У ВИСОКИХ КАРПАТАХ ДОСІ ПОКЛОНЯЮТЬСЯ СВІЙСЬКИМ ТВАРИНАМ

Сьогодні вихід на полонину (високогірне альпійське пасовище) як організоване театралізоване дійство зберігся лише в одному куточку Українських Карпат — у районному центрі Чернівецької області Путилі. Вірність традиції пояснюється просто і не дуже романтично. Тут частково продовжує існувати колективна форма господарювання, тому збереглися й відповідні організаційні передумови.

Взагалі ж свято це зовсім не радянського походження. Його коріння сягає глибини століть — таємничого язичництва. Саме звідти прийшов звичай урочисто виганяти худобу на літні пасовища. (Автор цієї статті не має рації, вживаючи в контексті гуцульського господарства слово «худоба». Гуцули своїх братів менших називають словом «маржина» і навіть — «маржинка».) На полонину виходять або наприкінці травня, або на початку червня, залежно від низки обставин, головною з яких є погода. Нинішнього року погода показала, що свято худобі слід влаштувати в останню неділю весни.

«Полонинський хід» завершує весняний цикл святкувань, пов’язаних із дуже шанованим гуцулами святим Юрієм, покровителем домашньої худоби в цьому краї.

У горах жити складно — жорсткий високогірний клімат і бідний грунт. Звідси таке трепетне ставлення до своїх основних годувальників — свійських тварин. Український письменник початку минулого століття Гнат Хоткевич з цього приводу влучно висловився: «Весь добуток гуцула в маржині. Без неї гуцул ніщо, з нею — все. Богацтво рахує ся на голови скота або на сіна: про газду кажуть, що «він у двадцятеро сін стоїть» — і се вже повна міра заможности…» Тут по селах народ досі в основному живе в режимі натурального господарства. Але невибаглива економічна реальність із лихвою компенсується поетичним ставленням до життя, зокрема і до господарського. Тільки вслухайтеся в гармонію цих лексем: флоєра (гуцульська флейта), плай (доріжка в горах), ватра (вогонь, вогнище), чі-чка (квітка), бануш (мамалига, зварена на солодкій сметані), палинка (горілка)! (Втім, її новоприбульцям «з долів» багато нюхати без тренування на гірському повітрі не рекомендується.)

Виряджають на молоду альпійську траву причепурену худібку під звуки трембіти, цимбал, скрипки, дримби і десятка інших не вельми поширених деінде інструментів. Усе їй — маржинці! І спеціально створені до цього дня полонинки, і візитка Гуцульщини — коломийки, і... І ціла низка танців, на кшталт композиції «Чабан»... При цьому і музика, і тексти пісень, і танці — все просякнуте древнім ритуально-магічним змістом.

Заради маржинки цього дня гуцули виряджаються, як на весілля. У ваших очах миготітиме від цієї живої макрокартини, створеної кептарями (кожушками без рукавів), чересами (шкіряними ременями на пів-стану), крисанями (гуцульським сомбреро), плахтами, вишиванками... Мода тут якось не дуже панує над смаками людей. Тут дів-чина з гордістю вбереться «у стрій», створений ще її прабабцею.

До речі, жіночий іде-ал гуцули визначають з допомогою... продукції тваринництва. Про ідеальну молоду особу жі-ночої статі легінь (парубок) або газда (хазяїн) із прицмокуванням скаже: «Пишна, їк будз!» («Будз» — молодий овечий сир, приготовлений за спеціальною технологією.) І яка нормальна жінка наважиться не погодитися з таким компліментом!

Спробуйте з будь-яким гуцулом, парубійком або дідом, позмагатися в ходьбі під гору. Зламаєтеся «на третій смереці»! А для нього спуститися і піднятися до сусіди на сусідню «кічєру» (гору) — те саме що елітарному читачеві ввійти в www.zerkalo-nedeli.com. Додайте до відмінного здоров’я, розвиненого чуття прекрасного горду вдачу — і ви матимете більш-менш точне уявлення про гуцула, господаря і шанувальника маржини.