Благословен, хто приходить во ім’я Господнє

І приходили до Бога народи, і просили в Нього дати їм на прожиття. І дав Бог кожному те, чого вони хотіли: кому — землю плодючу, кому — ліси величаві, кому — степи неозорі, кому — в морі острови… А забарилися були болгари і прийшли до Нього останніми, і нічого було їм дати. І зглянувся Бог над народом болгар, і наділив їх частиною свого Раю.

Спекотного полудня добре зійти з шумної розпашілої траси, ступити в зелену прохолоду передгір’я, присісти під розлогою аличею біля джерела і подумати нехитру думку про те, що ось цей потічок жебонить тут уже тисячі років, і час не владен змінити бодай тембр його веселої говірки. Словом, коли тобі минуло півстоліття і коли ти сидиш біля джерела у тихому куточку благословенної країни Болгарії, тоді добре думається про те, що час — субстанція суб’єктивна. Хтось звик сприймати цей світ як певну послідовність подій, в яких діє величезна кількість речей, життів, явищ… Але можна сприймати його у цілокупності, не ділячи на події, відрізки, години й хвилини. Павучки народжують павутиння, на якому подорожують бабиного літа, а людина народжує час. Відчуття часу з’являється тоді, коли ми сподіваємося на щось чи щось плануємо, і він зникає, коли ми перестаємо чекати чи сподіватися на оте щось чи на когось, а починаємо жити в цьому моменті, тут і нині, дивлячись на жовтогарячі плоди аличі у холодній джерельній воді…

Православна йога

Піднімаючись сходами до Аладжанського гірського монастиря, я розмірковував над тим, що годинникові стрілки вимірюють тільки простір циферблату. І те, що ми вважаємо за час, — це лише відлуння наших метань і суєти у пошуках хліба насущного. Часу таки не існує, бо мені у ХХІ ст. по РХ зрозумілі й близькі ті мотиви, які ще в ІV ст. приводили людей до цих відлюдних районів, крутих бескидів, прямовисних скель, вайлуватого каміння і спонукали їх давати обітницю мовчання.

Аладжа… Печери відлюдників, величезний «амфітеатр», утворений скелями, де й у немилосердну спеку — прохолодно. Місце, де можна почути музику тиші. Це не високі слова. Адже музика складається зі звуків і пауз, і ці останні відіграють у ній не меншу роль, ніж звуки. Адже найсокровенніша молитва — не та, що промовляється, а та, що беззвучно виростає з глибини серця.

Розумне світло

Ми залишали Аладжанський монастир і прямували у селище Арбанаси, що поблизу Велико Тирново. Гід розповідав, що Арбанаси заснували у ХV ст. як торговельну факторію вихідці з південного заходу Балкан — болгари, греки, албанці. Його розквіт припадає на середину ХVІ ст., коли селище перейшло під владу Рустема-паші — великого візира султана Османської імперії. На той час у селищі проживало близько 15 тисяч осіб. Однак не це дивувало. Я мимоволі замислився над тим, що в селищі, де заправляла знать ісламської віри, було збудовано сім (!) православних храмів і засновано два монастирі — Успіння Богородиці та Святого Миколи (обидва ХVІІ ст.). Очевидно, що там, де роблять спільну справу, якою в Арбанасах стала торгівля, де поціновуються не політичні амбіції, а вміння послужитися на загальне добро, немає місця і релігійному розбрату.

Крім храмів, у селищі реставровано й відкрито для відвідувачів будинки й вулиці ХVІ й ХVІІ ст., іконографічні галереї, магазини, кафе і затишні готелі з басейнами, де, залежно від «зірковості», можна винайняти номер на двох за ціною від 30 до 70 левів (20—50 дол. США) зі сніданком. Утім, Арбанаси неможливо відчути проїздом. Довкола селища розташована ще низка монастирів, куди можна дістатися місцевим транспортом або пішки — заснований в ХІ ст. монастир Святої Трійці, що за шість кілометрів від Арбанасів, або один з найбільших середньовічних монастирів Болгарії — монастир Преображення Господнього (ХІV ст.), куди лише півгодини ходу гірсь­кою стежкою, а трохи далі — монастир Різдва Богородиці (ХІV ст.), монастир Святого Миколи (ХІІІ ст.), монастир Святого Пророка Іллі (ХІІІ ст.) та ін.

Тобто в Арбанасах або в одному з гірських монастирів (у болгарських монастирях вас радо приймуть і за дуже помірковану плату поселять в окремій кімнаті) варто зупинитися на кілька днів, відвідати довколишні святині, подивуватися працелюбству й згуртованості людей, котрі свого часу підняли монастирі з руїн і підтримують їх нині і, звичайно, поміркувати над тим, що справжня реальність — вільна від суєти, вона завжди поза планами, римами й ритмами, крапками й комами… Як смисл поезії, який завжди — поза римами, як смисл мовленого, який завжди — поза ритмом слів.

Ісихасти не залишили по собі повних писемних описів своїх візій. Однак з полемічних трактатів Григорія Палами можна дещо зрозуміти. Йдеться про бачення в собі так званого Фаворського світла — того особливого світла або божественного вогню, яким освітилося обличчя Ісуса Христа під час преображення. Це світло ісихасти називали розумним. Одним із перших його опис можна знайти в «Еннеадах» грецького філософа ІІІ ст. Плотіна. Зосередившись на духовному центрі, освітлена божим світлом, людина перестає відчувати своє тіло. Вона сама починає відчувати себе легесеньким чистим світлом. І цей стан є блаженством, яке неможливо порівняти ні з чим. «Усі речі, які захоплювали душу дотепер — начальство, влада, багатство, краса, знання, — видаються їй тепер вартими зневаги». Відкинувши суєтне, душа досягає повної нерухомості, незмінності і сама стає цією незмінністю. Вона переходить у стан цілковитого спокою — спокою справжньої реальності. «У цьому стані душа не відчуває більше свого тіла; вона не відчуває чи живе вона, чи людина вона, чи єство вона, чи щось універсальне, чи щось інше у світі». Отже, вона входить у першореальність, ототожнюється з нею, тобто досягає повного обоження, «стає Богом або, радше, вона є Бог».

Преображення

Оскільки одним з основних понять ісихазму було Фаворське світло, то саме світло стає голов­ним фактором фрескового розпи­су храмів. Вважається, що цей імпресіонізм болгарської фрески вплинув на творчість Феофана Грека, Андрія Рубльова, Діонісія.

Десяти-п’ятнадцяти хвилин тиші і мовчання досить для того, аби зрозуміти, що є справжнім у цьому житті, а що — суєтним, маргінальним. Ритміка фресок вводить у стан, близький до оновлення, перетворення, прозріння… Мимоволі згадуються слова Мейстера Екхарта — західного ісихаста ХІІІ—ХIV ст.: «Доти, доки я є тим або цим чи володію тим або цим, я не є всім і не володію всім. Очищуйся доти, доки не перестанеш бути тим або цим і перестанеш володіти тим або цим. Тоді ти — всюдисущий і, не будучи ні тим, ні цим, ти — це все».

Завершуючи свою прощу до святих місць землі болгарської — від Аладжанського монастиря поблизу Варни до Бачковського монастиря неподалік від Плов­дива — я присів на дерев’яних монастирських сходах і подумав про те, що наші школи й вузи, наше радіо, телебачення і т.п. можуть наповнити нас найрізноманітнішими знаннями. Однак не можуть дати одного… Болгарія — це єдине місце, яке може навчити тебе, як бути щасливим.