Націоналізм, характеризований одними як джерело зла, що виправдовує злочинну поведінку, а іншими як джерело спасіння, насправді є ідеологією, яку по-різному сприймають різні люди залежно від ролі, що її вона відіграє в національному житті. Декому ця ідеологія служить засобом гніту, для декого вона стала закликом до визволення. Коротко кажучи, націоналізм — це продукт історичного розвитку суспільства. Після доби Просвітництва та епохи романтизму він став панівною ідеологією західного світу, що об’єднує такі елементи, як спільна мова, культура, традиції, культ предків і спільний економічний, політичний та деколи й релігійний досвід. Урешті-решт він став панівною ідеологією у світі. Український націоналізм є лише її варіантом.
Мета Організації українських націоналістів — здобути для українського народу свободу і незалежність — була чітко сформульована під час установчої конференції ОУН у 1929 році. Зрозуміло, що шлях до мети був тяжкий, коли взяти до уваги факт, що українська територія була окупована Радянським Союзом на сході і Польщею, Угорщиною, Румунією та Чехо-Словаччиною на заході. ОУН прийняла ідеологію інтеґрального націоналізму, ідеї якого були рушійною силою у 20—30-х роках. Український варіант цієї ідеології, близький до французького інтеґрального націоналізму, виявився дуже успішним у вербуванні молоді Західної України для боротьби за незалежність. Можна стверджувати, що ОУН була радикалізованою версією національних прагнень, центральною — а радше єдиною — метою яких було служити українській нації. Все інше було другорядне, зокрема й характер майбутньої держави, яку націоналісти сподівалися створити. Читаючи програму ОУН, можна завважити, що поруч центральної мети — свободи і незалежності — організація однаковою мірою дбала про здобуття соціальної та економічної незалежності для українців.
Як еволюційно-революційний організм, ОУН шукала нових шляхів для досягнення своїх цілей, що стосувалося переважно керівництва, яке орієнтувало ОУН в напрямі авторитарної теорії і практики. Це стало особливо ясно після вбивства Євгена Коновальця 1938 р., коли ОУН стала унітарною політичною партією під незаперечним авторитетом провідника. Ці й інші властивості програми та організаційної структури ОУН могли справити враження, що вона є фашистською організацією. Проте таку характеристику вона відкидала, пояснюючи різницю між ними. Олександр Мотиль у своїй книжці «Поворот направо: ідеологічні початки і розвиток українського націоналізму» посилює арґументи лідерів ОУН, пояснюючи, що для фашистів держава є початком і кінцем усього. Справді, фашизм не визнає нації без держави. Для ОУН усе якраз навпаки: «Нація — це найвища форма органічної людської спільноти...». Крім того, «...українська нація — це вихідний пункт кожної акції і кінцева мета кожного змагання українського націоналізму». О.Мотиль чітко формулює: «Фашизм — це спосіб організування держави, а український націоналізм це засіб здобуття держави. Значить, українці не можуть бути фашистами, бо вони ще навіть не досягли цього пункту — держави, яка уможливлює фашизм... іншими словами, український націоналізм в основному був національним визвольним рухом».
ОУН не знайшла порозуміння щодо своїх цілей з європейськими державами. Виняток — уряд Литви, який, згідно з британськими повідомленнями, забезпечував провід ОУН «постійними грошовими субсидіями, фальшивими паспортами, полегшував їхні подорожі до Америки, під фіктивними прізвищами, для ведення аґітаційних кампаній і уможливив видавництво журналу УВО «Сурма» в Ковні». Цей документ також підкреслює, що Чехо-Словаччина, якщо й не підтримувала, то принаймні толерувала значну кількість провідних членів ОУН, які жили і діяли на її території.
Однією з держав, до якої ОУН виявляла інтерес як до джерела можливої підтримки, була Німеччина. Водночас постверсальська Німеччина використовувала німців, які були пов’язані з боротьбою Галичини за незалежність у 1918—1921 рр., аби зібрати інформацію про внутрішні справи в Польщі, ставлення галицьких українців до Польщі і про ситуацію в СРСР. Професор Ґергард фон Менде, високопоставлений службовець у нацистському апараті й спеціаліст у східноєвропейських справах, згадує полковника Альфреда Бізанца, Ганса Коха, Северіна Байґерта і Йосифа Мюллера. За словами фон Менде, Бізанц був головним зв’язковим між німецькою розвідкою та ОУН. Якщо говорити про будь-яку участь ОУН у німецькій розвідці, то фон Менде згадує лише те, що полковник Євген Коновалець мав контакти з деякими офіцерами німецької розвідки. Це практично нічого не означало, бо головне бюро німецької служби безпеки (SD) навіть не мало окремої програми, що стосувалася б України. Ця ситуація змінилася 1938 р. внаслідок наростання напруженості між Польщею і Німеччиною.
Андрій Мельник |
Важливою ділянкою діяльності ОУН в ті критичні роки (1939—1941) був пошук допомоги в Німеччині (Німеччина мала великі міжнародні зв’язки — з Вашингтоном дипломатичні відносини тривали до 11 грудня 1941 року, коли Німеччина оголосила війну США). Справжнім колаборантом Третього Рейху був Радянський Союз який, підписавши договір 23 серпня 1939 року, дав Гітлеру свободу дій проти Польщі, а відтак проти держав Західної Європи. Сталін послав Червону армію проти Польщі, а потім і проти балтійських держав та Фінляндії. Саме радянсько-нацистський пакт призвів до траґедії Другої світової. Ця колаборація між нацистами і комуністами тривала до 22 червня 1941 р.
Крах надій, що його пережили українці внаслідок провалу боротьби за незалежність Карпатської України, та неочікувана зміна подій як наслідок Пакту Ріббентропа—Молотова посилили конфлікт між Андрієм Мельником з одного боку та Степаном Бандерою, який вийшов із польської в’язниці, — з другого. Розкол в ОУН стався вже в лютому 1940 р., коли Бандеру обрали провідником фракції. Цей розкол став формальністю у квітні 1941 р., коли фракція Бандери скликала Другий великий збір ОУН, який визначив плани та політику організації. Українці опинилися перед фактом існування двох окремих організацій, що йшли до однієї мети — незалежної України, але різнилися стратегією. Тільки тепер вони були відомі, як ОУН(м) — під проводом Мельника, та ОУН(б) — під проводом Бандери. На жаль, вони виявилися неспроможними узгодити спірні питання — попри спроби німецького абверу бути посередником. Німці вже готувалися до війни з Радянським Союзом і сподівалися використати сили об’єднаної ОУН.
У процесі тих суперечок ОУН(м) і ОУН(б), маючи контакти і підтримку абверу, почали навесні 1941 р. організовувати групи, які мали бути таємно вишколені для спецоперацій. Активну роль в їх організації відігравав Ріко Ярий, член керівництва ОУН(б), багаторічний аґент німецької розвідки. Як можна було сподіватися, німці та українці з батальйонів «Нахтіґаль» і «Роланд», таємно вишколені в Нойгаммері (Німеччина) і в Зауберсдорфі (Австрія), мали неоднакові цілі. Вступаючи в ці військові частини, українці — члени ОУН — мали єдину мету: служити українській справі. Українці висунули умову, що вони «не будуть змушені складати присягу фюрерові чи Німеччині, а радше Україні й ОУН».
Щоб упевнитися, що німецька влада зрозуміла причину готовності українців брати участь у її планах, обидві фракції ОУН повідомили про свої цілі Гітлера та інших лідерів Рейху. У своєму Меморандумі від 14 квітня 1941 р. керівництво ОУН(м) уже в першому реченні заявляє, що «мета Організації Українських Націоналістів є відновлення незалежної суверенної Української Держави на території між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем, яку заселює український народ». Одна з резолюцій, ухвалених Другим великим збором ОУН(б), констатує, що «тільки повністю суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний всесторонній розвиток її народу». 23 червня ОУН надіслала Гітлеру 14-сторінковий меморандум, підписаний Степаном Бандерою і Володимиром Стаховим; серед різних артикульованих у ньому аспектів центральним було підкреслення, що головною метою ОУН є відновлення незалежної Української Держави, про що згадується щонайменше на сімох сторінках. Меморандум містив також пересторогу, точніше, погрозу: «Якщо навіть німецькі війська при марші в Україну будуть спершу привітані, очевидно як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися, коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свойого наміру відновити Українську Державу». Меморандум закінчується заявою, що «українці сповнені рішимости створити умови, які ґарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східньоевропейському просторі, мусить узяти до уваги цю резолюцію».
Німецька влада отримала від українців згадані документи, проаналізувала їх, але відповіді не дала. Німці не відповіли, бо не хотіли антаґонізму з українцями, маючи намір експлуатувати їхні людські ресурси для своїх власних цілей, які були цілковито протилежні українським прагненням. Як писав Ганс фон Герварт, «Гітлер бачив Україну, як і інші окуповані території Радянського Союзу, виключно як об’єкт колоніальної експлуатації». Гітлерові ідеї давалися взнаки і в політиці, застосованій в Україні. Справді, для німців українці жодним чином не були партнерами. Попри непевність, українці в батальйоні «Нахтіґаль» «без надії сподівалися» і були з німецьким вермахтом на кордоні, коли почалася війна з Радянським Союзом. Вони серед перших частин увійшли до Львова вранці 30 червня. Після однотижневого перебування у Львові «Нахтіґаль» вирушив на фронт воювати проти Червоної армії і дійшов до Вінниці. Батальйон «Роланд» узяв участь у війні дещо пізніше. Він діяв уздовж Південного фронту — прямував через Угорщину до Румунії і врешті — до України, де встановив контакти з «похідними групами» ОУН. Українці виконували обов’язки, яких сподівалися від них німці.
Непевні свого майбутнього, українці вирішили готуватися до невідомого. З ініціативи ОУН(б), 86 визначних осіб різних політичних переконань, за винятком послідовників Мельника, зустрілися 22 червня в Кракові і після тривалих дискусій створили Український національний комітет. Відповідальними за діяльність комітету були: генерал Всеволод Петрів (президент), доктор Володимир Горбовий (перший віце-президент), професор Віктор Андрієвський (другий віце-президент), доктор Степан Шухевич (перший секретар) і колишній маршалок польського парламенту Василь Мудрий (другий секретар). Того самого дня комітет підготував звернення до українського народу, що його підписали 36 визначних громадян, культурних і політичних діячів, закликаючи українців об’єднатися для спільної боротьби за створення Української Держави. Це аж ніяк не вплинуло на Андрія Мельника, який висловив різку критику на адресу осіб, котрі створили комітет.
Маршрутом просування німецької армії ОУН — бандерівці і мельниківці —вислали політичні групи, відомі як «похідні групи», у східні реґіони України; їхнім обов’язком було допомагати організовувати місцеву адміністрацію та поліцію, прищеплюючи їм незалежницький дух. Як тільки німецька армія почала просуватися на схід, перший заступник Бандери Ярослав Стецько приготувався до переходу радянсько-німецького кордону, щоб бути у Львові на той час, коли німецькі війська ввійдуть у місто. ОУН уповноважила його провести акцію, яка кине виклик планам Гітлера щодо України. Ця історична подія, відома як Національні збори, сталася 30 червня 1941 року в будинку «Просвіти», де зібралося приблизно сто визначних осіб Львова; вони не знали, що братимуть участь в історичному акті, який змінить стосунки між потенційно прихильною Німеччиною та українським народом, котрий боровся за свободу, за незалежну державу. Під час зібрання до аудиторії увійшли двоє німецьких офіцерів — Ганс Кох і майор Ойкерн; вони відмовилися сісти за стіл для гостей на запрошення Стецька. Кох, спеціаліст з українських справ при німецькій армії, виклав свою позицію. Його коментар щодо проголошення Української Держави був неґативний: Німеччина «не збирається допускати будь-які нові державотворення на території, здобутій кров’ю її вояків». Він вимагав розпустити збори. Залишаючи зібрання, Кох підійшов до Стецька і сказав: «Ви граєтеся з вогнем».
Те, що німці вже знали раніше від керівництва ОУН, Стецько проголосив формально як Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року.
Акт був негайно прочитаний по радіо і викликав великий ентузіазм серед населення Західної України. Наступного дня митрополит Андрей Шептицький видав пастирський лист, благословляючи цю історичну подію та висловлюючи надію, що новий уряд під керівництвом Ярослава Стецька задовольнить «потреби й добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на те, до якого віросповідання, народности й суспільної верстви належить». Заохочений народною підтримкою проголошення незалежності, митрополит Шептицький 7 липня написав листа Андрієві Мельнику, закликаючи його порозумітися з Бандерою, що принесло б користь українському народові. Це прохання так і залишилося нереалізованим.
Берлін не був готовий до такого вчинку ОУН(б). Тому негайно вирішив покласти край самій ідеї самоврядування, не кажучи вже про проголошення суверенної незалежної держави. У своєму листі до Альфреда Розенберґа Еріх Кох заявив, що проголошене у Львові 30 червня суперечило «Гітлеровому запланованому колоніалізмові на Сході і натомість підвищило принцип самовизначення народів». Німецька служба безпеки розуміла значення подій у Львові. У своєму звіті 3 липня 1941 р. вона інформувала Берлін, що проголошенням Української Держави та утворенням міліції бандерівське керівництво намагається «поставити німецьку владу перед доконаним фактом». Німецька позиція окреслилася під час розмови між Степаном Бандерою, доктором Горбовим, Мудрим, доктором Шухевичем і Андрієвським з одного боку, та заступником державного секретаря Ернстом Кундтом, доктором Фюлем, суддею фон Бюловом і полковником Бізанцом — з другого.
Кундт сказав, що в будь-якій дискусії між німцями та українцями лише німецька позиція є вирішальною. Бандера ж пояснив, що боротьба, яку ведуть українці, — це боротьба за вільну й незалежну Україну. Кундт наполягав, що тільки німецька влада має право на політичні рішення в Україні. Бандера відповів, що «базою повної співпраці з німецькими установами була мета встановити незалежну Українську Державу...». Жереб кинуто — обидві сторони визначили свої позиції чітко й безповоротно. Німецькі плани щодо Східної Європи виключали можливість встановлення незалежної Української Держави, а ОУН не могла йти на компроміс у цій справі — це була б утрата основної мети її існування.
Нова політична дійсність віддзеркалилася в діяльності ОУН(б), як це задокументовано в німецьких поліційних звітах. Уже 2 липня 1941 р. було зафіксовано, що послідовники Бандери організовують міліцію та міську адміністрацію, аби поставити німецьку владу перед доконаним фактом. У відповідь німецька служба безпеки розпочала арешти лідерів українських націоналістів. Звіт від 5 липня 1941 р. інформує, що Степана Бандеру відправляють до Берліна на допити, а 7 липня — він уже в «почесному ув’язненні». Крім Бандери, кілька інших провідних осіб було ув’язнено в Кракові та у Львові. Німці ще підтримували контакт із Стецьком, намагаючись переконати його анулювати Акт від 30 червня.
Передбачаючи можливість арешту, керівники ОУН(б) скликали 10 липня засідання, на якому були присутні: Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Ярослав Старух, Іван Климів-Леґенда, Лев Ребет, Іван Равлик, Василь Турковський і Роман Ільницький. Обговорювали майбутню діяльність ОУН(б). Аби упевнитися, що організація не залишиться без провідника, Стецько на цю посаду призначив Миколу Лебедя. Тоді ж вирішено переформувати структуру ОУН(б), аби підготувати її до боротьби проти Німеччини як країни-окупанта. Як можна було передбачити, 11 липня заарештували Стецька та Ільницького, а наступного дня відвезли до Берліна, де вони, як і Бандера, перебували під домашнім арештом. Бандера і Стецько, маючи доступ до зовнішньої комунікації, видавали політичні заяви у формі декларацій. Наприклад, 21 липня 1941 р. політичний відділ ОУН(б) видав заяву, яка пояснювала значення і незмінний характер Акта від 30 червня. У документі стверджується, що український народ уважатиме аґресію проти українського уряду ворожим актом Німеччини щодо самої ідеї української державності, і робиться висновок, що «Проголошення Української Держави у Львові є випробуваною і завершеною реальністю. З того часу всі акти будуть видаватися в імені Української Держави».
Крім ув’язнення провідних членів ОУН(б), що викликало деяке занепокоєння в країні, як про це звітує служба безпеки, з’явилася нова проблема, коли німецька влада почала обговорювати плани об’єднання Галичини з Генеральним Губернаторством. 1 серпня 1941 р. цю злуку було здійснено, що урочисто відзначили за участю німецьких членів партії, поліції та військовиків. Але деякі документи свідчать про розуміння, що цей перехід не буде легким. Уряд навіть видав спеціальну таємну інструкцію: «Як трактувати українців». Наприклад, якщо українці висловлюватимуть невдоволення з приводу приєднання окремих областей до Генерального Губернаторства чи до Румунії, їм треба просто відповісти: «Україну звільнено коштом німецької крови, отже Німеччина має право вирішувати про ці області згідно зі загальною політичною потребою». Коли Ярослав Стецько довідався про цю подію, він, перебуваючи під домашнім арештом у Берліні, надіслав 3 серпня Гітлеру лист-протест від українського уряду, заявляючи, що український народ, який століттями боровся за незалежну Українську Державу, здивований та обурений цим актом інкорпорації. Лідери українських військових частин у лавах німецького війська — «Нахтіґаль» і «Роланд» — зреагували негайно, довідавшись про арешти та інкорпорацію Галичини в Генеральне Губернаторство. Капітан Роман Шухевич, як політичний керівник батальйону, надіслав листа верховному командуванню вермахту, протестуючи проти подій у Галичині та заявляючи, що в таких умовах український батальйон не може залишатися в німецькій армії. У відповідь обидва батальйони завернули з фронту, аби вони «пройшли додатковий вишкіл», а у вересні перевели до Франкфурта-над-Одрою. Там їх поставили перед вибором: або вони залишаться в Німеччині як примусові робітники, або їх відправлять на один рік до Білорусі служити в охоронній поліції (Schutzpolizei). Вони вибрали останнє. Так закінчилися сподівання українських націоналістів на військову співпрацю з абвером з метою здобуття для України незалежності.
Німецька влада була достатньо толерантна до Бандери і Стецька під час їхнього домашнього арешту в Берліні. Вони мали можливість зустрічатися зі своїми друзями й надсилати німецькому урядові заяви. Нацисти сподівалися, що вони таки змінять свою думку і відмовляться від Акта від 30 червня 1941 р. Однак за два місяці німці зрозуміли, що Бандера і Стецько не відступляться, що й було доведено 14 серпня 1941 р. в «Меморандумі ОУН щодо німецьких домагань розпустити український уряд». Меморандум був відповіддю на німецькі вимоги обмежити політичну діяльність ОУН; їх 6 серпня виклали керівництву ОУН доктор Кох і доктор фон Менде. Головним пунктом німецьких вимог був розпуск українського уряду, створеного у Львові 30 червня 1941 р. У своєму меморандумі ОУН(б) недвозначно заявила, що не може зректися Акта від 30 червня, бо це означало б зраду своєї революційної традиції, основною метою якої завжди було відновлення незалежної Української Держави.
15 вересня німецька поліція перевезла Бандеру і Стецька до берлінської в’язниці на Александерплац, а в січні 1942 р. вислала до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували до осені 1944 року. Одночасно почалися облави, внаслідок яких було ув’язнено сотні послідовників Бандери. Більшість заарештованих вислали до концентраційних таборів, інших стратили. Особливо полювали на Миколу Лебедя, для чого навіть видали 4 жовтня 1941 р. «гончий лист» (виключно для поліції) з фотографією та пересторогою, що розшукуваний має при собі зброю. Треба зазначити, що керівники ОУН(б) передбачали німецькі радикальні заходи, і тому вже 10 липня 1941 р. скликали зібрання, на якому обговорювали навіть можливість повстання. Цю ідею відкинули як нереальну, аж доки український народ не буде готовий до цього організаційно й психологічно. На зібранні вирішили реорганізувати ОУН(б), аби розпочати інтенсивну підготовку до збройної боротьби проти Німеччини. Присутній на ньому Роман Ільницький вважає, що там була ухвалена перша антинацистська резолюція ОУН(б). Діяльність ОУН(б) проти німецької влади, як про це звітувала німецька служба безпеки, значно посилилася. І справді, у звіті від 27 серпня 1941 р. процитовано майже пророчу пересторогу ОУН(б) Гітлерові в Меморандумі від 23 червня. Звіти німецької служби безпеки від 22 і 27 серпня 1941 р. доводять, що прогнози керівництва ОУН справджувалися. Спершу українське населення вітало німецьке військо, але ситуація змінилася, коли німці довели, що вони прийшли аж ніяк не з метою визволяти український народ.
З посиленням нацистського гніту і духу спротиву, ОУН(б) під керівництвом М.Лебедя провела у вересні 1941 р. свою першу конференцію, під час якої було чітко сформульовано політичні цілі і наголошено на необхідності публікувати матеріали, які б виховували населення в дусі політичної свідомості, розкривали німецькі плани експлуатації та колонізації України. Цю пропаґанду розглядали як підготовчий етап для активної боротьби. Постанови конференції були рівнозначні оголошенню війни проти Німеччини. Стати на таку позицію було нелегко, бо народні маси все ще дивилися на німців як на визволителів від радянського кошмару. Отже, потрібно було психологічно підготувати людей до неминучої конфронтації з нацистами. З цією метою в квітні 1942 р.ОУН(б) провела Другу конференцію, на якій було чітко стверджено, що метою ОУН(б) є встановлення суверенної Української Держави. Заявляючи, що війна ведеться в інтересах імперіалістичних держав — Німеччини та СРСР, учасники конференції заявили: «Як альтернативу до більшовицької ідеології інтернаціоналізму та німецької візії т.з. «Нової Европи» ми пропонуємо міжнародну концепцію національної, політичної й економічної перебудови Европи, базовану на принципі вільних національних держав під гаслом: «Свобода народам і людині».
Німці сподівалися придушити ці ініціативи шляхом насильства та екзекуцій. Так, наприклад, відділення служби безпеки в Києві, Дніпропетровську, Миколаєві, Рівному, Житомирі й Вінниці отримали спеціальну інструкцію щодо «бандерівського руху»: «Встановлено з певністю, що бандерівський рух приготовляє повстання в Райхскомісаріаті, кінцевою метою якого є створення незалежної України. Всіх активістів бандерівського руху треба негайно арештувати і після ґрунтовного слідства таємно ліквідувати як злодіїв».
Хоча німці більше уваги приділяли діяльності послідовників Бандери, яких вважали небезпечнішими для своєї політики в Україні, було очевидно, що вони почнуть застосовувати репресивні заходи і проти послідовників Мельника, чия програма, як і ОУН(б), мала своєю метою самостійну Українську Державу. Берлін наказав представникам влади на місцях перешкодити цьому за всяку ціну. Тобто кожний прояв національного почуття з політичним забарвленням мав бути придушений.
ОУН(м) найбільших втрат серед свого керівництва зазнала в Києві, де зосереджувалися її головні зусилля. Хоча мельниківці не долучилися до проголошення Української Держави, вони зуміли організувати Українську національну раду (УНР), яку очолив професор Микола Величківський, сподіваючись, що вона розвинеться у репрезентативну політичну установу в Східній Україні. Андрій Мельник і його послідовники помилялися, очікуючи доброзичливого ставлення нацистів до їхньої мети — мати незалежну Українську Державу. Репресивні заходи німецької служби безпеки проти різних членів Національної ради, включно з арештом Величківського, поставили хрест на цих сподіваннях. За короткий час свого існування Українська національна рада не лише досягла успіху у справі пробудження певної громадської активності, а й, реаґуючи на посилення німецького насильства, підготувала Гітлеру Меморандум від 14 січня 1942 р. Цей документ не лише віддзеркалював розчарування українського народу німецьким правлінням, а й свідчив про крах сподівань ОУН(м) на німецьку політику взагалі.
Це розчарування німцями базувалося на гіркому досвіді ОУН(м) листопада 1941 р. Вже 12 грудня служба безпеки конфіскувала дуже впливову газету «Українське Слово» й заарештувала Олега Кандибу, Івана Рогача, Ярослава Чемеринського і Петра Олійника — провідних членів ОУН(м). У лютому
1942 р. гестапо завдало смертельного удару літературній групі, яка друкувала журнал «Літаври» — його душею була поетеса Олена Теліга. Приблизно 40 осіб розстріляли в Бабиному Яру. У відповідь на такі брутальні методи німецької служби безпеки супроти членів ОУН по всій Україні негайно скликали конференцію в Почаєві 24—25 травня 1942 р., на якій, за словами учасника Ярослава Гайваса, було засуджено німецьку колоніальну експлуатацію України й артикульовано тверду позицію: ОУН(м) повинна активно боротися проти німецької влади, оскільки гітлерівська Німеччина, як і більшовики, є найгіршим ворогом України.
З української підпільної літератури та звітів німецької служби безпеки очевидно, що ОУН(б) після 15 вересня 1941 р. та ОУН(м) після конференції в Почаєві вважали німецьку владу ворогами українських політичних прагнень, гнобителями та експлуататорами українського народу. Таке сприйняття німецької влади було чітко констатоване в резолюціях Третьої конференції ОУН(б) 17—21 лютого 1943 р., де раніше сформульована позиція підтверджувалася ще докладніше: більшовики й нацисти ведуть імперіалістичну війну, яка має на меті «цілковите поневолення нації та окремих людей...».
Антинімецька позиція українського підпілля знайшла своє втілення й у резолюції Третього надзвичайного збору ОУН(б), який відбувся в серпні 1943 р. У ній ідеться про «гітлерівську програму поневолення та її брутальні колоніальні методи», котрі поставили українську націю в дуже складну ситуацію. Німецька влада, вочевидь, усвідомлювала антаґоністичний характер українського національного підпільного руху, бо в її поліційних звітах після 1941 року з’явився термін Die Ukrainische Widerstandsbewegung — український рух опору.
Третій надзвичайний збір ОУБ(б) мав дуже велике значення. Він не просто закликав до відкритої війни проти нацистів і більшовиків. Німецька розвідка рапортувала 15 вересня 1943 року, що великий збір ухвалив рішення, згідно з яким унеможливлювалося право ОУН(б) одноосібно вирішувати українські питання. Рапорт також інформує, що ОУН(б) позбувається авторитарного характеру, що в ній «відбуваються фундаментальні зміни... Зміна політичних засад ОУН(б) вказує на тенденцію до демократизації поглядів». В рапорті також зазначено, що великий збір створив на всеукраїнських (Allukrainertums) засадах головне командування УПА, яке не підлягатиме жодним політичним групам. Про нові демократичні засади говорять і Програмові постанови збору, в яких ідеться про «свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду; проти офіційного накидування суспільності світоглядових доктрин і доґм». Стаття 12 закріплює «повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й змісту національну культуру»; стаття 13 — «рівність усіх громадян України, незалежно від їх національності, в державних та громадських правах та обов’язках,.. рівне право на працю, заробіток і відпочинок». Варто зазначити, що ці далекосяжні — можна сказати революційні — зміни в структурі і програмі ОУН відбуваються в часи жорстокої боротьби проти двох тоталітарних держав.
З викладеного вище стає очевидним, що від вересня 1941 р. ОУН(б) вела наполегливу антинацистську пропаґанду, яка впливала не лише на її членів, а й на все суспільство. Зрозуміло, що це була боротьба не лише на словах, це був необхідний період психологічної та організаційної підготовки до відкритого спротиву окупантам. Брутальна поведінка німецької влади зіграла на руку ОУН, оскільки пригноблене населення переконалося, що єдиним виходом для нього, єдиною альтернативою більшовикам є приєднання до ОУН, аби взяти активну участь у національному русі опору.