У РИТМІ ВАЛЬСУ

Який дивовижний «винахід» людства — танець. У його ритмах знаходиш спокій, гармонію, забуваєш негаразди, а інколи й самоту... Що робило б суспільство, не маючи такого особливого, вишуканого виду спілкування?

Хоч як це дивно, але з приходом холодів танцювальний сезон у київському Гідропарку не закінчується — триває цілорічно. Збираються в основному пенсіонери. І, мабуть, головне, що жене їх у Гідропарк, на цей єдиний нині в місті відкритий танцмайданчик, — невпорядкованість особистого життя, щемлива туга самоти. Докучати вона інколи може, навіть коли поруч діти, онуки. Але значно гостріше — якщо ти зовсім самотній. І людський потік у вихідні пливе сюди з усього міста і навіть передмість у пошуках людського спілкування.

У Гідропарк пенсіонери приходили й раніше, коли коло їхніх культурних інтересів на самих лише танцях не замикалося. Згодом цей майданчик замінив незаможним усе, що колись було доступне середньому громадянинові: театри, кіно, виставки, концертні зали... Для багатьох він тепер — єдине місце культурного дозвілля.

Відвідувачам Гідропарку зазвичай імпонує, що саме тут звучить музика, якої майже ніде тепер не почуєш. Наприклад, вальс військових літ «Ночь коротка». Стиль «ретро» тут у музиці переважає. І старі мелодії, накотившись гарячою ностальгічною хвилею, подумки відносять людей похилого віку в далекі дні юності чи зрілості.

Вальсують пенсіонери просто класично. Анітрохи не гірше за Карлу Доннер у «Великому вальсі». А коли звучить напівзабутий фокстрот, люди похилого віку виписують ногами такі кренделі, що неймовірно. Однак старе покоління відходить від нас, а з ним назавжди можуть піти зі звичайного танцмайданчика і ці бальні раритети.

Серед інших танцює в Гідропарку і покоління переможців. На війні вони неодноразово бачили «танець» вогню і смерті, що забирав тисячі життів. Їм поталанило, вони залишилися живими. Вулицями визволених фронтовиками міст Європи тепер гуляють «нові росіяни». А переможці у вихідні просто йдуть відпочивати в парк. Спілкуються з однолітками, згадують гарячі військові дні, танцюють і перемагають свій вік, свої 70 чи 80.

Яків Петрович Рудник (йому 83 роки) з дружиною, 72-річною Зінаїдою Олександрівною, у Гідропарку щовихідного вже добрий десяток літ. Відчувається, Яків Петрович — людина скромна, сором’язлива. І про свої фронтові заслуги говорить скупо. Воював на I Українському фронті, у частинах моторизованої піхоти. Бойовий шлях закінчив у Чехословаччині й 1946 р. повернувся на Батьківщину. Працював столяром на будівництвах Києва. А дружина — відпалювальницею на військовому заводі. Рідкісний, погодьтеся, фах. У печах із високою температурою обпалювала деталі для авіаційних приладів.

Чому вихідні подружжя проводять саме тут? «А де ж іще, — щиро дивується Зінаїда Олександрівна, — з нашим скромним сімейним бюджетом? Тут безплатно...».

Вісімдесят — вік, звісно, поважний, але для танців, виявляється, не межа. Ветеранові Вітчизняної Петру Григоровичу Мартинцеву — 91. Воював у 162-му Гвардійському стрілецькому полку 54-ї Макіївської дивізії. Трохи недочуває. При собі завжди має, як і годиться старій людині, та ще й інваліду I групи, паспорт і тверді зелені палітурки з фотографіями. На одній — дружина, що півтора року тому пішла з життя. На іншій — сам Петро Григорович у темно-синьому костюмі, на якому його бойові нагороди: медалі й орден Вітчизняної війни II ступеня. Непроминальну згадку про війну він носить на тілі: два поранення. Одне з них, тяжке, отримав на плацдармі за 35 км від Дніпра.

А все ж танцює дідусь. Та ще й як! І в парі з партнеркою, і по-молодіжному, розхитуючи в такт мелодії зведеними вгору руками в білих плетених рукавичках, і пританцьовуючи, притупуючи ногами. А либонь поранений був саме в ногу.

Відкритий танцмайданчик Гідропарку — хоча навряд чи про це здогадується більшість його відвідувачів — завжди був негласним надбанням клубу «Життєлюб». Виник він на початку 80-х і об’єднав багатьох учасників війни, ветеранів праці, вік яких, за статутом, не нижче шістдесяти. Першим його членам сьогодні за вісімдесят.

Уже наприкінці 90-х танцмайданчик переживав не найкращі часи. Бетонну підлогу поорали бугри та вибоїни. Можливість травматизму для відвідувачів була реальною. У спеку над майданчиком, як димова завіса, стояла курява з піску та бетонного пилу.

Навесні 98-го прокотилася чутка, що француз-підприємець має намір придбати територію для автодрому. Втрата цього майданчика могла обернутися для пенсіонерів справжньою драмою, означаючи втрату і налагодженого, звичного ритму життя, де рух у танці став для них необхідністю. Та й тут уже багато років існував їхній особливий життєвий простір — острівець природи, музики і танцю, своєрідний притулок життєвого натхнення.

І тоді «життєлюби» стали на захист свого єдиного в місті культурного завоювання, написавши лист до Київської держадміністрації. Вже через три дні пенсіонери отримали відповідь від О.Омельченка, в якому повідомлялося, що цей майданчик закріплюється за членами клубу «Життєлюб» і передається їм у вічне користування. А ще через тиждень закипіли роботи з благоустрою.

30 травня, у День Києва, відроджений танцмайданчик відкривали урочистою церемонією. Начальник головного управління культури при Київській держадміністрації О.Биструшкін підніс президентові клубу Ганні Степанівні Лазаренко великий пишний коровай.

Олександру Олександровичу Омельченку пенсіонери надіслали лист-подяку: адже у час тотальної чиновницької глухоти їх було почуто. І це вселяло надію, що і в майбутньому збережеться створений ними світ звичного спілкування. Як мало все ж таки потрібно нашим старим, аби почуватися майже щасливими...

Маргарита Олександрівна Кочулова — «життєлюб» із найбільшим клубним стажем, майже 20 років. 1943-го їй було 13. Згадуючи війну, говорить про себе з сумною іронією: «поранена в голову». Хоча як такого поранення не було. Її рана — гірка пам’ять про окупацію Києва, все пережите, що застрягло в мозку, як металевий осколок.

…Три повістки на роботу в Німеччину. Потім — біржа праці. Звідти 13-річну Риту направляють у німецький військовий госпіталь на Печерську (нині
408-й). А там не підлогу доводилося мити, ні! — виносити купи «гарматного» м’яса, кривавих післяопераційних відходів. Над цими тазами її нудило, сльози котилися градом, і всю її сутність пробирав величезний всепоглинаючий жах.

Тяжкі сни з кошмарами пережитого навідують її й тепер. Інколи перед пам’яттю безсилий навіть час.

Такі, як Маргарита Кочулова, остарбайтери на окупованій, на своїй землі ані шеляга не отримають від уряду Німеччини за каторжну працю. Але, може, держава ще зверне на них свій пильний погляд. Адже пенсії, зароблені в повоєнні роки, не забезпечили їм безбідної старості.

…І все ж таки це дивовижне покоління.

Сонячного травня й холодного січня танцює Маргарита Олександрівна в Гідропарку. Життєлюб вона не лише за статусом свого клубу, а й у справжньому значенні цього слова.

Нинішній президент «Життєлюба» Галина Сергіївна Юр’єва, яка очолила його три року тому, коли не стало Г.Лазаренко, — справжня берегиня клубних традицій. Щосереди життєлюби збираються в клубі «Енергетик», влаштовують літературні вечори, вікторини, співають, поздоровляють іменинників. А у вихідні поспішають у Гідропарк...

Напевно, прискорений танцювальний пульс Гідропарку відчує кожен, хто хоч раз опиниться на гамірному музичному «п’ятачку». А ще він помітить, що цей майданчик — дзеркало наших проблем. Малесенький зліпок із непростого і багато в чому драматичного сьогоднішнього життя.