Твоє ім’я — Будапешт

Живет не малолюдный народ венгерский; ездит на конях, рубится и пьет не хуже козака, а за конную сбрую
и дорогие кафтаны
не скупится вынимать
из кармана червонцы.

«Страшная месть». Микола Гоголь

Все-таки дуже добре, що сьогодні не 1945 і не 1956 роки, і я перетинаю українсько-угорський кордон не як непрошений «визволитель» чи борець з «контрреволюційним заколотом». Але тихе роздратування кипить у душі — доєвроінтегрувалися! Замість того, щоб перекидати через Тису дюжину широких мостів, будуємо митниці. Кому вони потрібні? Втім, незабутній Павло Іванович Чічіков свій первинний капітал заробив саме на цій прибутковій державній службі...

Автобус тихенько прокочується повз прикордонний стовп, пофарбований в червоно-біло-зелені кольори. Ще невелика зупинка для спілкування з угорськими прикордонними службами. Все! Свобода! Сяє сонце. Шурхотить асфальт під колесами. На Будапешт!

Чому після перетину території екс-СРСР відразу відчуваєш, що ти вже в іншому світі? Адже і небо те ж саме, і природа не враз змінюється. Намагаюсь, як на картинках журналів для дозвілля, знайти розбіжності. Звертаю увагу, що на території Угорщини стовпи та металеві конструкції ліній електропередачі відрізняються від наших єдиностандартних аж до Владивостока. В першому ж містечку впадає у вічі великий рекламний щит із обличчям місцевого політика, але напис латиницею нагадує, що це не один із наших кандидатів у президенти, а борець за голоси угорського електорату. Надгробки на цвинтарі на околиці невисокі і дуже стандартні — демократія в дії. Що може бути більш безглуздішим, ніж наші перегони на гробках за посмертний приз «наш покійник найкращий»? А потім ці гранітні монументи будяками заростають...

Поглядаю у вікно автобуса, намагаючись побачити традиційну для України сумну картину вимираючого села. Ні, всі будиночки охайні, поля — оброблені, сади — мов ілюстрація до посібника по зразковій дендрології. Який диверсант вбив свого часу виробництво черепиці в СРСР, замінивши цей практично вічний покрівельний матеріал на сірий, мов радянський соціалізм, азбестоцемент. Наскільки веселіше виглядали б наші будиночки з дахами із теракоти...

В Європі, мабуть, їдять морозиво разом з упаковкою, а колу п’ють, ковтаючи і пляшки. А чим ще можна пояснити відсутність сміття, з-за якого нашу батьківщину вже скоро й видно не буде?

Усе-таки мудрі були вожді угорського народу, котрі понад тисячу років тому подумали: «Ні, якщо залишимося на Уралі, не бачити нам Європейського Союзу як своїх вух!». Зібрали майно та пішли транзитом через Київ аж за Карпати.

Римська імперія, мов старий Державін, в гроб сходя благословила появу нових держав на своїх руїнах. І Париж, і Відень виросли на місці римських поселень. Не виняток і Будапешт. Колись тут було місто з латинським іменем Аквінкум, і втомлені державними справами сенатори та імператори лікували свої професійні болячки на цілющих місцевих водах. Від Аквінкума залишились руїни, а джерела продовжують нуртувати, приманюючи до себе тих, хто любить оздоровлюватись із приємністю.

Про монумент на площі героїв в Будапешті, як про прототип архітектурних вправ на київському Майдані Незалежності писали багато. Але безпосереднє споглядання комплексу в столиці Угорщини переконало — спільного, окрім домінанти-колони, нема нічого. Та й з нею наші монументалісти хитрували, зекономивши на використанні вигаданого гармонійними греками так званого ентазісу, тобто поступового звуження колони догори. А без цього вона просто стовп. Все ж Будапешт і Київ цілком можна порівнювати. Обидва міста розділені водними артеріями. Дніпро в нашій столиці ширший, ніж Дунай. Тут ми зверху! Правий берег головної європейської річки високий як і в Славутича в районі Києва. Може видатись дивним, що сотні років існувало два міста на протилежних берегах Дунаю — Буда і Пешт. І лише в 1876 році вони адміністративно об’єдналися, можливо, натхненні прикладом Австро-Угорщини, котру називали дуалістичною імперією. Але й Київ ще зовсім недавно не переходив меж правобережжя, а на протилежному березі вже була Чернігівська губернія. Угорці в імперські часи до 1000-ліття своєї державності набудували безліч чудових архітектурних об’єктів на невисокому пештському березі. І чудові краєвиди відкриваються з будь-якої точки міста. А поглянувши на рідне київське лівобережжя, мені хочеться закінчити курси бульдозеристів і взятись до роботи…

А що це за бронзовий пам’ятник людині із знайомим обличчям? Це Мор Йокаї — найтиражніший угорський автор всіх часів. Я лише недавно добрався до його творів і повишукував все, що виходило в перекладі російською. Українські видавництва Йокаї видавали мало і давно. А дарма. Головний герой роману «Пригоди авантюриста Гуго фон Хабеніхта» активно використовує територію України і навіть як і отаман гайдамаків штурмує Бердичів. Персонажі кружляють в круговерті подій, беруть участь в бісівських святах, літають з відьмами-красунями, використовуючи чарівну мазь. Та й імена якісь знайомі — Понтій Пилат, Ієшуа Бен Ганоцрі, Азазель. Щось подібне я вже читав. Правда, Йокаї вперше видав свій роман в 1878 році…

Я активний прихильник хорошої рок-музики. Будапешт обклеєний афішами класиків цього жанру — «Мотор хед», «Джудас Пріст», Девіда Боуї. В моїй досить великій колекції платівок та котушок рок-класики, цілком логічно англомовної, почесне місце займає славетний угорський колектив «Омега». Угорщина, мабуть, єдина країна соцтабору, котра абсолютно конкурентно працювала на світовому ринку сучасної музики, міцно спираючись на традиції геніальних Ліста, Легара, Кальмана. На конверті одного вінілового диску написано «Nem tudom a neved» — «Я не знаю твого імені». Мабуть, суть у коханні з першого погляду. Міста, як і жінки, здатні блискавично вражати і очі, і серце. Гадаю, моя дружина пробачить те, що я за один вечір закохався в місто на Дунаї. І не приховую, що його ім’я Будапешт.