У КІНО ХОДИМО ДЕДАЛІ РІДШЕ. ТАК ОСТАТОЧНО РОЗУЧИМОСЯ СВИСТІТИ

Нині період великих сумнівів. Усі сумніваються: що робити, як жити? Раджу всім: не сумнівайтеся разом з іншими. Сумнівайтеся окремо, самі по собі. Це важко — йти своєю дорогою. Але нічого кращого й більш захоплюючого людство ще не вигадало.

* * *

Запис 88-го року. Прямий ефір — штука підступна. Відомий на всю країну теледиктор Віктор Балашов, сказавши: «А зараз — бій годинника Кремлівської вежі» (він гадав, що на екрані з’явиться Кремль і битимуть куранти), розслабився, потер руки, зібрав аркуші й весело (залишаючись у кадрі) сказав сам до себе: «Віддзвеніла дзвіниця — час і додому!» Його усунули від ефіру років на два.

* * *

Діти — завжди діти. Ось околиця міста Балаклія на Харківщині. Дорожній знак, на якому написано: «Школа. Їдьте повільно. Не збийте дитину». Унизу дитячим почерком приписано фломастером: «Зачекайте вчителя».

* * *

Інтерв’ю з Михайлом Жванецьким: «Власне, Михайле Михайловичу, що ви маєте проти комуністів?» — «Власне, все, що я маю, я маю проти комуністів».

* * *

О.Яковлєв, академік, колишній член Політбюро ЦК КПРС: «Розумієте, у Росії політика пишеться через «о», а робиться через «ж».

* * *

Антична Греція загинула не тоді, коли Македонія стала римською провінцією й Коринф було зруйновано, а коли грецькі міста втратили волю до автономії, до свободи. Греція загинула тоді, коли викинули останній черепок-остракон, на якому кожен міг написати ім’я того, хто, на його думку, загрожує свободі. Написати, щоб домогтися вигнання.

* * *

Дослідник творчості Леніна Яким Арутюнов не полінувався виписати слова, якими вождь оперував, доводячи неправоту своїх опонентів. У списку Якима понад 800 слів. Поруч із такими «узвичаєними» лайками, як «гівно», «сволота», «покидьок», «гад», «задниця», є й знахідки, що засвідчують неабиякий «літературний» хист Ілліча. Ось неповний перелік його експресій: гниле яйце, брудний натурішка, срака навиворіт, лакей буржуазний, міщанська мерзота, гнойова купа, вошивий капосник, паскуда паскудна, помийна яма, погане стійло, смердючий прихвостень, стара та смердюча баба, собака кастрований, труп смердючий, філістер із відрізаними яйцями, біс гороховий із сечею упереміш...

* * *

Спостереження. Багато людей протегують, як правило, тим, кому вони свого часу вже зробили добру справу, у кого, так би мовити, вклали капітал. Вони ніби оберігають свій капітал.

* * *

У мене є приятель, котрий недавно оженився вп’яте. «І ти знаєш, Валерію, знову вдало».

* * *

У під’їзді мого будинку з’явився новий напис з акцентом: «Лєна! Я єсть тебе любити!» І взагалі, про свої почуття пишуть тут прямо, щиро: «Мася! Ти моя навіки!», «Толік, не будь ідіотом, адже я тебе кохаю!», «Альбертик — любов моя!», «Люся, давай зробимо дитину!». Але не лише написами живий під’їзд. Ось, вилізши на табуретку, жінка вкручує чергову лампочку, а потім акуратно обмазує її... кремом для взуття. Навіщо, запитую. «Лампочка довше посвітить — адже такі рідше крадуть», — відповідає жінка.

* * *

Три року тому з аеропорту Бориспіль відлетів мій товариш і колега. За неприхованою образою Михайлового баритончика вчувалося шарудіння рукописів, які не горять, марилися невидимі світу сльози, вічні істини, які чекають свого часу під спудом лихоліття... «Мишко, — запитав я, — а чи багато в тебе написано?» Він, дивлячись у призахідне небо, поворушив губами, щось перемножуючи про себе, і відповів: «Тисяч на сто двадцять!». Зараз він в Алабамі, працює сміттярем.

* * *

Хто назвав нас людиною розумною? Звірі? Птахи? Людиноподібні? Ні, людиною розумною назвала себе людина сама, і жодного разу розумною її не назвали інші.

* * *

Розповідають, що на світанку комп’ютерної ери в одному НДІ вирішили запустити в ЕОМ усі відомі анекдоти, щоб одержати суперанекдот. Машина довго крутилася, після чого видала: «Лежать Василь Іванович із Петькою в ліжку, і обидва вони євреї». Як і належить геніальному за своєю стислістю й дотепністю твору, у ньому відображено секс, національне питання й політику.

* * *

Нині література стала чимось на кшталт виробництва калош: подивишся — різного фасону й різного розміру (ось вам роман історичний, а ось роман еротичний...), а по суті одне — калоша.

* * *

Запис 65-го року. У нашій редакції власкором працює Віктор Дятлов. Він приїжджає зі свого Рибінська і набридає абсолютно всім. «Дятлов! Ти нас уже задовбав!» — повісили співробітники до його приходу плакатик.

* * *

Дивлюся на самотніх старих, а згадую двох людей уже досить похилого віку (йому — 79, їй — 76 років), їхню зворушливу увагу одне до одного. Завжди вони поруч — подружжя Лобових — постійно разом. Пам’ятаю, як Глафіра Павлівна повторювала своєму благовірному Івану Миколайовичу: «Надінь, мій друже, нового капелюха. Старість має бути вбрана добре й видаватися щасливою». Мудрі люди — ці старі!