Учитель і вічність

Учитель живопису в художній школі ледь не відбив у мене, та й у інших учнів, охоту до цього мистецького предмету. Минуло вже багато років, а я й сьогодні відчуваю образу за те, що він, швиденько виклавши перед нами композицію з рушників, кухлів та бутафорських фруктів, геть про нас забував: умостившись за свій мольберт спиною до нас, починав виписувати акварелі, мугикаючи собі щось у вуса. Жодних порад — лише оцінки в кінці занять. В інституті мені, без сумніву, пощастило. Викладачі малюнка, живопису, скульптури, хоч і були митцями заслуженими, не намагалися економити свій час, ігноруючи студентів. Але особливо я хотів би виділити Юрія Химича. З цим, мабуть, погодяться й мої однокурсники, і сотні чи навіть тисячі художників і архітекторів, які вчились у нього мистецтву творити прекрасне.

Гірко усвідомлювати, що минув уже рік з того часу, як випав пензель із його невтомної руки. Я часто зустрічав Юрія Івановича і після закінчення інституту — він завжди поспішав з оберемком нових робіт відкривати чергову свою виставку, але завжди впізнавав, зупинявся, розпитував про життя-буття.

Химич залишив по собі надзвичайно насичену творчу спадщину. На щастя, його роботи можна часто бачити в багатьох виставкових залах. Уже третя виставка з серії «Юрій Химич відомий і невідомий» пройшла в київській галереї «Коло». Відвідувачі мали змогу побачити один із улюблених об’єктів митця — Києво-Печерську лавру, відтворену в різних ракурсах, у різні пори року. Описувати кожну зі ста робіт — справа невдячна й марна: треба дивитися. Я можу лише сказати, що в багатьох роботах цей історичний об’єкт мені видається емоційнішим і прекраснішим, ніж у реальності. Хоча, мабуть, саме в цьому суть таланту художника — відкидати несуттєве, викристалізовуючи найкраще.

Юрій Химич своєю невтомною працею в ім’я краси та довершеності вже давно й заслужено посів місце серед найвидатніших митців України. Тому, мабуть, варто поділитися можливо незначними, але не всім відомими епізодами із життя художника.

Одного разу, на початку роботи над черговим учбовим малюнком, інститутський викладач, пояснюючи завдання сказав: «Сьогодні малюємо постать людини. Голову не прорисовуємо, голова — це деталь». Якийсь біс смикнув мене за язика і я бовкнув із-за мольберта: «Це у вас деталь...» Можливо, я помиляюсь, але мені здалося, що в педагога після моєї фрази (невже почув?) в очах спалахнули недобрі вогники. Але як би там не було, залік із малюнка мені здати не вдалося. Абсолютно безрезультатно я носив свої роботи — принциповий викладач завжди знаходив вагомі причини відправити мене геть. Катастрофа! Почала вимальовуватися реальна перспектива вильоту з інституту. Я звернувся до Химича: «Юрію Івановичу, виручайте, гину!» Той співчутливо вислухав мене й сказав: «Приходь у Спілку архітекторів, допоможеш мені, якщо маєш час, виставку розвісити, і залікову книжку прихопи». Наступного дня Химич зустрів мене біля кафедри малюнка та живопису, повернув заліковку й сказав: «Думай що й перед ким говориш...»

Улітку олімпійського 1980 року група студентів-архітекторів вирушила на практику з малюнка та живопису до Севастополя, який тоді тимчасово став відкритим містом. Керівником був Юрій Химич. Нас розпирало від гордості, що з нами їде такий видатний художник. І ми навіть чіплялися до випадкових попутників, пояснюючи їм, що ця людина з зачіскою-їжачком у простій сорочці та штанах — знаменитий український художник. Юрій Іванович представляв нас усім як своїх дітей та студентів академії мистецтв (це для солідності — пояснював він). По дорозі він наспівував якусь вигадану ним пісеньку, починалася вона словами «легендарний Севастополь», але далі він прилаштовував Маріуполь, Мелітополь.... — всі міста, які закінчувались на «-поль».

Головним місцем підвищення нашої художньої майстерності став античний Херсонес, котрий чудово поєднував у собі принади для творчості та насолоду відпочинку на узбережжі теплого моря.

Ми за практику зобов’язані були зробити не менше ста робіт. Химич рекомендував не лінуватися, робити навіть швидкі замальовки, нагадував, що ці начерки і через багато років допоможуть пригадати реальний вигляд побаченого.

Сам учитель не гаяв жодної хвилини. Уже вранці можна було почути: «Мишко, ходімо!» Підліток — син Химича (нині відомий художник) — підхоплював підрамник та фарби, і вони рушали на пленер шукати вдалих ракурсів. Я і нині відчуваю, що робота поряд з Химичем була схожа на споглядання таїнства сотворіння світу. Хоча збоку все виглядало досить прозаїчно — аркуш паперу, закріплений на дикті звичайнісінькою купленою в галантереї резинкою (я й тепер використовую цей патентований спосіб), банки з гуашшю, пензлі. Але кожен мазок лягав саме туди, де йому було місце, і на папері з’являлися роботи, які чарують й чаруватимуть цінителів творчості Химича, число яких, на щастя, зростає й нині.

Ми, молоді та недосвідчені, страшенно плуталися у несуттєвих деталях, розвозили грязюку замість яскравих кольорів. Юрій Іванович не соромився вказувати на помилки, брав у руки олівець, вибудовував доцільну композицію. Мені вдалося зберегти деякі з малюнків художника. Втім, Химич часом бував і жорстоко відвертим. Пригадую, як після роботи в Бахчисараї студенти показували йому свої твори. Подивившись на аркуш із творчими потугами одного дуже партійного, але не дуже здібного учня (такі персонажі траплялися, мабуть, у всіх вузах) художник замість того, щоб дати стандартний набір порад (треба працювати, юначе, правити руку, звертати увагу на натуру тощо), зітхнув і промовив: «Ну, не можете малювати кольоровими олівцями, так не малюйте!»

У Бахчисараї я купив набір листівок із репродукціями робіт Химича й відразу попросив написати мені щось напам’ять. Дозвольте оприлюднити цей автограф. Я б і свою оцінку «відмінно» із залікової книжки опублікував, але це, мабуть, буде надто нескромно...

В Європі є музеї не мистецьких течій, а окремих художників — Рембрандта, Ван Гога, Ворхола... Дуже сподіваюсь, що колись (так хочеться, щоб уже сьогодні) відкриється в Києві музей Юрія Химича — великого художника й великого вчителя. І паломництво в це зібрання буде постійним, бо хто хоч раз доторкнувся до творчості цього митця, буде повертатися до неї ще й ще.