У КОНТИНЕНТАЛЬНОМУ СТИЛІ

Американський автомобіль, принаймні, у тому вигляді, у якому він був у 50–60-ті роки, — явище, що не зовсім вкладається в голові європейця. Потужність, комфорт, величезні розміри — все на рівні кращих європейських авто представницького класу. І все це масові моделі, доступні практично кожному. А якщо вже справа стосувалася дійсно дорогих машин, то тут з американцями зрівнятися не міг ніхто. На жаль, минули ті славні часи. Кризи, нові віяння в суспільстві, боротьба за екологію зробили свою чорну справу. Та й європейці поволі підтяглися. Однак і нині «американці», втім, уже «розумних розмірів», анітрохи не поступаються кращим європейським маркам. Щоправда, мова не йде про абсолютну перевагу. А колись же...

До Другої світової війни іноземні авто на дорогах Північної Америки майже не зустрічалися. Ні дешеві, ні дорогі. Заважко було їм витримувати конкуренцію з американськими. Втім, не всі господарі тамтешніх хайвеїв почувалися добре. Велика Депресія, що почалася 1929 року, дуже швидко погубила майже всі дорогі марки, залишивши на початок війни лише три: Cadillac, Lincoln і Packard. З них найкраще почувалася лише перша, оскільки за нею стояла вся міць найбільшого у світі концерну General Motors. Трохи гірше йшли справи в Lincoln, що належав Ford Motor, і вже зовсім погано в Packard. Останній виживав в основному за рахунок колишньої слави та продажу автомобілів середнього класу. Втім, існувала ще й дорога версія Chrysler, яка носила горде ім’я Imperial. Але самостійною маркою вона не була і як серйозний конкурент до уваги не бралася.

Кожний із відстаючих буквально ліз із шкіри, щоб випередити чи хоча б наздогнати розкішний Cadillac, котрий оголосив себе, і не без підстав, «світовим стандартом». Packard, приміром, намагався спокусити клієнтів першим у світі автомобільним кондиціонером. А Lincoln... Втім, про це ми розповімо докладніше.

Едсел Форд — глава відділення Lincoln, а незабаром й усього концерну, давно мріяв про особистий автомобіль, зроблений відповідно до його смаків і уявлень. Такого автомобіля, на якому було б не лише не соромно їздити самому, а й який міг би слугувати своєрідною візитною карткою компанії і залучати додаткових клієнтів. Та оскільки справ було більш аніж досить (він ще займався і розробкою дизайну всіх авто компанії), то до втілення мрії в реальність руки просто не доходили. Цікаво, що син знаменитого Генрі Форда не мав художньої освіти, принаймні відповідного коледжу він не закінчував. Однак при цьому Едсел мав бездоганний смак, чудово розумівся на живописі та скульптурі і зажив слави відомого покровителя й цінителя мистецтв. А вже коли справа доходила до автомобільного дизайну, чи, як його тоді називали в Америці, стайлінгу, то він виявляв справжній талант.

Форд-молодший зазвичай не малював ескізи майбутніх кузовів. Це робили інші. Талант Едсела полягав у тому, що він міг безпомилково вибрати з десятків можливих варіантів найкращий і найбільш гідний втілення в металі. Крім того, він прекрасно розумівся на адміністративних і технічних питаннях. Тож не дивно, що старий Генрі, котрий неофіційно все ще очолював компанію, майже в усьому повністю покладався на думку сина.

На початку осені 1938 року Едсел Форд, повернувшись із поїздки по Європі, нарешті вирішив розпочати роботу над власним автомобілем мрії. Спочатку планувалося побудувати один примірник у ролі, як зараз сказали б, «концепт-кара», а там видно буде. Тим більше в березні наступного року Едсел збирався вирушити на відпочинок у Флориду, і тут нова машина для душі була б дуже доречною. Навіть назву вже було заготовлено: Continental, що мало додати проекту такого романтичного нальоту чогось європейського. А відповідальним за розробку зовнішнього вигляду нової машини Форд-молодший призначив відомого дизайнера Е.Грегорі.

Останній, узявши за основу серійний Lincoln Zephyr, не став змінювати його вдалий, вирішений у канонах модної тоді дизайнерської течії «стрімлайн» лезоподібний передок, схожий на літеру V. Адже таким гостро заточеним носом так добре розсікати вітер, пролітаючи на максимальній швидкості в 140 км/год по багатосмуговому бетонному хайвею. Зате все інше було серйозно перероблено. Так поясну лінію знизили на вісім сантиметрів, капот і передні крила подовжили на вісімнадцять, салон — зміщено назад, для чого довелося трохи пожертвувати простором для ніг, а багажник було зроблено підкреслено коротким. Вдалою дизайнерською знахідкою стало і розташоване відкрито перед заднім бампером запасне колесо в металевому чохлі, що пізніше стало домінантною рисою всіх наступних «континенталів». Втім, при цьому дістати чи покласти щось у багажник ставало досить важко. Але в ті часи люди ще готові були піти на жертви задля стилю.

Зате усередині панували розкіш і комфорт. «Континентальний» Lincoln, окрім вже звичного лампового приймача, мав електросклопідйомники, електрорегулювання сидінь у трьох положеннях і, нарешті, надзвичайні електромагнітні замки дверей. Досить було лише натиснути на невеличку хромовану кнопочку, і дверцята гостинно розкривалися, запрошуючи всередину. На жаль, пізніше, вже в 50-х роках, це найцікавіше технічне рішення відправили у відставку з міркувань безпеки.

Ходовий прототип був готовий уже в лютому 1939 року. А 1940 модельного року, який в Америці, як відомо, починається в середині літа, розпочали серійне виробництво. Публіка прийняла машину дуже добре, однак черга з бажаючих купити аж ніяк не вишиковувалася. За два роки було виготовлено усього 700 кабріолетів і 913 купе цієї моделі. Не в останню чергу через досить високу ціну в межах 2783—2916 доларів, яка все ж була мінімальною, якщо врахувати величезні витрати, пов’язані з дрібносерійним виробництвом. Однак керівництво корпорації святкувало перемогу. На новий автомобіль покладалися надії, що він поліпшить імідж відділення і всієї Ford Motor Company, тому питання прибутковості даної моделі мало кого хвилювали.

Що ж являв собою пишний Continental, що став, на думку багатьох істориків, першим автомобілем класу Personal Luxury (тобто «Особиста розкіш»)? Під довгим низьким капотом — 12-циліндровий V-подібний мотор робочим обсягом у 4785 см3. Голівка циліндрів — L-подібна, клапани з гідроштовхачами забезпечували безшумність роботи і не потребували жодного регулювання. Максимальна потужність становила 120 к.с. Як для сьогодення, ніби й небагато, та цього виявлялося цілком достатньо, щоб розігнати важку (1750 кг) машину до 60 миль за годину (96 км/год) за 16 секунд. А максимальна швидкість становила 145 км/год, що на той час вважалося зовсім непогано. При цьому двигун мав досить солідний, у 295 Нм, крутний момент, що досягався вже при 2000 об/хв. Подібна особливість дозволяла без шкоди для машини включати третю останню передачу вже при 15 км/год. Практично на ній можна було їздити хоч цілий день. Властивість більш аніж приємна, оскільки автоматичні, вірніше, гідромеханічні коробки передач у той час випускав лише General Motors.

Ходова частина — гранично проста. Передній і задній мости підвішені на поперечних ресорах, у той час як конкуренти вже давно перейшли на незалежну пружинну підвіску. Принаймні, спереду. Та що вдієш! Аж до кінця життя впертий Генрі Форд і чути не хотів про якусь іншу конструкцію. Злі язики навіть говорили, що «автомобільний король» впав у маразм. Втім, попри такий очевидний анахронізм, машина мала цілком пристойну керованість і на поворотах крен майже не відчувався.

1942 модельного року дизайн Continental змінили. Гостроносий передок замінили спокійнішим. Попутно було змінено форму передніх і задніх крил і злегка подовжено задок. Тент отримав електричний механізм підйому, а мотор розточили до 4998 см3, що дозволило витиснути з нього ще 10 к.с. За додаткову плату пропонувався двошвидкісний задній міст Columbia, що в результаті давало цілих шість передач. Однак з усіма цими переробками «континентальний» Lincoln випускали зовсім недовго. Почалася війна, і стало якось не до «особистої розкоші». Виробництво легкових авто згорнули, а замість них із конвеєрів фордівських заводів суцільним потоком пішли вкрай необхідні армійські вантажівки та джипи.

По закінченні бойових дій виробництво довоєнних авто було відновлено, і з мінімальними переробками тривало аж до 1949 року. Не став винятком і Continental. Спереду він отримав багате хромоване декорування, розточений мотор 1942 року, що виявився ненадійним, замінили перевіреним старим, і ще трохи підкоригували інтер’єр. У такому вигляді «персональний» Lincoln дожив до 1948 року. А сама ідея Personal Luxury, тобто шикарної машини, призначеної більше для водія, аніж для пасажира, відродилася 1955 року разом із появою другої «континентальної моделі». Однак це вже зовсім інша історія.