Тумбаюмбізація України не за горами

Сучасна Європа бореться із проблемою нелегальної імміграції. Нещодавно, приміром, французький парламент ухвалив законопроект про запровадження у Франції — цитаделі світової демократії та прав людини — селективної імміграційної політики, суть якої полягає у скрупульозному відборі відповідними органами осіб, що є бажаними гостями на території Франції, і ще більш ретельному аналізі документів тих, чиє перебування в державі «не вітають». Які уроки з цього може винести Україна?

Чужий та ще чужіший

Минулий місяць прожив у Берліні — місті, де гарячі домашні булочки купують з п’ятої ранку… Хто ще дивується, чому німці рано встають? — Бо душу спокусливо лоскоче запах свіжої випічки.

Звичок дорослої людини за місяць не змінити, тому за своєю черговою порцією сніданкових булочок із шоколадом та малиновим джемом я, за традицією, вирушаю не о п’ятій, і навіть не о дев’ятій, а все ж таки десь ближче до полудня, коли більшість місцевих жителів уже «бранчують».

Берлін великий… Берлін різний. Вислів героїні «Діамантової руки» «Нью-Йорк — місто контрастів» з усією повнотою стосується і Берліна. Попервах він вражає своєю суспільною неоднорідністю, і навіть еклектичністю.

Сонному українцеві, що миролюбно прямує за ранковими солодощами, цього дня до очей потрапив такий же миролюбний тінейджер із розмальованим сірою з коричневим фарбою обличчям (а-ля Пьєро), такий же заспаний панк, що спокійно пісяв собі під деревом, тримаючи вільною рукою поводок з німецькою вівчаркою, та така ж ласа до булочок пані, в чадрі, але з цигаркою, що діловито попивала каву за столиком чепурного ресторанчика…

Ось так і прямував я сонячною вулицею, до улюбленої пекарні, ліниво поглядаючи на галасливих продавців турецьких фруктів та дьонерів (знаних у нас як «шаурма»). Берлін, як, зрештою, і більшість європейських міст, до слова, переповнені іммігрантами зі Сходу, для яких німецька столиця вже давно стала рідним домом.

Ласкаво просимо з України!

Київ, вочевидь, — чи не єдина європейська столиця, де іноземців ще й досі сприймають виключно як гостей чи туристів. У переважній більшості європейських держав іноземці вже давно стали «чужими своїми». Імміграційно-демократична ситуація змушує уряди багатьох країн бити на сполох.

Якщо раніше імміграція в Європу всіляко заохочувалася, тепер Європейська Унія будує стіну на своїх східних кордонах, адже Європа просто фізично не здатна витримати навалу незваних гостей, переважно з найбідніших закутків світу.

Чим далі просуватиметься Європейська Унія в питанні посилення своїх східних кордонів, тим гострішою ставатиме проблема нелегальної імміграції в нашій державі. Можна сказати, що обидві величини перебувають у прямій залежності.

Сотні тисяч, мільйони шукачів щастя, котрим не вдалося перетнути українсько-польський кордон, залишатимуться в Україні, перевозитимуть сім’ї, знайомих, знайомих знайомих. Нас знову стане п’ятдесят два мільйони! Робочі місця українців, що табунами подалися на заробітки до Європи, займуть не українці, а строкатий люд з країн третього світу.

Із розвитком української економіки зростатиме відсоток іммігрантів до нашої держави. Можливо, тоді прийде в Україну розуміння, що насправді ми живемо не так уже й погано, і що наша занижена соціально-економічна самооцінка є наслідком того, що звикли ми орієнтуватися на найуспішніші держави, повністю забуваючи про злиденні та знедолені.

Що буде? — Щось буде!

Мого доброго приятеля і, власне, колегу по аспірантській каші (для нас із ним це не «ноша», і навіть не «ніша», але «каша») закинула доля до Канади. Звідтіль він справно розсилає усім своїм знайомим щотижневі листи-розповіді про своє життя-буття. Часто вони є досить повчальними і завжди дотепними. Оце нещодавно він поділився з нами своєю новою розвагою.

Вона в тім, щоб узяти напрокат голлівудську фантастику десь від кінця вісімдесятих років і аналізувати, наскільки бідною є уява найуспішніших світових кіношників, коли вони грають із глядачем у гру «Йшов рік 2200-й»: комп’ютери там ще досі розміром із холодильник, зате з різнокольоровими лампами-індикаторами; мобільні телефони — завбільшки з батон, а всі таємні агенти носять сріблястий одяг-панцир.

Справді, передбачати майбутнє — марна справа. Однак міркувати про нього — наш прямий громадянський обов’язок. Перетворення Києва та інших великих міст України у відстійник для нелегальних іммігрантів, що прагнули дістатися до Європейської Унії, але спіткнулися об залізний кордон за півкрок до неї, — питання недалекого майбутнього, майбутнього зовсім близького.

Можливо, в той час для нас буде вигідно й корисно зібрати в себе всі авантюрно-підприємливі вершки Азії та Африки. Можливо, вони вберуть в себе українську культуру та передаватимуть її наступним поколінням, але чи готові самі українці на своїй землі ввібрати також елементи (ерзац)культур незваних гостей?

Людська свідомість — річ надто інертна. Ми не можемо міркувати про майбутнє, не застосовуючи при цьому категорій сучасного, а отже, спрощуючи його до смішного. Це стосується свідомості людини-одиниці, це ж стосується і колективної свідомості. Для більшості з нас тепер є неосяжним те, що за якийсь десяток років Україна може перетворитися на справжній «клондайк» для нелегальних мігрантів. Причому станеться це не «враз», а поступово. Їхня роль у суспільстві зростатиме, і вони стануть невіддільним складником українського народу, володіючи паспортом з тризубом та вимагаючи належного захисту своїх культурних прав.

Міжнародний розподіл праці неодмінно притягне до України гендлярів дешевим третьосортним мотлохом, що «сплавлятимуть» нам свій крам на базарах та в магазинчиках.

Вони житимуть за своїми традиціями, компактно: спочатку в окремих будинках, потім кварталах, районах. Від них не відмахнешся, як від непроханих гостей, і не відправиш назад на батьківщину, бо батьківщиною буде для них уже наша держава.

Чи бажаємо ми для наступних поколінь саме такої України? А можливо, навпаки, не варто перейматися! Можливо, подув глобалізаційних вітрів поверне все на краще, і ми створимо нову пострадянську Україну — тобто таку, що заселена іммігрантами з-за меж колишнього СРСР, що ніколи не були «нашими» і навряд чи ними стануть. Можливо, житимемо довго і щасливо в новій мультикультурній українській сім’ї, сім’ї вольній, новій…

Вивчати минуле і пізнавати сучасне є прямим завданням для кожного народу, що зголосився перед світом і собою самим розбудовувати власну державність, а отже, й нести відповідальність. Наразі минуле вчить, що для ефективного використання енергії вітру необхідні «вітрила», «вітряки» та «метеорологічні служби».

Як поганий капітан, так і поганий синоптик, неодмінно спричинить крах корабля у бездумно-стихійному шалі імміграційних вітрів. Тому, щоб утримати на плаву український корабель, далекоглядна селективна імміграційна політика необхідна вже тепер. Пам’ятаймо, що найкраще вирішення проблеми — запобігти їй.