У пошуках смислів сороміцького

Свого часу, публікуючи в часописі "Старожитності" призабуту статтю знаного українського дослідника Віктора Петрова про фольклор правопорушників, я переймався питанням, добре це чи зле, що в українській мові немає свого сленгу, подібного до французького "арго", англійського "кокні" чи тих-таки російських "мату" і "фені".

Я схилявся до другого варіанта (однозначно - зле), вважаючи, що мова жива лише тоді, коли повнокровно функціонує у всіх своїх формах - від діалектних до національних по горизонталі й від низинних, обсценних і суржикових до вишуканих, літературних, елітарних по вертикалі (див.: Олійник, Ю.М. Щоб не опинитися в Шумері () Старожитності. - 1994. - Ч. -2 (60-61). Вислуховуючи аж надто емоційні відгуки "борців за чистоту мови" на ту публікацію, я думав про те, що: 1) борці (за визначенням цього терміна) мають боротися, а дослідники (так само) - досліджувати; 2) обсценна (ненормативна) лексика тісно пов'язана з емоційним фактором мови і поведінки людини, а беземоційність, як відомо, свідчить про те, що людина (і мова) або мертва, або хвора; 3) за відсутності свого сленгу з тих чи тих причин будь-яка мовна спільнота завжди запозичує обсценну лексику з інших мов, і це є нормальним і адекватним процесом мовотворення.

Однак тоді я навіть уявити не міг, якою неозорою є царина життя будь-якого народу, що "уособлена" в його ненормативній лексиці й фольклорі, і яким глибочезним і прадавнім є насправді коріння обсценного, сороміцького в житті, зокрема українців.

Християнська традиція і роки незалежності привчили нас ставитися до повсякденного народного життя українців, надто українців кінця ХІХ - початку ХХ століття, сказати б, по-музейному. Себто вітати шаровари й вишиванки і мовчати про те, що ті шаровари й вишиванки прикривали; вітати плуги й коси і мовчати про те, з якою натугою і матюками наші пращури зазвичай ті плуги перли і з яким сороміцьким кляттям тими косами махали; вітати традиції вечорниць і мовчати про те, що ж саме на тих вечорницях відбувалося; вітати пісні про кохання і мовчати, наприклад, про таку: "І ти дівка, і я дівка, ( Чого в тебе більша дірка? ( Мене хлопці сподобали, ( Більшу дірку продовбали". Ба більше, нам і досі втовкмачують, що того, про що слід мовчати, взагалі ніколи не було, а якщо й було, то завжди в одежі чужого, привнесеного, не притаманного українству як такому.

До чого може призвести таке "музейне" ставлення до українського? Однозначно: ідеалом є перетворення України на філію Музею мадам Тюссо, де все претендує на оригінали, але насправді є копіями, де все є ніби живим, але насправді мертве, де розлито пахощі вишуканих парфумів, але насправді тхне трутизною. Таке ставлення призводить до того, що, знаючи, як нам здається, про народне життя все або майже все, ми насправді нічого про нього не знаємо.

Схоже, що останнє якраз і є тією іскрою істини, що нею керувалися укладачі й видавці, готуючи до друку унікальне видання - "Криптадії Федора Вовка: винайдення сороміцького. Етнографія сексуальності на межі ХІХ-ХХ століть" (Упоряд., підгот. текстів, комент. та покажч., археогр. і бібліогр. опрац. Марії Маєрчик і Олени Боряк; вступ. стаття Марії Маєрчик. - Київ: Критика, 2018. - 464 с., іл., комент., бібл., покажч.).

Федір Кіндратович Вовк (1847-1918) - учений зі світовим ім'ям, знаний український археолог, етнограф і антрополог, автор численних наукових праць ("Студії з української етнографії та антропології", "Український народ у минулому й сучасному", "Шлюбний ритуал та обряди на Україні" та ін.), які видавалися в Росії, Болгарії, Чехії, Франції і, спростовуючи імперську (російську) ідею про Україну як окраїну Великої Росії, сприяли широкій популяризації україніки у світі. Упродовж тривалого періоду вчений особисто збирав зразки українського фольклору, в тому числі й т. зв. сороміцького, в Україні та на прилеглих територіях (у Воронезькій, Курській губерніях, на Кубані), а також серед українців Добруджі (Румунія) і в Галичині (що входила тоді до складу Австро-Угорщини). У часи вимушеної еміграції (з 1879 р.) він отримував фольклорні матеріали від численних кореспондентів, зокрема Б.Грінченка, В.Гнатюка, В.Степаненка та ін., і публікував їх у "Криптадіях"  щорічнику, що видавався в Парижі (з 1883 по 1911 р.) багатьма мовами і спеціалізувався на, як тепер кажуть, "неформатних" етнографічних матеріалах різних народів.

Відтак постає слушне запитання: навіщо зразки такого "неформатного" фольклору збирали і публікували? Почасти я вже відповів на це запитання - однобічне бачення українського рано чи пізно таки приведе нас до мадам Тюссо. Однак слід зважити й на інше. Федір Вовк був палким прихильником дифузіонізму (зокрема теорії культурних кіл) - одного з найпопулярніших у той час напрямів культурної антропології, - що визначений у працях німецьких дослідників Ф.Ратцеля, Л.Фробеніуса, Ф.Гребнера та ін. У рамках цієї теорії культуру кожного народу розглядали як живий (у біологічному сенсі) організм, що має душу, а всі атрибути культури (включно з людьми і подіями) - як прояви цієї душі. Відтак однаково вартували всі риси культури, коли пристойне і непристойне розглядалися як феномени взаємозумовлені і такі, що мали однаковий пізнавальний статус.

До збірника, виданого "Критикою", увійшли добірки українського та російського сороміцького фольклору і словничок єврейської лайки, що були надруковані у п'ятому і восьмому випусках "Криптадій", а також матеріали від кореспондентів, яких Ф.Вовк не встиг опублікувати. Крім того, завдяки копіткій праці укладачів, етнографічні матеріали, що містяться в збірнику, супроводжені концептуальною вступною статтею, широким науковим коментарем, археографічними довідками, бібліографією, предметно-тематичним покажчиком, покажчиками географічних назв та імен.

Тобто збірник видано за всіма правилами вагомих наукових публікацій, а його укладачами виступили знані українські науковці - кандидатка історичних наук, фахівчиня з питань соціальної антропології та гендерної проблематики, авторка резонансної праці "Тіло та ритуал. Структурно-семантичний аналіз українських обрядів родинного циклу" Марія Маєрчик і докторка історичних наук, етнологиня, авторка низки наукових монографій, присвячених народним звичаям та обрядам, пов'язаним із ткацтвом, пологами та народженням дитини, діями поховального циклу тощо, Олена Боряк.

Доповнений не випадковими фото і доречними ілюстраціями збірник має солідний вигляд, до чого, гадаю, доклало чимало зусиль і саме видавництво, не пошкодувавши коштів на добрий папір і вдалу обкладинку.

У змістовній вступній статті "Еротичний фольклор" як дискурсивна категорія" увагу зосереджено головно на дослідницькому аспекті сороміцького фольклору. Очевидно, що завдання авторки (М.Маєрчик) полягало передусім у тому, щоби: 1) показати, як наприкінці ХІХ століття формувалася не відома доти етнологічна дисципліна "етнографія сексуальності"; 2) визначити головну мету публікації всього збірника. А мета ця - знайти відповіді на питання "як концептуалізували "сороміцький фольклор" в рамках етнографії сексуальності, з яких фрагментів народної культури його кшталтували і якими сенсами оснащували, який принцип лежав в основі означення певних текстів як сороміцьких?"

Звичайно, цей бік сороміцького фольклору, що його можна назвати суто фаховим або формальним, упевнений, зацікавить наукову спільноту. Проте, як на мене, укладаючи збірник, не завадило б зважити й на те, що він матиме набагато ширшу аудиторію - ба навіть дуже далеку від означених питань. А тому доречною в ньому була б окрема стаття, присвячена психології обсценного як такого, його суспільній ролі та функціям на лексичному і поведінковому рівнях, - стаття, доповнена широкими історичними паралелями з повсякденного життя бодай у тій-таки Греції (фалічні культи, елевсінські містерії, богиня Баубо тощо), якими можна було б показати тісний зв'язок обсценного в Україні з глибинним язичництвом і з обсценним у культурах інших народів. Адже на лексичному рівні лайка і сороміцькі вирази в культурі будь-якого народу відігравали і відіграють далебі не роль вигуку як частини мови. А обсценна поведінка не була і не є випадковою. Крім того, у переважній більшості такі лексика і поведінка не є проявом копролалії, синдрому Туретта чи подібних психічних патологій. Навпаки, обсценне як таке завжди виконувало і виконує чіткі функції в суспільному житті загалом та вузьких міжлюдських взаєминах зокрема. У вступній статті до збірника розглянуто лише одну функцію - протестну: обсценні лексика і фольклор як протиставлення церковному й владному офіціозам, релігійним табу. Однак функції обсценного набагато ширші. На основі дослідження ненормативних лексики та поведінки в різних народів вирізняють понад два десятки таких функцій. Як-от: магічна функція (обсценне як спосіб впливу на події), захисна (обсценне як апотропеїчне), функція висміювання як оберігання, функція досягнення соціальної свободи, корпоративна функція (обсценне як пароль соціальної чи вікової групи), функція пониження соціального статусу адресата, функція привернення уваги, катарсична функція (відчуття психологічного полегшення), функція відчуття влади над власною сексуальністю, функція самоствердження (і самоприниження), функція підтвердження статі ("справжній" чоловік), лікувальна функція (як засіб від статевих розладів), функція вербальної агресії тощо (див.: Жельвис, В.И. Поле брани. Сквернословие как социальная проблема. - М.: Ладомир, 2001. - С. 109-130).

Себто доречним був би аналіз як позитивних, так і негативних сторін обсценного як соціального феномену, наявного в культурі кожного народу. Можливо, тоді б зразки українського сороміцького фольклору стали зрозумілішими для читача з тієї ширшої аудиторії, яка далека від фахових етнографічних проблем.

Втім, я чудово розумію, що вмістити такий всеохопний аналіз у рамки одного видання - справа майже безнадійна. Тому мої зауваги слід адресувати не так укладачам збірника, як майбутнім дослідникам, які, упевнений, використовуватимуть його як фаховий посібник з етнографії сексуальності.

Окремо зазначу: збірник є унікальним виданням бодай тому, що, по-перше, вводить читача в дискурс етнографії сексуальності - дисципліни, геть упослідженої в часи радянщини; по-друге, впроваджує в науковий та публічний обіг масив фольклору, вивчення якого завжди було табуйованим і який завжди намагалися викреслити, зокрема й з української культури; по-третє, відкриває глибинні прояви культури - те, що лежить під сподом високого і сакрального, але що живить його, зрештою робить його високим і сакральним; по-четверте, спонукає нас розглядати культуру будь-якого народу (і не лише українського) як справді живе єство, а не очужілий музейний експонат за товстим склом.