, важка зброя та літаки. Рішуче висловився за оборону кордонів України тогочасний президент Л.Кучма, заявивши: «…якщо Росія будує дамбу в наших територіальних водах, ми повинні вжити силу». Верховна Рада України, зі свого боку, 369 голосами прийняла резолюцію, в якій засудила дії Росії як «неприятельські акти, що змушують Україну перевірити її сучасні відносини з Російською Феде­рацією».

Цікаву розмову про україно-російську конфронтацію провів оглядач російської газети «Известия» Борис Пастернак із президентом Леонідом Кучмою. «Ми розуміємо, — сказав під час розмови український лідер, — що у декого в Росії є спрага імперського самоствердження... Про звичайну, всім пам’ятну імперію говорити незручно — то заговорили про «ліберальну», «демократичну».

Невдовзі Росія перестала будувати дамбу, і до кінця року між Україною та її сусідкою настало тимчасове замирення. Але й цього разу не надовго.

Цього разу короткий спокій збурив Саміт НАТО в Бухаресті. Оскільки Україна була одним із кандидатів на приєднання до Плану дій щодо членства в Альянсі, в Росії проти цього зчинився шквал імперської істерії, погроз і критики. 7 квітня 2008 року російська газета «Коммерсанть» повідомила, що на закритому засіданні Ради Росія—НАТО президент РФ Володимир Путін пригрозив, що у разі вступу України до Північно­атлан­тичного альянсу вона може припинити існування як єдина держава... Зокрема Росія може анексувати Крим і Схід країни. Щоб не допустити НАТО до кордонів Росії, Путін «пообіцяв вжити адекватних заходів». Звертаючись до президента США Джорджа Буша, Путін дозволив собі сказати, що «Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!»

Заява президента Росії викликала шквал заяв російських журналістів і політиків проти суверенного права України творити власну політику. Так, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив в інтерв’ю радіо «Эхо Москвы», що Росія «робитиме все, аби не допустити прийняття України та Грузії в НАТО і не допустити неминуче пов’язаного з таким можливим рішенням різкого погіршення відносин з Альянсом, з його членами і з країнами — сусідами РФ». Ще більші погрози пролунали з вуст начальника Генштабу ЗС Росії Юрія Балуєвського, який заявив: «Однозначно, Росія вчинить дії, спрямовані на забезпечення своїх інтересів поблизу державних кордонів. Це будуть не тільки військові заходи, це будуть заходи іншого характеру». У відповідь на божевільну метушню російської преси та високопосадовців довкола питання України і НАТО, а також на божевільні погрози генерала Балуєвського, МЗС України зробило наступну заяву, датовану 12 квітня 2008 року. Ось найважливіші тези заяви:

«...Заяви високопосадовців Російської Федерації мають відвертий антиукраїнський характер, піддають сумніву територіальну цілісність України і є прямим втручанням у її внутрішні справи.

Ще раз наголошуємо: Україна — незалежна держава і самостійно визначає свою внутрішню та зовнішню політику, спрямовану на забезпечення і захист своїх власних національних інтересів.

В основі зовнішньополітичного курсу України — поглиблення рівноправних та партнерських відносин з усіма країнами, передусім із сусідніми, у відповідності до загальновизнаних норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН. Прагненням зміцнити міжнародний мир і безпеку керувалася наша держава, відмовившись від третього у світі ядерного арсеналу. Зі свого боку, ядерні країни, у тому числі і Російська Федерація, надали Україні гарантії безпеки, закріплені у Будапештському Меморандумі 1994 року.

Абсолютно неприйнятним є те, що Російська Федерація, як одна зі сторін згаданого Меморандуму та постійний член Ради Безпеки ООН, на яку покладається відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки, вдається до недружніх кроків щодо України, ставить під сумнів її територіальну цілісність і суверенне право приймати рішення щодо власного зовнішньополітичного вибору. У такій ситуації стає дедалі очевиднішим, що євроатлантичний вибір України — єдиний спосіб гарантувати безпеку нашої держави...

Україна вживатиме всіх необхідних заходів, передбачених міжнародним правом, для захисту свого суверенітету та незалежності».

Після заяви МЗС України ситуація трохи заспокоїлася, і Москва домовилася з Києвом розпочати консультації на рівні експертів у зв’язку з наміром України вступити до НАТО. Вже у спокійнішій атмосфері голова МЗС Російської Федерації Сергій Лавров заявив, що «на саміті в Бухаресті Путін не говорив нічого, що можна було б розцінити як зазіхання на суверенітет України». Посол Росії в Україні Віктор Черномирдін назвав маячнею інформацію, яка з’явилася у пресі, про те, що Путін не вважає Україну державою. «Ніколи президент Росії такого сказати не міг і ніколи не скаже. Це маячня», — зазначив він.

Отож в україно-російських відносинах настав черговий етап відносного спокою. Як довго він триватиме — покаже час. Чи витримає нове-старе кремлівське керівництво тест на політичну розсудливість та проголошену ним відданість універсальним засадам миру і демократії? Чи так воно буде, важко сказати, дивлячись на агресивну політику Росії стосовно Грузії, на порушення Росією принципу територіальної цілісності Грузії в питанні Абхазії та Південної Осетії. Такі дії Кремля суперечать міжнародним законам. Така діяльність залишає мало місця для довіри й оптимізму.