Учитель

У серпні 1954-го, напередодні нового навчального року, в київській школі №88 з’явився новий директор. Легко було здогадатися, що він зовсім недавно зняв військову форму, але, на відміну від багатьох недавніх військових, що прийшли тими роками в школи, він не роздавав гучних команд, не вимагав від шибеників стояти перед ним струнко. Говорив неголосно, але переконливо, це було дивно й незвично. Звали директора Василь Єлисейович Болдирєв.

Василя Єлисейовича завжди можна було бачити на всіх шкільних заходах, чи то тематичний вечір, що за традицією закінчувався танцями під радіолу, чи збори в якому-небудь 9-А. Часто виступав сам, критикував недбайливих учнів, але робив це так, ніби розмовляв не з дітьми чи підлітками, а з дорослими людьми.

Одного разу старшокласників зібрали після занять на лекцію. Ішли туди з небажанням, багато хто втік, а ті, котрі залишилися, не пожалкували. Директор сам відрекомендував лектора — Семена Опанасовича Кала­балина, у минулому — грабіжника, що пройшов перевиховання в колонії для малолітніх злочинців, якою у
20-х роках керував А.Макаренко. У книжці «Педагогічна поема» Семен виведений під прізвищем Карабанов. Він пішов стопами свого знаменитого вчителя і майже все життя працював у дитячих колоніях.

Увагу аудиторії Калабалин опанував із перших слів. Він виявився напрочуд талановитим оповідачем, в особах представляв усіх учасників подій, про які згадував, а говорив він про подробиці життя в колонії, про свого незабутнього вчителя — Антона Семеновича Макаренка, про власний багатий досвід роботи з важкими підлітками та юнаками. Не скупився на безліч смішних подробиць, зал просто здригався від реготу. Сміх сміхом, але Калабалин говорив про речі серйозні, не роблячи жодної знижки на аудиторію.

Ця подія підняла в наших очах директора, що ризикнув провести зустріч із Калабалиним не в закритому режимі, тобто тільки з учителями, а в присутності учнів.

Нудьгувати нам, старшокласникам, при Василеві Єлисейовичу не доводилося: у школі постійно відбувалося щось нове й цікаве. Пожвавилася робота різних гуртків, з’явилася своя кіноустановка «Україна», з допомогою якої в школі показували кінофільми. Радіогурток спромігся власноруч створити шкільний радіовузол, якому директор відразу виділив комірку на першому поверсі. За його ж підтримки нова вчителька співу Л.Топольницька організувала за лічені тижні загальношкільний хор, що потім гримів на районних і міських конкурсах. Коли в 1955 році розпочалася епопея з політехнізацією та трудовим навчанням, у школі з допомогою шефів було обладнано пристойну слюсарню, в якій ми опановували елементарні навички цього ремесла.

Кожна корисна ініціатива знаходила схвалення в директора, який не випускав із поля зору її реалізацію. Він усіляко підтримував зачатки самоврядування в школі. Саме у 88-й школі в 1957—1958 роках з ініціативи Болдирєва вперше почала впроваджуватися кабінетна система, що викликало справжній фурор.

Чимало випускників школи не втрачали зв’язку між собою, більш-менш регулярно зустрічалися, щоразу запрошуючи на ці зустрічі Василя Єлисейовича.

31 травня 2008 року наш клас відзначав 50 років від дня закінчення школи у стінах шкільного музею, зібралося близько тридцяти колишніх однокласників, а головним гостем був він — Василь Єлисейович Болдирєв! На порозі свого 95-річчя йому вкрай важко самостійно рухатися, але він напам’ять читав вірші Д.Мережковського! Так відбулося моє друге знайомство з людиною, котру я знаю більше півстоліття, точніше — думав, що знаю...

Василь Єлисейович Болдирєв народився 28 січня 1914 року на хуторі Демков Тацинського району Ростовської області в багатодітній родині. Через віддаленість хутора від станиці до школи Василь пішов тільки в десять років, але відразу в четвертий клас: шкільне начальство високо оцінило здібності хлопчика й знання, здобуті ним у родині. У шкільні роки захоплювався читанням, математикою й малюванням. Відразу по закінченні семирічки, в 1927-му, вступив на робітфак Ново­черкаського інституту водного господарства й меліорації. Захоплення книжками привело Василя до власних літературних спроб: рукопис повісті «Розливи Дону» він надіслав М.Шолохову. Письменник порадив молодому авторові більше читати великих майстрів і навчатися в них...

У 1933-му, тобто в 19 років, Василя Болдирєва було призначено завідувачем школи колгоспної молоді й учителем російської мови та літератури у станиці Мелиховська на Дону — хоча й не мав диплома про вищу освіту. Надалі працював учителем у школах Ростовської області, водночас навчаючись заочно в Ростовському педагогічному інституті на факультеті російської мови та літератури, куди вступив у 1936 році. Того ж року одружився, невдовзі народився син. Робота і сімейні клопоти забирали так багато часу й сил, що в 1939 році навчання довелося перервати. Думав — на рік-півтора, але війна зламала всі плани.

На початку лютого 1940 року був призваний у внутрішні війська НКВС як червоноармієць стрілецької роти. Призвали в частину, дислоковану в Україні, і відтоді все життя В.Болдирєва пов’язане з Україною.

З огляду на знання та досвід Болдирєва, його невдовзі призначили полковим учителем на громадських засадах. Василю також доручили читання лекцій на тему внутрішньої й зовнішньої політики, з якими він виступав не тільки перед товаришами по службі, а й перед працівниками охоронюваних підприємств. Василь Єлисейович зі сміхом згадує, як за кілька днів до початку війни, виступаючи перед робітниками одного з підприємств Запоріжжя, висловив тверду впевненість у неминучості війни з Німеччиною. Цей випадок негайно став відомий начальству, яке розпорядилося передати справу у військовий трибунал. Засідання було призначене на... 23 червня 1941 року. Вийшло так, що початок війни врятував Василя від таборів, а може — і чогось гіршого...

У перші місяці війни, коли втрати Червоної Армії становили вже мільйони загиблих, поранених, зниклих безвісти та полонених, до участі в боях залучили стрілецькі дивізії ВВ НКВС. На відміну від армійських, які комплектувалися артилерійськими й танковими ротами, до дивізій ВВ входила піхота, озброєна гвинтівками Мосіна. До того ж воїни не проходили повного курсу навчання, обов’язкового в армійських частинах. Воювати вчилися на полях боїв під Миколаєвом, Херсоном, Каховкою і Павлоградом.

У серпні 1941 року в розпал боїв на Південному фронті Болдирєва призначили політруком третьої роти 120-го окремого стрілецького батальйону 57-ї бригади ВВ. У петлицях його гімнастерки заблищали два лейтенантських «кубарі». Головним обов’язком політрука в ті часи була не балаканина, а вміння підняти бійців в атаку, яка для багатьох могла бути, і дуже часто була, останньою.

У жовтні 57-ма стрілецька брига­да ВВ під командуванням полковника М.Соколова опинилася в Харкові. Спільно з 216-ю і 300-ю стрілецькими дивізіями ВВ вона прикривала відхід шостої та 38-ї армій, котрі отримали наказ на відступ, аби не потрапити в черговий «казан», який готували фашисти. 57-ма бригада контр­ата­кувала на західному напрямку й відби­ла у ворога Куряж, знищивши понад 300 фашистів. У боях за Куряж третя рота і її політрук Болдирєв протягом дня чотири рази (!) ходили у штикову атаку на ворога. В тих боях полягла майже вся рота, і той факт, що Ва­силь залишився живий, треба вва­жати дивом. За участь у рукопашних боях під Харковом В.Болдирєв був нагороджений медаллю «За відвагу».

Зиму 1942 року Василь провів у боях на Брянському фронті, а коли ворог улітку 1942 року рвався до наф­тових родовищ Кавказу, довелося воювати на посаді комісара, а пізніше — замполіта третього стрілецького батальйону 170-го стрілецького полку Особливої Грозненської дивізії ВВ. Назви Грозний, Малгобек, Баксан­ська ущелина, Іткол, Ельбрус для Болдирєва — не просто точки на географічній карті. У цих боях він був серйозно поранений і лікувався в госпіталі у П’ятигорську. Медаль «За обо­рону Кавказу» наздогнала героя 1944 року, під час його служби в Рівному.

У 1944 році, коли у звільнених від ворога районах України тисячі дітей залишилися безпритульними й бездоглядними, старшого лейтенанта В.Болдирєва посилають на службу в місто Рівне на посаду начальника відділу боротьби з дитячою безпритульністю та бездоглядністю обласного управління НКВС.

Зусилля й результати роботи Василя Єлисейовича були помічені, і його, тепер уже капітана, переводять до центрального апарату НКВС—МВС України в Києві та призначають заступником начальника відділу дитячих колоній і дитячих приймальників з навчально-виховної роботи. Протягом 1935—1937 років цю посаду, як відомо, обіймав А.Макаренко. Призначення відбулося з умовою отримання вищої освіти, і капітан Болдирєв поїхав до Ростова, де отримав довідку про проходження відповідного курсу в пед­інституті, а тоді, пред’явивши її, був зарахований студентом-заочником останнього курсу Київського педінституту ім. Горького. В 1946 році він успішно закінчив інститут і став нарешті дипломованим викладачем російської мови та літератури.

Перевиховання так званих важких дітей і підлітків, яких звичайні школи позбувалися, або малолітніх злочинців потребувало не так «гасіння пожеж», як повсякденної виснажливої праці. Треба було забезпечити навчально-виховний процес усім необхідним, і починати — з розумних учителів та вихователів, здатних упоратися з цією «вольницею». І це тоді, коли бракувало грамотних людей для роботи у зви­чайних школах. А таких талановитих вихователів, як Семен Кала­балин, а саме тими роками відбулося їхнє зна­йомст­во, можна було перелічити на пальцях.

Досить характерний для Болдирєва-педагога такий випадок. Якось одну з колоній від­відав тодішній міністр МВС УРСР
Т.Строкач. Його досить здивувало й навіть обурило те, що, звертаючись до нього, колоністи називали його на ім’я та по батькові — Тимофій Амвросійович. «Як так? Чому не «громадянин начальник», як записано в інструкції? Що це за вільнос­ті?» Василь Єлисейович пояснив, що його призначили виховувати підлітків та юнаків, котрі оступилися, і вони, швидше, відкриють душу «Петру Івановичу», ніж «громадянинові начальникові». Грізний міністр мусив погодитися з таким аргументом.

Після війни у моторошному стані опинилася матеріальна база колоній, багато з них узагалі створювалися на голому місці. Саме в ці важкі роки виявилися неабиякі організаторські здібності В.Болдирєва, який без «шуму й пилу» налагоджував навчально-виховний процес у колоніях. Планував написати кандидатську дисертацію, для якої зібрав вдосталь матеріалу. Склав іспити кандидатського мінімуму, але дальші події розладнали ці плани.

Після смерті Сталіна, арешту й розстрілу Берії та колишнього міністра МДБ Абакумова, МВС і МДБ були піддані ґрунтовній чистці. Не секрет, що багато недалеких керівників використовували очищення органів внутрішніх справ не тільки від кадрів, котрі скомпрометували себе, а й від людей самостійних, з неординарним мисленням. Болдирєв жодним чином не був причетний до незаконних арештів, недозволених методів слідства та репресій, але не боявся висловлювати власні думки і вмів їх відстоювати.

Хоч би там як було, його звільнили з МВС за скороченням штатів 11 серпня 1954 року в чині підполковника. Проблем із працевлаштуванням «на цивілці» у Болдирєва не виникло, його негайно призначили директором середньої школи №88 м. Києва. Про те, як склався початок нового етапу в його житті, йшлося на початку нарису.

У школі №88 Василь Єлисейович пропрацював до середини 1961 року, після чого був призначений директором школи №171. Ось як пишуть про це історики школи, нині Києво-Печерського ліцею «Лідер»: «У 1961 році на районній партійній конференції Василь Єлисейович Болдирєв виступив із пропозицією про створення першої в місті Києві школи для старшокласників. Передбачалося, що це буде єдина школа в Печерському районі для старших класів, всі інші школи району — восьмирічки. Його пропозиція була схвалена, і
1 вересня 1961 року відкрилася
171 школа (тоді вона називалася Київською середньою загальноосвітньою трудовою політехнічною школою з виробничим навчанням №171), а Василь Єлисейович став її першим директором».

Болдирєв привів із собою із 88-ї школи тих учителів-предметників, котрих вважав найкращими. Саме вони: Яків Йосипович Айзенштат (математика), Ольга Василівна Бога­чова (хімія й біологія), Гета Аркадіївна Варшавська (німецька мова), Василь Степанович Нефедьєв (фізвиховання), Віталій Миколайович Черниш (географія) та інші сталі ядром нового колективу.

Уперше в Україні на базі 171-ї школи виникла школа для старшокласників, у якій було до 16 паралельних класів. Тут розгорнулося впровадження нової форми організації навчального процесу в старших класах — кабінетної системи замість класно-урочної. На базі кабінетів біології, фізики, хімії систематично проводилися міські й республіканські семінари вчителів.

Заслуги В.Болдирєва не залишилися непоміченими. У січні 1964 року, за день до п’ятдесятилітнього ювілею, наказом Міністерства освіти України йому вручили значок «Відмінник народної освіти» за номером 31956. За впровадження нових методів навчання Василь Єлисейович у грудні 1969 року був нагороджений срібною медаллю Виставки досягнень у народному господарстві (ВДНГ) СРСР, а школа №171 — затверджена для виставкового показу. 1971 року В.Болдирєв став кавалером ордена Трудового Червоного Прапора. На Всесоюзній конференції із кабінетної системи
31 жовтня — 2 листопада 1972 року в Москві він виголосив доповідь. І все-таки найвищою оцінкою його заслуг стало те, що у вчительському середовищі тоді казали не «школа номер 171», а «школа Болдирєва»!

Усе складалося добре. У січні 1974 року директора вітали із шістдесятиліттям, але Василь Єлисейович і думки не припускав про «заслужений відпочинок». Здоров’я його не підводило, він був сповнений сил та нових планів. Лихо, а іншим словом не можна назвати раптове звільнення, впало звідти, звідки його ніхто не чекав.

Одним із викладачів російської мови й літератури в школі №171 працював Марко Ісаакович Райгородецький. О.Богачова згадує, що це був учитель від Бога. Палкий шанувальник літератури, він не міг не познайомитися з автором дуже популярної свого часу книжки «В окопах Сталінграда», відомим письменником Віктором Платоновичем Некрасовим, який жив тоді в київському Пасажі. Не тільки познайомився, а й став гостем у його оселі, де частенько збиралися друзі господаря. І ось 17 січня 1974 року, згадував Віктор Платонович, «дев’ять чоловік, пред’явивши відповідний на це ордер з усіма підписами, протягом 42 годин (з перервами, щоправда, на ніч) зробили в моїй квартирі обшук». Такій же процедурі піддалися й ті, хто входив у коло частих відвідувачів його будинку, у тому числі й Райгородецький, у якого під час обшуку знайшли самвидавську літературу.

Від керівництва школи №171 зажадали характеристику на вчителя. Василь Єлисейович підписав об’єктивний документ, у якому Марко Ісаакович характеризувався з позитивного боку. На вимогу переписати характеристику Болдирєв відповів відмовою. У КДБ це було розцінено як виклик, відразу повідомлено обком компартії. Секретар обкому запропонував непокірливому «альтернативу»: або той залишає школу за власним бажанням, або кладе партквиток на стіл. Виключення з партії було рівноцінне «вовчому квитку», з яким світила робота двірника або кочегара. Так у його трудовій книжці з’явився запис: «26.08.1974. Звільнений з посади директора школи №171 Печерського району м. Києва у зв’язку з переходом на пенсію».

Звісно, якщо абстрагуватися від підґрунтя цієї події, то нічого катастрофічного не сталося: була нормальна, за тими стандартами, пенсія, хороша квартира на Липках, власний «Жигуль», на якому досліджено всі грибні місця Київщини. Нарешті — маса захоплень, включно з полюванням, фотоаматорством та малюванням. З’явилося багато часу для боїв за шахівницею, адже Болдирєв ще в 1957 році отримав третій розряд із шахів. Усе це так, проте довго-довго його не полишало відчуття насильно перерваного польоту…

У 1982 році раптово помирає його дружина Валентина Петрівна, теж відомий у Києві педагог, фахівець із російської словесності. Вона була свого часу завучем у школі №51, а потім директорувала в школі №86. Разом вони прожили 46 років. Горе не зломило Болдирєва, але самітність не тішила. І сталося невелике диво — він познайомився із Зінаїдою Григорівною Перехрест, що працювала тоді завкафедрою російської мови й літератури в інституті легкої промисловості. Зінаїда Григорівна теж було вдовою. Вони зареєстрували шлюб у січні 1983 року, коли наречений стояв на порозі 70-річчя. Відтоді живуть разом і недавно відзначили срібне весілля.

Одного разу на початку 90-х Зінаїда Григорівна випадково познайомилася з роботами художників-флористів, які створюють картини та мініатюри з матеріалів рослинного походження: квітів, стебел, листя, тополиного пуху, соломки й т.п. Зінаїда Григорівна записалася на курси флористів. Спочатку Василь Єлисейович тільки супроводжував дружину на заняття. Поступово нове захоплення дружини передалося йому, і обоє стали весь вільний час присвячувати творчості.

Так під кінець восьмого десятка років відкрилася нова сторінка в біографії нашого героя. У досить поважному віці Василь Єлисейович став художником, добре відомим як у середовищі нових колег, так і серед шанувальників флористики.

Поет Микола Заболоцький півстоліття тому писав:

«Два мира есть у человека:

Один, который нас творил,

Другой, который мы от века

Творим по мере наших сил».

Світу, безумовно, удався витвір, ім’я якому — Василь Болдирєв. Але й світ, що його все своє довге свідоме життя створює Василь Єлисейович, — вартий наслідування.