У ПОШУКАХ СІМЕЙНОГО ІДЕАЛУ

Сімейний ідеал XIX століття: чоловік, схожий на П’єра Безухова, дружина — вилита Наташа Ростова, та діти — щонайменше двоє. Сімейний ідеал ХХ століття: чоловік — Вронський, дружина — Анна Кареніна, дитина — одна, братиків та сестричок для неї не передбачається. І ще одне залізне правило: про дітей заклопотане справами подружжя замислюється не раніше як у тридцять, старанно зваживши всі «за» та «проти».

При цьому двоє дітей у наш час і в нашій країні — розкіш, троє — розкіш, яку не можна собі дозволити, а четверо — просто фантастика. Іноді, щоправда, ми довідуємося, що є героїчні сім’ї, в яких п’ятеро (!) чи шестеро (!!) дітей, але погано уявляємо собі, як можна прогодувати й поставити на ноги таку ораву, не будучи скромних розмірів олігархом і не маючи нічого спільного з тіньовою економікою. З моїх знайомих чоловіків лише один мріяв про чотирьох дітей, та й то через те, що мав сумнівний рід занять і грошей у зв’язку з цим у нього було більше, ніж у простих смертних.

На жаль, XIX століття не повернеш, і його сімейного ідеалу не воскресиш. Соціологи розмірковують про нації Європи з їхньою низькою народжуваністю та катастрофічним старінням, і про народи Сходу, які різко молодшають і в яких із народжуваністю все гаразд. Складається враження, що в Україні та Росії постояти за демографію готові лише сентиментальні братки, які мріють про сімейне щастя та Пенелопу-дружину, що чекатиме на них зі «стрілок» в оточенні купи нащадків.

Серед жителів Києва та Москви багатодітність у моді тільки в так званих осіб кавказької національності. Проте не поспішайте радіти, у цих «ідеалістів» просто інші правила гри: дружина має сидіти вдома, тішитися дітьми, і жодна емансипація їй не світить. Тож як нам бути, добродії? І який сімейний ідеал століття, котре нещодавно настало?

На мою думку, основна проблема сучасного українського, та й російського суспільств — у великій кількості жіночоподібних чоловіків і чоловікоподібних жінок. Знаменита фраза Некрасова про жінок у російських селах, які зупиняють на скаку коня і входять у палаючі хати, так міцно засіла у свідомості сильної половини есенгешного суспільства, що наші дорогі чоловіки розніжилися, розслабилися і перестали бути схожими на чоловіків. Побачивши палаючу хату, вони підштовхують до її порога жінок, а самі сідають збоку — покурити і подивитися, як баби у вогонь полізуть.

У результаті злегка обгоріла молода дружина, яка не чекала такого повороту подій, задумається, чи варто народжувати від свого інфантильного чоловіка дитину. А якщо і зважиться, то лише одну, справедливо розсудивши, що у випадку можливого зникнення чоловіка двох дітей їй не прогодувати. Ось вам і криза народжуваності, ось вам і катастрофічно постарілі нації!

Криза мужності — так можна було б охарактеризувати сучасний стан українського та російського суспільств. Утім, у нас спостерігається і криза жіночності. Прекрасні дами так звикли входити в палаючі хати та зупиняти на скаку коней, що просто не дозволять чоловікам відібрати в них цей сумний обов’язок. Дивна річ — звичка! Спочатку ти щось люто ненавидиш, але робиш, оскільки іншого виходу немає, потім — тихо ненавидиш, але робиш усе одно, а потім — починаєш любити. Ось жінки й полюбили палаючі хати — адже інших вони не бачили. А через постійну загрозу «екстремальної ситуації» можна зважитися тільки на одну дитину. Не рахуючи чоловіка.

Я дуже боюся, що сімейним ідеалом XXI століття стане гасіння палаючої хати. Тобто дружина гаситиме, чоловік — командуватиме, а дитина — репетуватиме, оскільки батьки перейматимуться не нею, а «пожежею». Криза мужності та жіночності до добра не доведе. Напередодні нового, 2004 року не завадить згадати про споконвічні жіночі та споконвічні чоловічі риси й почати їх у собі культивувати. Адже й до катастрофи недалеко.

Напевно, слід згадати про те, що кохання і шлюб базуються на гармонійному злитті двох протилежних начал, стихій мужності та жіночності. І будь-яка зрівнялівка тут лише зашкодить. Щоправда, у тоталітарному суспільстві всі однакові, а сім’я — якийсь безликий «осередок». Проте ми ж намагаємося відплисти від тоталітарних берегів — хоча, звичайно, гребти дуже важко.

Якщо сім’я базується не на психологічній зрівнялівці, а на гармонійному поєднанні двох споконвічних природних начал, то гасіння палаючої хати стане спільною сімейною справою. А в недалекому майбутньому і палаючих хат поменшає. Оскільки пожежа — наслідок безладдя. А безладдя трапляється через відсутність міцної чоловічої руки та ніжної жіночої турботи. Отже, все має повернутися на круги своя. І насамперед — мужність та жіночність. А тоді й про сім’ю подумати можна. І про чотирьох дітей теж.