Україна. Де наша крайня північ?

Варто киянину приїхати до якогось райцентру, селища чи села, як він відразу відчує, що потрапив у геть інший світ. Провінція вражає городянина не стільки своїм розміреним буттям і патріархальністю людських стосунків, скільки якимось песимістичним сприйняттям життя, мовляв, не біда, що нам погано, притерпілися вже, аби гірше не було.

Провінція любить поспілкуватися з приїжджою людиною, тим більше, якщо вона зі столиці. Поговорити про майбутні вибори і ціни на солярку. Поскаржитися на споконвічне невміння міста зрозуміти село і його потреби. Поставити неодмінні запитання: «Як там Вєрка Сердючка поживає?» і «Чому Богдан Бенюк нічого по телевізору не рекламує?» Але рано чи пізно розмова торкнеться самого життя, і тоді почуєш, чим же насправді вболіває провінція, що думає і чого хоче. «Ви там у Києві у Верховній Раді, в уряді багато можете хорошого наговорити і навирішувати. А от коли ж воно, це хороше, прийде в Полонне чи Старий Крим, у Новоселицю чи Ямпіль? Через скільки десятиліть? А якщо не прийде взагалі? Невже ви не розумієте, що Київ — це ще не вся Україна?!», — ось як може заговорити провінція. І це зрозуміло. Бо провінція живе гірше за місто, — страждає від беззаконня, безуспішно шукає роботу, повністю залежить від місцевого начальства. А провінційне начальство тим і підступне, що часто все особисте має, але особистостями не буває. До того ж воно навчилося щиро дивитися в обличчя своїх співгромадян і постійно брехати їм. Ховати головне в дрібницях, кивати на обласне і київське керівництво, мовляв, це воно вирішує, а ми — люди маленькі, не все в нашій владі...

До речі, слово «провінція» латиною означає «завойована територія». А може, і справді центр назавжди завоював провінцію, щоб використовувати її у своїх інтересах? Може, й надалі триматиме її в чорному тілі, перешкоджатиме її розвитку? Певне, уже тільки наші нащадки дадуть відповідь на ці запитання...

«ДТ» планує регулярно розповідати про життя райцентрів, селищ і сіл країни, про так звану глибинку, без котрої дійсно не можна цілісно уявити Україну. Поїздки по містах і селах країни почнемо з розповідей про крайні точки України — північну, південну, західну та східну.

Отже, перший нарис. Найбільш північне село країни — Грем’яч Новгород-Сіверського району на Чернігівщині.

В усіх нинішніх географічних довідниках зазначено, що найпівнічнішою точкою України є село Грем’яч. Воно знаходиться в 45 кілометрах від райцентру Новгород-Сіверський, що на Чернігівщині. От і цікаво, порівняно з безліччю інших сіл нашої Батьківщини, як це село живе — краще, гірше? І на яких вагах, якою мірою визначити це? Перше ж враження від приїзду до Грем’яча — тут дуже тихо. Так тихо, що у вухах дзвенить. Люди тут знають один одного в обличчя і чимало знають один про одного. Хлібосольні, але замкнуті, тримаються гідно й не завжди охоче говорять про Грем’яч, про те, що було і що є...

Сільська ідилія?

Райський куток — і все, і більше нічого додати не можна. Всевишній і сама природа постаралися на славу, а предки нинішніх грем’яченців добре знали, де село ставити... Вийдеш із машини, що намотала на свої колеса 362 кілометри (шлях із Києва), ступиш на селянський двір, а навколо — ліс. А там свій мікроклімат, свій таємничий світ зі співом птахів, говіркою квапливого джерела і тихим шелестом смерек на самісінькій верхівці. А верхівка — високо. Задереш голову так, що ледь не падаєш, щоб через пахучі гілки роздивитися синє небо... На городянина ліс, та ще такий густий, як у Грем’ячі, діє неначе чари, примушуючи, може, вперше замислитися про те, яка це сила — Природа, що створює життя, та які дрібні та смішні всі наші найособистіші проблеми, а вже про політичні, передвиборні годі й казати.

Село Грем’яч розкинулося на правому березі ріки Судость — притоці Десни. Тут 746 дворів, 1563 жителі. Є аптека, поліклініка (усі пенсіонери з величезною повагою розповідають про стоматолога Марту Жигалко), лікарня на 12 ліжок, «швидка допомога», пошта, кафе, міні-маркет (асортимент товарів і продуктів нічим не відрізняється від столичних магазинів). Як і раніше працює Будинок культури, відкрита бібліотека, де понад 30 тисяч книжок.

У дитсадку 40 дітей від одного до семи років. Оплата як на нинішній час дуже мала — від 50 до 80 копійок на день на одну дитину. У селі вважають, що дитсадок — заслуга Світлани Курило, яка працює завідуючою вже 22 роки, а до цього 30 років на цій посаді трудилася мати Світлани Олексіївни.

У середній школі навчаються 170 дітей. У лютому нинішнього року сталася приємна для села подія: Міносвіти подарувало школі 11 комп’ютерів.

Є водопровід. Це означає, що колонки стоять біля кожного будинку, а в деяких господарів — навіть у дворі чи в квартирі. Оплата за воду терпима: на місяць із людини 1,4 гривні, за корову чи коня — 1,12 гривні, а за порося — 0,35 гривні. Пенсію старим останні два роки приносять вчасно, затримок немає.

Грем’яч встає дуже рано. У кожному подвір’ї — корова, а то й дві, навіть три. Починається доїння. А потім звідусіль несуть банки та бідони до молоковозу — це новгород-сіверський сирзавод збирає молоко в селян. У лютому за літр молока завод платить по 90 копійок, у червні — по 55 копійок, а в жовтні — по 70. Господиня від однієї корови влітку надоює на день 10 і навіть 15 літрів. От і рахуйте дохід, адже здане молоко — головне джерело надходження грошей до сімейного бюджету. 2003 року жителі здали заводу 797 тонн молока, а за дев’ять місяців цього року — уже майже 660 тонн.

У селі давно немає колгоспів (було два: «1 Травня» і «Шлях нового життя»), а замість них — ТОВ «Грем’яч». Є ферма, де вирощують 400 корів, і молоко від них теж отримує сирзавод. «Грем’яч» зайнятий і виробництвом зерна, але врожайність у цих краях, на жаль, низька. Щоправда, нинішнього року ще нічого — 16 центнерів із гектара, а в минулому — 8, бувало навіть по 5 центнерів із гектара.

Цікаво, що тут фрукти, овочі й навіть м’ясо не везуть на базар до райцентру (далеко!), а переробляють для себе. Побувавши в Грем’ячі, переконуєшся, що консервування — наша національна забава, недоступна розумінню відсталих у цій справі країн Заходу. От і в селі від середини літа розпочинається заготівельний період. У банки закатують усе, що тільки можна, крім цього, все інше сушиться, тушкується, париться, перетирається, коптиться... Як-то кажуть, і дим копченостей нам солодкий і приємний...

Росія поруч...

У селі знаходиться застава, вірніше, її керівництво та самі казарми, де живуть як військові строкової служби, так і контрактники. Ділянка ж кордону, контрольована заставою «Грем’яч», досить велика, а головне, рельєф різний: болото, ліс, поле, глухі зарослі чагарників.

Про прикордонників селяни кажуть із повагою і таємною надією, що саме вони, молоді хлопці, і повинні затримати місцевих дівчат, не дати їм утекти з села. І так уже, мовляв, мало дівчат залишилося. «Весілля нещодавно зіграли. Може, якась ще з наших красунь прикордоннику буде до вподоби. Добре б! А то своїх хлопців мало, і ті — лише п’яниці, тверезого вдень із вогнем не знайти. А військові — народ тверезий, серйозний», — каже Василина Луценко, мати чотирьох дочок. Троє дорослих із села вже виїхали, підростає молодша, 16 років, чи залишиться вона з матір’ю — ось питання.

Вважають тут, що прикордонники хліб задарма не їдять і порушників ловлять справно. У будь-якому разі, із гордістю розповідають, як наприкінці минулого року був затриманий «ЗІЛ», де в спеціальній схованці ховалося 12 китайців і в’єтнамців. «У них на батьківщині життя, бачите, у сто разів гірше, ніж у нас, от і біжать світ за очі». У січні прикордонники зловили дві групи нелегалів з Індії, і виявилося, що в п’ятнадцятиградусний мороз у десяти індусів на ногах були... кросівки. Ясно, що змерзли та обморозили ноги, п’ятеро з них — дуже серйозно. Грем’яченці зі співчуттям розповідають про те, як прикордонники відвезли індусів до новгород-сіверської райлікарні, де впродовж двох місяців їх старанно лікували.

Та самі жителі села, добре знаючи лісові стежки, запросто «ходять до Росії» — там дешевше цукор, ковбаса, кондитерські вироби, а основне, там дешевше пально-мастильні матеріали. «У мене хоча й мотоцикл, але їсть бензин, як молодий жеребець. От і ходжу через ліс із каністрою — все-таки дешевше, ніж у нас», — каже Григорій П. (прізвище просив не називати: «А раптом за правду ще і посадять? Кордон — він і є кордон. Я ж розумію...»). Звичайно, і каністру бензину, і півмішка цукру місцевий житель міг би пронести через кордон законно — із пред’явленням паспорта на пропускному пункті. Та до офіційного прикордонно-митного пропускного пункту тупотіти 10 кілометрів, а тут швидким кроком через лісок — і за півгодини ти вже в Росії, у селі Случевське...

«Место сие зело богато
и для чужеземцев удивительно»

Люди живуть тут здавна. Поруч із селом Грем’яч, на березі Судості, 1939 року розкопані два городища, що належать до епохи неоліту та бронзи (5—2 тисячоліття до н.е.), а також безліч будівель часів раннього слов’янства і Київської Русі. Навіть планували відкрити в селі археологічну філію Новгород-Сіверського краєзнавчого музею, але завадила війна.

1604 року Грем’яч був уже великим поселенням, у будь-якому разі, його жителі до царської скарбниці щорічно, відповідно до реєстру, вносили 12 унцій срібла, п’ять бочок меду, 12 корів і 20 коней.

1709 року в Грем’ячі розмістилася штаб-квартира головнокомандуючого російськими військами генерал-фельдмаршала графа Бориса Шереметєва. Це звідси він керував Полтавською битвою, що закінчилася поразкою шведської армії під керівництвом короля Карла ХII. Шереметєв писав Петру I: «Надобно неприятеля и злодея Карлу привезти в кандалах в Гремяч. Пущай увидит, как хорошо живет здесь народ, а место сие зело богато и для чужеземцев удивительно».

1787 року Катерина ІІ, у супроводі великого почту, здійснюючи подорож на південь імперії, проїжджала Чернігівську губернію. Губернський ватажок Олексій Лобисевич, який відповідав на своїй території за забезпечення мандрівників гарним столом, закупив у Грем’ячі (як описано в книжці «Подорож Катерини ІІ через Чернігівський край», виданої 1810 року) «множество дешевых продуктов и живого товару». Ось цей список: «3 вола — за 15 рублей, 3 теленка молодых — за 2 рубля 50 копеек, 10 баранов упитанных — за 5 рублей, 15 птиц-курей — за 1 рубль, 15 гусей жирных — за 2 рубля, 15 уток тоже не худых — за 1 рубль 40 копеек, 15 индеек больших — за 2 рубля, пуд масла коровьего — за 1 рубль 50 копеек, 2 ведра сливок густых — за 3 рубля, 500 яиц — за 4 рубля, фунт чая — за 7 рублей, полпуда кофе — за 12 рублей...» У той час Грем’яч належав Івану Корсаку, колишньому вахмістру гусарського гвардійського полку, котрий потім (як впродовж певного часу фаворит Катерини II) отримав чини генерал-ад’ютанта і камергера.

Грем’яч відомий ще й тим, що задовго до офіційного скасування тілесних покарань школярів тут, за наказом директора школи Богдана Сидоровича, уже з 1852 року перестали «годувати березовою кашею».

Відповідно до «переписних-облікових листків» 1866 року в Грем’ячі було 390 дворів, у яких проживало 2004 чоловіки. 1897 року Грем’яч мав уже 566 дворів і 3550 жителів, земську школу, велику бібліотеку, а 1909 року було відкрито вище початкове училище, де займалися понад триста учнів.

Радянську владу встановили в січні 1918 року, а перша сільгоспартіль «Колос» з’явилася 1923-го. У статуті «Колоса» значилося: «Собравшись вместе и засучив рукава, мы будем свободно трудиться для своего же счастья и богатства. Скоро наше красное село Гремяч станет образцом и примером для трудящихся людей всего мира».

Про Пазю-розвідницю, її дочку Шурочку
та правнучку Людмилу

Вона не відпускає цих дідів та бабусь, хоча давно пішла в минуле. Сьогодні важко словами передати пережите ними, передати те, що перевернуло їхні долі та душі. Те, що прийнято називати коротким словом — «війна».

Фашисти ввійшли в село 23 вересня 1941 року, і за період окупації вони розстріляли 200 селян за те, що допомагали Грем’яцькому партизанському загону.

У ніч на 10 липня 1942 року місцеві партизани разом зі з’єднанням Олександра Сабурова дали бій німцям і на тиждень витиснули їх із Грем’яча. Та повне визволення села від гітлерівців сталося 21 вересня 1943 року. 700 жителів Грем’яча зі зброєю в руках боролися проти окупантів, 382 із них — віддали свої життя за Батьківщину.

Серед тих, хто активно допомагав партизанам, була Пелагія Ускова. До війни — краща доярка в колгоспі і швея-мотористка в артілі. Односільчани звали її ласкаво — Пазя. Мала Пазя грамоти від колгоспу, диплом першого ступеня від артілі за кращі успіхи в соцзмаганні й тому на зборах її називали: Пазя-ударниця.

За два роки до початку війни трапилося в Пазі велике кохання. І хоча дорога їй людина була на той час одружена, мала дітей і не могла стати законним батьком їхньої дитини, вона все одно вирішила дитину зберегти. Народилася дівчинка, яку назвали Олександрою, Шурочкою. А жила Пазя в селі Мурав’ї, що в семи кілометрах від Грем’яча, працювала в артілі та ростила дочку.

Коли прийшли німці, Пазя, виконуючи завдання командира партизанського загону, часто бувала в Грем’ячі та околишніх селах. Тепер у загоні її вже називали Пазя-розвідниця, а штаб Сабурова отримував точні дані про пересування супротивника в поліських лісах. Часто Пазя в ці походи брала із собою маленьку Шурочку — із дитиною легше було проходити через німецькі кордони.

20 серпня 1942 року Пазя прийшла з черговим завданням до Грем’яча, але її видав зрадник, який утік від партизанів до німців. Катували. Вона поводилася мужньо й нічого не розказала ворогу. Перед розстрілом Пазя плюнула у бік зрадника і голосно крикнула на всю площу: «А тебе, собако продажна, не мине шибениця! Ти за все відповіси сповна!»

Так Пелагея Ускова, Пазя — партизанська розвідниця, загинула смертю героя.

А дворічну Шурочку забрала до себе і виховала мати того самого чоловіка, якого кохала Пазя. Шурочка виросла, працювала в колгоспі, народила двох синів і зі своїм Іваном живе щасливо вже 45-й рік. Нині Олександра Олександрівна виховує онуків.

Виявляється, її улюблена онучка Людмила народилася 24 серпня 1991 року — у день проголошення нашої незалежності. Людмила каже: «Те, що я однолітка незалежності України, в селі всі знають, а хлопці завжди єхидничають, що до мого дня народження навіть прапори вивішують біля школи. Коли мені було 10 років, то райадміністрація нагородила мене 70 гривнями — виявилося, я одна в районі така. Більше нагород не було»...

«Включайте мікрофон!»

Селяни розповідають про своє життя-буття несміливо, обережно і немов завченими фразами, мовляв, усе гаразд і буде ще краще, а про те, що хвилює, не поспішають виливати душу чужій людині. «Ви з Ніною поспілкуйтеся, вона правду-матку ріже, не боїться». «До Бородинець зверніться, вона вам розповість, як у нас і що». Ніна Бородинець працює в ТОВ «Грем’яч» обліковцем. Видно, що хоче виговоритися, певне, чимало накипіло. «Ви давайте включайте мікрофон і записуйте. Живемо за рахунок власних корів. Ми на них витрачаємо всі свої сили, за ними ходимо більше, ніж за рідними дітьми. Я жінка, а мозолі в мене, як у молотобійця — адже з чотирьох ранку тримаю косу... Раніше, за радянських часів, лише в одному відділенні колгоспу було 24 трактори, 18 машин, 16 сівалок, 16 комбайнів. Тепер на весь ТОВ «Грем’яч» два комбайни «Єнісей», яким уже по 14 років, а запчастин, як-то кажуть, немає і не буде. Ще 1986 року в нашому колгоспі було 1100 свиней, 1200 овець і майже 4000 корів. Нині — тільки 400 корів... За радянської влади молоко коштувало по 20 копійок за літр, а солярка — 6 копійок. Отже, раніше за літр молока можна було купити 3 літри солярки, а тепер навпаки — за літр солярки треба віддати 5 літрів молока. От як наше життя повернулося! Їдемо на сирзавод, просимо-благаємо: «Дайте грошей хоча б на солярку, щоб коровам сіна привезти». Відповідають: «Збут продукції низький, от і немає грошей». Приватникам, хто здає молоко від власних корів, гроші виплачують із місячним запізненням, а нам, колгоспу, по півроку затримують... Або, приміром, дали рознарядку: привезти на хлібокомбінат 10 тонн зерна. Ми відвезли, але за якою ціною його здали — не знаємо. Адже ціну в договорі не проставлено. «Ви хліб здавайте, а ціну ми потім визначимо». Торік обіцяли платити за кілограм зерна по 45 копійок, а виплатили лише по 19... Раніше — не приведи Господи, щоб десь залишився клаптик землі незасіяної. А нині 3 тисячі гектарів орної землі стоїть без діла. Земля просить: ну посійте хоч що-небудь. Земля вже одерев’яніла від такого свинського до себе ставлення... Ну видали нам, селянам, іменні сертифікати. У моєму, приміром, значилося 7 га і 56 сотих землі, а фактично в мене право користування на 4 га й 47 сотих. Запитую: «А куди подівалися понад 3 гектари моєї земельки?» Мені відповіли: «Пішла на шляхи». І в усіх моїх сусідів по 2—3 гектари «пішло на шляхи». Де ж ці величезні шляхи? Щось у Грем’ячі їх не видно... Звичайно, у Росії живуть краще. Там пально-мастильні матеріали видають колгоспам наперед, добрива — теж. Я їздила до тітки в село Случевське, у колгосп імені Мічуріна. Лежить там 180 тонн селітри в запасі. А нам цього року виділили 17 тонн. І то спасибі, у минулому — і кілограма не дали... Вважаю, що нам, селянам, треба триматися один одного. Хоч і написав наш земляк Юрій Дольд-Михайлик, що й один у полі воїн, але, думаю, врізнобій, по одному ми лиха нашого не подужаємо. Тільки разом. Тільки в колгоспі... Так, ми живемо важко. Це вам не Чайкіне, не батьківщина нашого Президента, де все по-іншому — і добрив удосталь, і техніки. А шляхи! У вас у Києві немає таких доріг, як у Чайкіно. Грем’яч знаходиться від Чайкіно недалеко, але різниця між нами — 100 років, не менше... Про нинішніх керівників — чи то району, області чи всієї України — можу сказати одне: ніхто з них самостійно не виростив навіть мішка картоплі. Тільки дають «вказівки», тільки вчать, як цю картоплю вирощувати... За кого голосуватиму? А я — як чукча. Він казав перед виборами: «Я, проте, за оленя голосуватиму. Він мене й напуває, і годує, і вдягає»...

Коли був застій?

Виявилося, перше враження від Грем’яча — оманливе. Вже через півдня відчуваєш, що немов занурюєшся в густе мастило — все навколо глухо, тужливо, одноманітно, ніхто не кипить пристрастями. Певне, люди багато чого просто не знають, та й не цікавляться. Задавлені сьогохвилинними турботами. Це їхні будні, та вода, в який повсякденно живе риба. Кисню в цій воді не вистачає, але багато хто якось уже звик, принюхався, притерпівся...

Адже, судячи з усього, ще якихось 15 років тому життя була іншим. У середній школі тоді вчилося 760 учнів, працювала філія новгород-сіверської музичної школи і 50 дітей навчалися музиці. Крім цього, була школа-інтернат, де жили й навчалися 120 дітей, а в дитсадку перебувало не менше 150 дітей.

У Грем’ячі працював великий цегельний завод, відділення «Сільгосптехніки», був будинок побуту, пекарня...

Так і не завершено газифікацію — із 746 дворів газ підведений тільки до 120. А основне, за останні роки село зменшилося майже вдвічі: 1989 року в Грем’ячі проживало 2989 чоловік, а нині, нагадаю, 1563. Куди ж подівалися люди? Певне, поїхали на заробітки, переїхали до рідних і близьких, до дітей, у більш людні та ситні місця. Ну і, звичайно, страшна статистика: торік у Грем’ячі померло 57 чоловік, а народилося лише чотири дитини.

У селянських будинках панує атмосфера тривоги та безвиході. Найстрашніше — ніхто не очікує поліпшень у майбутньому. Особливо важко старим, які у свої 70—80 років часто не в змозі опрацьовувати свою ділянку землі, тримати корову, птицю. У селі 780 пенсіонерів, а самотніх, хворих і безпомічних старих — 68 чоловік. Якщо раніше сільська лікарня в холодний зимовий час перетворювалася на подобу соціального притулку, приймаючи до своїх палат немічних людей похилого віку, — і підлікувати, наскільки це можливо, і допомогти в теплі й з непоганим харчуванням пережити важку пору року, — то нині ці люди залишаються кинутими напризволяще. Звичайно, є соціальна служба, є волонтери, про яких із гордістю говорить голова сільради Надія Дорох...

Про майбутні вибори тут кажуть неохоче. Відчувається якась пасивність, я б сказав, жіноча готовність прийняти, не здивувавшись, а спочатку й з надією, практично, кого завгодно і що завгодно, аби щось змінилося. Грем’яченські чоловіки мають, здається, досить неясне уявлення про те, що відбувається в країні, і взагалі менш зачаровані магією слів, ніж політики, що виступають від їхнього імені. Вони люблять за пляшкою порозмовляти. Та їхні розмови — істинний фольклор, що не має ні найменшого відношення до реальності. «Куди поїхав Ющенко? Незабаром вибори, а його не видно. Невже не можна показатися в телевізорі? Щоб ми знали: він живий-здоровий і не поїхав до Америки», «І навіщо Морозу президентство? Хіба мало йому бути начальником Верховної Ради?», «Кажуть, Янукович — наш, із села. Був головою колгоспу, а посадили за приписки. Тоді багатьох за приписки саджали» і «Мені ваша незалежність усе одно, що весілля для коня: голова у квітах, а інше в милі».

По кому подзвін

В усіх географічних довідниках, виданнях після 1990 року, найпівнічнішою точкою України названо село Грем’яч, а от у документах доперебудовної епохи найпівнічнішим селом вважалися Мурав’ї. Воно й справді знаходиться на півночі, у семи кілометрах від Грем’яча біля самісінького кордону з Брянською областю Росії. Координати села Мурав’ї: 52 градуси 23 хвилини північної широти і 33 градуси 12 хвилин східної довготи.

Із заходу село омиває Судость, а зі східу — красуня Десна. Ну а вдалині, між закрутом рік видно брянський ліс — уже на російській території. Суворий і темний, що закриває півобрію.

Зарослі бур’яном вулиці, шляхи, що давно не знають ремонту, страшні хати... Ще не так давно було тут 280 дворів, діти ходили до власної мурав’їнської школи, колгосп-мільйонер «Десна» мав велику ферму з коровами, вівцями і конями. Нині — ні школи, ні колгоспу, ні ферми немає, а будинків, де ще живуть люди, залишилося 46, інші — кинуті.

Стоять вони, немов із чорнобильської зони, — із зарослими бур’яном дворами, із чорними орбітами вікон і дверей. Рами, двері, ворота та все, що тільки можна було вкрасти, давно вкрали — тут на таке злодійство дивляться просто та буденно.

Залишилися в селі одні діди та бабусі. Що думає про своє життя дев’яностодворічна жителька Мурав’їв Пелагія Іванівна Колюшенко, про що згадує вона наприкінці свого шляху? «Нині жити добре, ситно — голоду немає. Адже голод страшніше за війну. Коли був голод, то, слава Богу, опеньки того року добре вродили, і я опеньками своїх двох від смерті врятувала. А багато хто не зміг одні опеньки їсти цілий рік, от і повмирали. А війни я не боюся, один лише голод страшний».

Багато про що думається на тлі села, що йде в небуття. Зокрема й про те, що розуміти під словом «реформа». Тлумачні словники всі як один стверджують, що це — коли від поганого йдуть до хорошого. А як назвати процес, коли від поганого йдуть до гіршого, справді не знаю. І словники щодо цього мовчать.

«Куди не кинь — всюди кінь»

Коней, напевно, люблять усі. Навіть ті, хто жодного разу їх живцем не бачив. А в Грем’ячі кінь — майже в кожному дворі. Так було тут віддавна. Козак, який проводив більше половини життя в походах, дорожив своїм конем і любив його. У кобзарських думах кінь постає як найрідніша істота для українця. У нього — козака: «...бідного сиротини, чорна бурка — його сват, сивий коник — його брат».

Нинішня любов селянина до чотириногого друга пояснюється не тільки давньою традицією. Ціна коня в Грем’ячі — лише півтори тисячі гривень, і дорогі запчастини, бензин і солярка йому не потрібні. За рік кінь з’їдає тонни півтори сіна й соломи, два центнери вівса та кілограмів 300 буряку, а від квітня до листопада харчується сам,
з-під копит. Комплект упряжі коштує 400 гривень, хомут — 280. Недешево. Та якщо вже завівся кінь, то й інше купиш, нікуди не дінешся. Звичайно, всі ці гроші в селі зібрати непросто. Та користь від коня величезна. Без нього тут жити, а тим паче годуватися з землі, ніяк не можна. Кінь, як казали за старих часів, годиться й у підводу, і під воєводу, він невибагливий і витривалий. Особливо дорожать своїм конем старі люди. Йому можна віддати душевне тепло і висловити наболіле — словами не відповість, та хоча б вислухає і зрозуміє.

...Василь Кошель кіньми займається з дитинства. І хоча давно вже на пенсії, але без свого коня Микити свого життя не уявляє. І оре, і сіє, і врожай прибирає з допомогою Микити. «Передайте в Київ, що село все одно виживе, не зламається. Передайте!»

Підійшов кінь, став біля каменя. Мабуть, він завжди так ставав, щоб хазяїну легше було сісти в сідло. Та Василь Іванович цього разу не прийняв Микитиної послуги. Відвернув коня вбік, усунув ногу в стремено й хоча не злету, та все-таки — знай наших! — скочив із землі легко, закинув верхи своє сухе тіло.

Здалеку він і зовсім виглядав молодцювато...