У «ЛАДУШЦІ» ЗВИКЛИ ДІЛИТИСЯ

Відкладаючи народження дітей на потім, жінки зазвичай наводять стандартний набір причин: посилаються на труднощі з грішми, відсутність квартири, допомоги батьків… А ось моя сьогоднішня співрозмовниця Тамара ДРОЗДОВА переконана: матеріальний добробут — далеко не найголовніше в родинному житті. Сама вона виховує чотирьох синів, а, крім того, очолює громадську організацію багатодітних сімей «Ладушка».

Зі своїм майбутнім чоловіком Петром Степановичем Тамара познайомилася в Київському інституті культури. Веселий бородатий студент, майбутній хормейстер, відразу запав їй у душу. Невдовзі вони одружилися, а на другому курсі народився первісток — Максим. Умови життя були далеко не ідеальними: кімната в студентському гуртожитку, дві стипендії, батьки могли допомогти лише продуктами й добрим словом. Але молоде подружжя хотіло дітей і було переконане, що в змозі здолати будь-які труднощі. І справді, народження первістка не зашкодило навчанню. Тамарі навіть не довелося брати академічну відпустку: маля зростало здоровеньке, спокійне, чоловік допомагав у домашніх справах, тому вона все встигала. Другий син, Женя, народився в тому ж таки студентському гуртожитку, і знову молоді батьки зуміли так розпорядитися часом і обов’язками, що проблем із навчанням не виникало. Після розподілу приїхали працювати до Білої Церкви, довго винаймали квартиру, а коли отримали малосімейку — радощам не було меж! Обоє мріяли про велику дружну родину, тому через кілька років народилися ще два сини — Дмитро та Вадим.

— Навіть коли дітей стало четверо, нам і на думку не спадало вважати себе багатодітними. «Багатодітні» — якесь образливе слово, — каже Тамара Борисівна. — Адже ми ростили саме стільки дітей, скільки хотіли. Нині інколи доводиться вислуховувати закиди на кшталт: «Навіщо ви стільки народили, чому не думали про майбутнє?» Але ж саме про це ми з чоловіком і думали! І тверезо оцінювали свої можливості: обоє молоді, здорові, енергійні, маємо хорошу освіту, улюблену роботу й одержуємо цілком достатньо, щоб утримувати велику сім’ю. Довгий час у нас не було ніяких матеріальних проблем. Ніхто не міг передбачити, що ситуація зміниться...

Серйозні труднощі розпочалися на початку дев’яностих років. Це був час тотального дефіциту, коли з магазинів зникло найнеобхідніше — мило, цукор, рушники, шкарпетки... Одного разу Тамара Дроздова прийшла в міський універмаг і жахнулася — самі порожні прилавки! Отоварюватися на ринку за спекулятивними цінами їй не по кишені. Чим же годувати дітей, у що вдягати? Вирішила звернутися по допомогу до директора універмагу, і біля дверей його кабінету побачила ще кількох засмучених жінок. З’ясувалося, це такі ж самі багатодітні мами: у кого — п’ятеро, у кого — шестеро дітей. Почали ділитися своїми проблемами й спільно дійшли висновку: треба об’єднуватися, поодинці вижити важко. Спершу вирішили з’ясувати, скільки ж у Білій Церкві багатодітних родин. Статистики в міськвиконкомі не знайшли. Довідувалися через свої канали: розпитували сусідів, знайомих, лікарів-педіатрів. На перші збори прийшло п’ятдесят чоловік. Так і виникла громадська організація «Ладушка», головою якої обрали Тамару Дроздову.

Нині в «Ладушці» близько 500 багатодітних сімей, у чотирьох із них виховують по 11 дітей, у двох — по 10, у 106 — більше чотирьох, у решті — по три-чотири дитини.

— Побутує думка, що великі родини заводять люди малоосвічені, соціально неблагополучні. Але це зовсім не так! Принаймні в половині наших сімей одне з подружжя або й обоє мають вищу освіту. Серед нас є лікарі, юристи, педагоги, інженери й музиканти, а останнім часом з’являється дедалі більше процвітаючих бізнесменів, — продовжує Тамара Дроздова. — Майже 70% багатодітних батьків — віруючі люди. Причому серед нас є представники найрізноманітніших конфесій, але ніяких конфліктів на релігійному грунті ніколи не виникало. Усі підтримують одне одного, діляться досвідом. Не заперечуватиму, є серед нас і неблагополучні сім’ї, де хтось із батьків п’є, дебоширить, але таких лише 6—7. І ми намагаємося боротися з цим явищем власними силами: приходимо в такі домівки, радимо, умовляємо, соромимо, а якщо треба — вживаємо відповідних заходів до горе-батьків.

Якщо ж говорити про насущні проблеми багатодітних родин, то одна з найголовніших — житлова. Лише 30—40% із них мають досить просторі квартири, де в кожного є свій куток. А переважно туляться в малосімейках, отриманих ще до 90-х років: саме тоді більшість підприємств перестали давати безплатне житло. Купити квартиру за свої кревні дуже складно — адже, як мінімум, 60—70% доходу зазвичай іде на продукти харчування. Тому зараз намітилася нова тенденція: багатодітні сім’ї продають хоча й упорядковані, але тісні міські квартири і купують житло в селах. Згодні навіть на розвалюху без вигод, аби при ній була ділянка землі. Бо своя земля може прогодувати.

Справжнє лихо для багатьох — безробіття. Від багатодітних жінок, навіть якщо вони найкращі фахівці (у тієї ж таки Тамари Дроздової дві вищі освіти), потенційні роботодавці сахаються, як від чуми. Ні державним підприємствам, ні приватникам невигідно давати їм додаткові вихідні дні чи лікарняні для догляду за дітьми. Саме з цієї причини в більшості таких родин працює лише батько. І, як правило, багатодітні тата — люди винятково сумлінні, відповідальні, непитущі й до того ж майстри на всі руки.

— Звісно, найчастіше ми не можемо похвалитися таким статком, який буває там, де ростять одного-двох дітей. Але фінансове благополуччя — ще не гарантія благополуччя душевного. Інколи труднощі лише зближують. Чим більша сім’я, тим захищенішою почувається кожна дитина: навколо багато братів та сестер, котрі підтримають у скрутну хвилину, допоможуть вийти зі складної ситуації. Приміром, мої старші сини-погодки, Максим і Женя, з дитячих років опікувалися Дмитриком та Вадиком, і це відчуття відповідальності залишається в них досі. Нещодавно, коли ми йшли містом і раз у раз помічали на вулицях використані шприци — у Білій Церкві нині справжній розгул наркоманії, — 22-річний Максим із тривогою вимовив: «Знаєш, мамо, найбільше я боюся, щоб наші малюки не потрапили в погану компанію та не спробували з цікавості цього зілля!» Хоча «малюкам» уже виповнилося 15 і 16, але він і зараз відчуває відповідальність за них...

За 12 років існування «Ладушки» з’явилося вже кілька сімейних династій. Однією з активісток, котрі стояли біля витоків цієї організації, була Любов Коломієць, матір 11 дітей. У розмові зі мною вона зізналася, що багатодітність, можливо, передалася їй у спадок: Люба виросла у великій родині, із вісьмома братами й сестрами, стільки ж було й у її чоловіка. Сьогодні в Любові Коломієць обидві старші доньки вже мають по троє дітей і зупинятися не збираються. Така сама «багата бабуся» й Раїса Шевченко: сама виростила 11 дітей, у старшої доньки їх уже шестеро, у сина — троє... Можливо, схильність до багатодітності успадковується? А можливо, діти з ранніх літ звикають до певного життєвого укладу: мама, тато і багато братів та сестер, з якими так весело й цікаво! Дарма, що в домі немає якихось дорогих речей, зате завжди панують лад, добрі стосунки. Саме тому, подорослішавши, вони прагнуть створити таку саму велику сім’ю.

Педіатри констатують іще одну цікаву особливість: у дітей, котрі виросли в багатодітних родинах, міцніше здоров’я, ніж в однолітків. Дається взнаки те, що всі привчені до режиму: ніхто не засиджується вечорами біля телевізора чи комп’ютера, а вранці не валяється в ліжку. Як правило, з раннього віку в кожного є певні обов’язки — прибрати в домі, вимити посуд, зустріти зі школи молодших та ін., — тому такі явища, як гіподинамія чи ожиріння, багатодітним родинам не загрожують.

Більшість матусь із «Ладушки» — справжні майстрині, здатні, як у дитячій казці, зварити наваристий борщ навіть із сокири. На отримані гроші багатодітна сім’я передусім купує хліб, сіль, цукор, олію, дешеве сало. Правда, останнім часом хліб дуже подорожчав, тому його дедалі частіше печуть удома — так вдається заощаджувати. Інколи купують кефір, знежирене молоко (воно дешевше). Рятує те, що картопля й овочі в основному з власного городу. Зібравши врожай, уся родина робить заготовки на зиму: консервує огірки, помідори, перець, обов’язково квасить побільше капусти. Додаючи до незмінних картоплі й каші різноманітні соління, можна смачно годувати сім’ю щодня. А ось м’ясо тут — рідкісний гість.

— Я зовсім не соромлюся зізнаватися, що поласувати м’ясом для більшості з нас — недозволена розкіш. У моїй родині воно з’являється шість разів на рік: на дні народження, тоді ми дозволяємо собі купити 300 грамів яловичини чи свинини. Інколи беремо найдешевіші м’ясопродукти — легені, нирки, печінку, кістки. У наших господинь є тисячі рецептів, як приготувати їх смачно й поживно, — продовжує Тамара Борисівна. — Але хоч як заощаджуй, найчастіше місяцями доводиться задовольнятися пісною їжею.

Під час нашої розмови в тісну кімнатку в старому будинку, де розміщується «Ладушка», зазирнула молода жінка з двома важелезними сумками обіруч. В одній — пиріжки з сиром, у другій — із яблуками. Олена з трьома дітьми тулиться в гуртожитку, одержує мізерну допомогу, довго шукала бодай якусь роботу, але їй скрізь відмовляли. Допомогли лише члени «Ладушки», така сама багатодітна сім’я. Кілька років тому, потрапивши у скрутну фінансову ситуацію, вони ризикнули розпочати власний бізнес: випікати на продаж пироги та хлібобулочні вироби. Розповсюджують продукцію Олена й кілька її подруг — заходять у різні установи, на ринки, пропонують покуштувати. Смачну й недорогу випічку розкуповують охоче. Прибутки сімейного підприємства поки що невеликі, значна частина зароблених грошей іде на придбання продуктів, зарплату продавцям. Проте люди не скімлять, не просять подачок у держави, а намагаються вижити самі.

Треба сказати, останніми роками таких родин стає дедалі більше. Психологія дуже змінилася: якщо раніше розраховували на допомогу держави, на соціальні пільги, то сьогодні багато хто вже розуміє — мізерні дотації й разові подачки у вигляді продуктових наборів не розв’язують проблем. Чимало людей готові розпочати власний бізнес. Приміром, одна сім’я зуміла придбати невеличкий автобус і хоче заробляти приватним візництвом. Інші розповсюджують газети, займаються ремонтом квартир, рукодільничають.

Мало не кожна друга родина готова зайнятися землеробством або тваринництвом. Важка праця нікого не лякає: навіть на крихітних городах чимало примудряються одержувати фантастичні врожаї. Раді були б узяти в оренду великі ділянки землі, обробляти, годувати себе й інших. Але біда в тому, що оренда коштує грошей, а звідки багатодітній сім’ї їх узяти? Якби існувала програма підтримки сімейного бізнесу, можна було б отримати безвідсотковий кредит від держави! А поки що кожен розв’язує земельну проблему як може. Приміром, домовляються із самотніми старими людьми, працюють на їхній землі, діляться врожаєм. Альтернативи, на жаль, однак поки що немає.

— Знаєте, що було найскладнішим у моїй діяльності? Навчитися просити допомогу так, щоб не принижуватися, — зізнається Тамара Борисівна. — Часто доводиться звертатися до бізнесменів, чиновників, щоб сприяли у вирішенні тієї чи іншої проблеми. Я — людина горда, незалежна, і якби йшлося про мої власні інтереси, можливо, махнула б рукою і впоралася сама. Але за моєю спиною — 500 родин, у яких підростають діти. Комусь потрібні дорогі ліки, тим — санаторне лікування, третім — зимове взуття... Я дуже вдячна одному чиновникові за урок, який він дав кілька років тому. Тоді про «Ладушку» ще мало хто знав. Сім’ям потрібні були продукти, ми зібрали все, що могли — близько 300 гривень, і я прийшла до директора хлібного заводу Івана Шилова з проханням відпустити нам продукцію не за собівартістю, а трохи дешевше, щоб вистачило на всіх. Розповіла про наші біди, принесла письмове прохання допомоги. І він сказав: «Я спробую допомогти, але що ви зробили самі, аби виправити становище? Чи достатньо були активні, обстоюючи інтереси своєї організації?» Чесно кажучи, я розгубилася, оскільки не очікувала такого повороту, а він продовжував: «Я допоможу вам за однієї умови — якщо ви потрапите на прийом до мера, розповісте про проблеми «Ладушки» й принесете ваше прохання з його підписом!» Вийшла з кабінету цілком розгублена: доти ніколи не доводилося бувати в міського начальства. Довго обмірковувала, як розмовляти з мером, які аргументи наводити. Несподівано все вийшло: Геннадій Шуліпа прийняв мене, вислухав і підтримав. Той урок навчив мене стукати в усі двері, сміливо входити й пропонувати людям співпрацю.

«Ладушці» вдається розв’язувати багато проблем лише завдяки особистим контактам. Приміром, міське тролейбусне управління пішло назустріч і погодилося забезпечити безплатний проїзд членів багатодітних сімей. Організація за свої гроші зробила картки з фотографіями, що їх нині пред’являють контролерам.

Тамара Борисівна переконана: треба не просити, а саме співробітничати, пропонуючи щось натомість. А «Ладушка» може запропонувати дуже багато. Приміром, багатющий досвід виховання й загартування дітей. Сьогодні батьки організували сім гуртків за інтересами для дітей та підлітків. Дехто вважає, що у великих родинах у дітей мало можливостей для навчання, розвитку інтелекту. Але це зовсім не так! Приміром, сім’ю Ліни й Віталія Голуба іноді називають «родиною відмінників». Усі 13 дітей чудово навчаються, до того ж встигають займатися городом і присадибним господарством. Виявляється, фізична праця й відсутність репетиторів зовсім не перешкоджають розвиткові інтелекту.

А ось цей досвід, безперечно, знадобився б багатьом батькам. При «Ладушці» уже давно діє пункт прийому та обміну поношених речей, а незабаром планують створити ательє прокату дитячих святкових костюмів. Наближається Новий рік, і багато батьків сушать голови над тим, де взяти вбрання для дітей на святкові ранки. Купити костюм у магазині — дорого, шити вміють далеко не всі, а пунктів прокату не так уже й багато. Серед членів «Ладушки» чимало рукодільниць, які вміють майструвати ошатні та гарні речі буквально з повітря і готові за невелику плату надавати їх усім бажаючим. У планах — створення реабілітаційного центру для жінок, які потерпають від домашнього насильства.

У «Ладушці» звикли ділитися навіть тією дещицею, що в них є. Трапляється, Тамара Дроздова телефонує людям, аби повідомити про отримання продуктових наборів. А на тому кінці дроту з гідністю відповідають: «Дякуємо, але ми зараз не потребуємо. Віддайте продукти тим, кому важче!» І чути це дуже приємно.