Тягар толерантності: про статус мови і демократичні стандарти

Адміністративно-мовний конфлікт, що на голому місці вибухнув в Україні у поствиборні місяці, може не лише спричинити істотні клопоти модерному становленню української політичної нації, а й зашкодити тонусу загальнонародного осягнення процесів демократизації, що відбуваються в нашім суспільстві.

Істерична регіоналізація російської мови в Україні має розглядатися бодай у трьох основних контекстах: 1) метаморфозне перелицювання в нашій державі найбільш авторитарних, посттоталітарних та реваншистських ідеологічних течій «заходоненависників» у послідовних оборонців високих демократичних стандартів, а саме права людини незалежно оперувати в публічному житті мовою власної національної меншини; 2) право титульної нації на належний «карантинний» період для відновлення власного мовного простору (практика постколоніальної позитивної дискримінації); 3) аналіз хиткості та вразливості будь-якої консенсуальної суспільної конструкції, що базується на засадах соціального партнерства та вимагає високого ступеня самоусвідомлення та глибинної поваги до плюралістичних «іншостей».

«Язык», що до Страсбурга веде

З огляду на цілий оберемок обставин, в Україні за п’ятнадцять літ самостійного плавання не виникло жодної виразної політичної сили, що відстоювала б права російських українців на вільне використання власної мови в публічному просторі нашої держави. Зовні видається щонайменше парадоксальним, що в країні, де приблизно половина громадян користується російською мовою, за стільки літ не було розвинуто ідеологічних постулатів захисту цієї мови у контексті демократизації українського суспільства.

Гасла про захист російської мови використовуються в нашій державі виключно маргінальними політичними силами, що прямо чи опосередковано апелюють до «сердець», а не до «умів» своїх виборців. Доктринальна палітра «борців» за російську мову починається не ліво-ліберальними закликами про вільний мовний розвиток, а такою собі м’якою ностальгією за радянськими часами, проте закінчується геть неоконсервативними, імперськими постулатами про колишню велич царської «матушки Расеи».

Доволі комічно виглядають посилання представників комуністично-імперського ідеологічного альянсу на високі демократичні стандарти розвиненої Європи — стандарти, що в їхній «материковій» державі споконвіку розглядалися/ються як екзистенціальна загроза для власного неовізантійського публічного світогляду.

Натомість ніша потужної ліберальної російської ідеї в Україні залишається порожньою, понад те, її натепер, практично, не існує, а декілька російськомовних радянських в’язнів сумління, що повинні були б акумулювати довкола себе прихильників відповідного світогляду, виглядають наче генерали без армії — тому й служать вони в інших ідеологічних військах згаданого вище постімперсько-посткомуністичного політичного альянсу.

Причина відсутності в Україні належного ліберально-демократичного руху на захист російської мови та «російськомовності» є простою аж до банальності: впродовж усіх років існування незалежної Української держави суспільству не було подано жодного приводу для виникнення протестних настроїв серед російськомовної інтелігенції в Україні.

Згадавши, які політичні діагнози ставилися нашій державі щодо ймовірності вибуху мовно-етнічних конфліктів на початку її становлення, слід визнати, що ми не лише запобігли виникненню (наразі неважливо чи в силу інертності, пасивності, миролюбності, боягузтва чи Божої ласки) в Україні югославського, нагірно-карабаського чи придністровського сценарію, а й узагалі спромоглися розбудувати повнокровну українську політичну націю, що радо і без упереджень приймала в своє лоно як власне українську, так і російську, кримськотатарську, польську чи єврейську етнічну та культурну складову. Квінтесенцією постання модерної демократичної української нації став — де-факто російськомовний — Майдан 2004—2005 років.

Гротескність надання російській мові в Україні статусу регіональної полягає в тім, що ця мова насправді вже тепер є невіддільним складником сучасного українського політичного дискурсу. До того ж обраний шлях «до Москви через Брюссель та Страсбург» є алогічним. Апелі до демократичної складової російськомовних українських громадян є марними, оскільки останні не почувають жодного виразного утиску власних культурних прав.

Понад те, Україна може правити за взірець шанобливого ставлення до проблеми збереження та розвитку мов національних меншин, оскільки жодна інша держава у світі не толерує настільки повноцінного їх функціонування у власному публічному просторі, як це відбувається в Україні.

Не менш комічними видаються посилання на досвід Бельгії та Швейцарії, де існує дві чи більше державних мов. У даному контексті варто, приміром, згадати нещодавнє рішення американського парламенту про ексклюзивність англійської мови в усіх сферах публічного життя.

Справді, викликає подив селективність аргументації щодо найбільш демократично розвинених та етнічно строкатих європейських спільнот, адже з таким самим успіхом можна назвати сотні інших держав, в яких користуються кількома мовами, однак лише одна з них має статус державної — власне, така практика й вважається загальноприйнятою.

Така аналітична однобокість нагадує за формою пропозиції багатьох ісламських лідерів про доцільність запровадити цю ідеологію в країнах Центральної та Південної Африки, що потерпають від СНІДу, — мовляв, «де є іслам, там немає СНІДу». Кожен, хто володіє елементарними знаннями формальної логіки, з легкістю виявить софістичність таких хитрих мудрувань.

Позитивна дискримінація

Цей термін доволі поширений і застосовується у світі до ситуацій, коли певна держава, національна, расова, релігійна чи соціальна група зазнавали свідомого, послідовного та тривалого переслідування. Суть позитивної дискримінації полягає в наданні відповідній групі прав, значно або відносно більш привілейованих порівняно з правами, якими користується основна частина суспільства.

Прикладом позитивної дискримінації в Україні можуть слугувати квоти на зарахування до вищих навчальних закладів сільської молоді, пільгове оподаткування підприємств, що працевлаштовують інвалідів або ж, приміром, надання безвідсоткових іпотечних кредитів молодим сім’ям.

Основним об’єднувальним чинником є бажання суспільства активно сприяти залученню до повноцінного функціонування тієї своєї частини, що в силу певних обставин — здебільшого з вини домінуючої частини суспільства — не може на рівних конкурувати за «місце під сонцем».

Позитивна дискримінація (або «афірмативні заходи») є частою практикою не лише в соціальному, а й у політичному контексті. Зазвичай, права на позитивну дискримінацію отримують ті частини нації, що довший час були упослідженими. Приміром, індіанське населення США, Канади та країн Латинської Америки має значні культурні права в своїх державах, так само й афроамериканці часто мають значні пільги при працевлаштуванні та оподаткуванні. В такий спосіб розвинені демократичні держави — причому не лише Америки, а й Європи, спокутують власні гріхи щодо того чи іншого народу або раси, заподіяні ними в добу колоніалізму.

Досить часто такі дії стосуються й надання широкої культурної та мовної автономії. Власне, ці інтенції і є визначальними для міжнародної спільноти при прийнятті ними низки міжнародно-правових актів у культурницькій та мовній царині, на які так люблять посилатися новоспечені «демократичні» борці за російськомовну ідею.

Українська мова віками була дискримінована на території автохтонного перебування її мешканців. Видаються справжнім шельмуванням будь-які вимоги дотримання пострадянського статус-кво у питаннях мови в тих частинах нашої держави, де повністю або частково було змінено мовний склад народу. Російськомовність Харківщини чи Донбасу є наслідком повномасштабної експансивної політики, що тривала впродовж сотень років. Заходи цієї політики архівно задокументовані: вона велася централізовано, адміністративно-командними методами, на ідеологічному публічному рівні, із застосуванням, зокрема, й інструментів упослідження (Емський указ), політичних репресій (визнання «ворогами народу»), депортацій (Сибір), фізичного винищення (наприклад, «куркульства як класу») та актів із виразними елементами геноциду (Голодомор).

Важко не погодитися, що з таким «букетом» задокументованих доказів, які давно вже є беззаперечними фактами світової історії, українська мова має-таки право на надання їй привілейованого статусу та застосування щодо неї актів позитивної дискримінації.

Всі зазначені вище аргументи були б важливими в разі відсутності на політичній карті світу держави із назвою «Україна». В такому випадку всі ці підстави були б достатні для повноцінного розвитку української культури в межах котроїсь іншої держави (вочевидь, СРСР чи Росії). Натомість сам факт існування України як незалежної держави підносить статус української мови на державний рівень.

Жодних історичних передумов, жодних політичних кривд, жодних політичних рахунків не повинні пред’являти українці будь-кому для надання нам зовнішнього дозволу на повноцінне функціонування та розвиток української мови як державної в усіх сферах суспільного життя української політичної (саме політичної, а не лише етнічної) нації.

Як поляки не питали дозволу у світової спільноти на поновлення «польськості» Вроцлава чи Познані, а чехи — «чеськості» Праги та Брно, як Калінінград, Грозний чи Нальчик стали і залишаються російськомовними, так Донецьк із Севастополем повинні поновити (чи — як кому краще — набути) власну українськість — органічність цієї тези не викликає сумніву навіть у найбільш ліберальних (аж до волюнтаризму) інтелектуальних колах сучасного світу.

Порушення рівноваги

Останнє десятиліття мовного функціонування України минуло під знаком цілковитого консенсусу двох визначальних лінгвістичних груп — української та російської. Даний період національного становлення можна було з упевненістю назвати часом прилаштування до нових геополітичних реалій.

Консенсуальне зближення української та російської мовних складових української нації відбулося на тлі негласного суспільного конкордату між носіями обох мов: українській мові забезпечується статус державної із планомірним переходом на неї основних сфер публічного життя даної держави, натомість російська мова в Україні залишалася невіддільним складником політичної нації. Їй не відмовляється в де-факто повноцінному функціонуванні на всій території держави.

Така ситуація не влаштовувала лише крайніх правих представників українського (націоналістичного) та російського (імперського) ідеологічних таборів. Натомість переважна частина суспільства з легкістю прийняла таку модель, адже вона не була нав’язана державними ідеологами, а органічно самовіднайшлася в хаотичному мовному просторі пострадянської України.

Українську мову почали шанувати не лише в Києві, а й у Донецьку та Криму. Хоч нею й не спілкувалися між собою у приватному житті, але вона була іманентно присутньою в суспільній свідомості всіх громадян України, бо кожному зрозумілий її статус основного виразника державної (а не лише національно-етнічної) ідентичності.

Мова — як і національна атрибутика — стала акцептованою на всій території нашої держави. Яскравим свідченням цього ставали важливі спортивні події, коли багатотисячні стадіони в Донецьку чи Дніпропетровську були вкриті тисячами державних прапорів, що їх тримали російськомовні спортивні вболівальники.

В російськомовних українців ставало дедалі більше «українськості», аніж «російськомовності». І навпаки, ідея етнічної однорідності української нації та погляд на російськомовних українців як на потенційну загрозу суверенітетові та як на «п’яту колону» невпинно сходили нанівець на іншому мовно-культурному фланзі нашої держави.

Українське суспільство на ментальному рівні спромоглося створити монолітність у багатоголоссі, підтвердивши власну демократичну сутність та органічну європейськість історичного розвитку. Якщо можливо уявити справді безболісне та партнерське існування двох мов із таким непростим історичним тягарем конотацій, ситуація в Україні на початку ХХІ століття була саме такою.

Натомість, як і кожна суспільна реальність, що постає не із волі та за жорстким повелінням правителя, а органічно формується самими громадянами, мовна ситуація в Україні була і залишається вкрай вразливою і крихкою. Нерукотворний мовний консенсус, що постав у нашій державі, може з легкістю бути зруйнований буквально кількома цілеспрямованими ударами ідеологічних чобіт — як і кожна тонка матерія, як і кожна складна конструкція.

Саме таким брудним чоботом, що брутально топче білосніжну скатертину українсько-російського мовного простору в нашій державі, і є рішення деяких місцевих рад про ескалацію мовного протистояння в суспільстві. Наче комусь в Луганську чи Сімферополі хтось заважає розмовляти російською мовою, наче в державі панує мовна політика, що бодай якимсь чином порушує права національних меншин, наче кількість російськомовної продукції не перевищує в кільканадцять разів україномовну — аж ні, політика протистояння є вигідною нивою для популізму, саме тому й спалахують на російськомовних табличках для голосування «За» — «87», «Против» — «0»…

Такі події в мовному просторі України до болю нагадують ситуації із палаючими автомобілями у Франції, із культурним викликом іншим автохтонним європейським народам з боку національних меншин, що були «пригріті» ними із розрахунком на взаємність та пошану до демократичної толерантності.

Як знахабнілі підлітки у паризьких околицях трощать приватну власність — а тим самим національні засади цілої нації, що гостинно колись запросила їх стати частиною Франції, так і сепаратистські рішення деяких завзятих борців за російськомовну ідею є викликом, що ще належить концептуально осмислити цілій Європі.

Демократія і пошана до меншостей — філігранний механізм. Він не може вистояти під тиском стихії розлючених зайд, що волею долі стали «своїми». Щоб запобігти конфлікту автохтонних французів, німців, голландців, українців зі своїми натуралізованими меншостями, Європі доведеться доктринально переосмислити межі власної відкритості. В цьому сенсі тішить одне: ідеї сепаратизму, нігілізму та деструктивного нахабства панують лише серед суспільного маргінесу, а чути їх найбільше лише тому, що заявляють вони про себе в спосіб, найбільш неприпустимий, радикальний і просто непорядний.