Ціна і цінності

03 лютого, 2006, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 4, 3 лютого-10 лютого 2006р.
Відправити
Відправити

Росія на кожному дипломатичному розі запевняє, що газова суперечка з Україною — бізнес, тільки бізнес і нічого, крім бізнесу...

Росія на кожному дипломатичному розі запевняє, що газова суперечка з Україною — бізнес, тільки бізнес і нічого, крім бізнесу. Їй не вірять. Америка пояснює причину війни в Іраку своєю відданістю ідеалам свободи і демократії. Їй не вірять також.

Цікаво було б визначити рівень довіри політикам, якби московські заявили, що річ зовсім не в грошах — їм за імперію прикро, а вашингтонські зізналися б, що їх цікавить нафта, тільки нафта і нічого, крім нафти, а на свободу їм наплювати...

Діалектика явища і суті — взагалі штука складна. Недовіра до політичних причин і цілей, завдань та імперативів, що декларуються перед широкою громадськістю, продиктована народженою з лона новоєвропейської науки звичкою всюди за явищем шукати приховану суть (якби явище збігалося із суттю, наука взагалі була б не потрібна, — справедливо зазначали основоположники). Переносячи цей сцієнтистський принцип у світ моралі, ми часто пошиваємося в дурні, тому що шукаємо приховану суть там, де її бути не може у принципі. Тому, до речі, добрі наміри — найтехнологічніше дорожнє покриття для швидкісної магістралі з кутом спуску 90 градусів...

Про все це я подумав у зв’язку зі спробою зрозуміти позицію Заходу в нашому газовому протистоянні з Росією. Західноєвропейська реакція — «розбирайтеся самі», «тільки б у нас газ був» — дуже відгонить економічним матеріалізмом, попуском агресору, і дуже слабко в ній прозирають європейські ідеали. Цінності, які, на відміну від минущих економічних, не визначаються «базарною ціною». Згадувати (нагадувати) про це нікому не рано й ніколи не пізно.

Вічно живу історію здобуття Україною свободи (нині третього її рівня, енергетичної) ми зобразимо в алегоричній манері, використовуючи класичний античний сюжет. Роль України грає Греція, Росії — Македонське царство, Америки — Римська республіка квіритів.

Македонське царство, що виникло і зросло поза еллінською спільнотою — «на своєму корені», як висловився щодо Володимиро-Московської держави Михайло Грушевський, який обґрунтував споконвічну відмінність росіян і українців, — за правління Філіпа ІІ претендує вже не тільки на політичну гегемонію в Греції, яка може бути завойована силою зброї, а й на першість культурно-історичну і саму назву еллінів. Що є невблаганним наслідком загального закону, який визначає перемогу культури над варварством.

Македонський цар розпочав свою політичну кар’єру заручником у Фівах: Македонія програла війну Беотії, і діти найбільш знатних македонських сімейств упродовж кількох років успішно долучалися до еллінської культури.

Для «культури взагалі» окультурення будь-якого варвара долучається, безперечно, до загального заліку всесвітньо-історичної цивілізаційної перемоги. Для конкретного ж культурного «переможця» результат, швидше, гнітюче-поганий. Переможці виявляють себе на узбіччі культурної історії і з гіркотою констатують, що колись ми були тим, ким тепер є вони: уряд, першість і сама назва від нас до них перейшли (висловлюючись словами автора «Історії Русів», вкладеними ним у вуста гетьмана Мазепи).

Македонська претензія на першість — претензія варварів, які оголосили себе еллінами, — була нестерпною для греків. «Він мало того що не еллін і не рідня еллінам; він навіть не варвар пристойного походження, а жалюгідний македонець, а з Македонії колись не можна було купити навіть тямущого раба, — громив Філіпа ІІ Македонського Демосфен у своїх знаменитих філіпіках. — Проте хіба він не вчинив еллінам найтяжчої образи? Крім руйнування держав, він влаштовує піфійські ігри, спільні для всіх еллінів... він привласнив собі першість у запитанні оракула, відсторонивши нас, фесалійцев, дорян та інших амфіктіонів, до якого звання причетні навіть не всі елліни».

Македонські царі проводили агресивну панелінську політику, грецькі поліси з розпачем приречених відстоювали свою відособленість і свободу.

У битві під Херонією македонська фаланга (лівим її флангом командував вісімнадцятирічний Олександр) завдала нищівної поразки об’єднаним силам греків (серед них був і Демосфен, який змінив убивче слово на меч і спис простого гопліта). Еллінський світ пережив шок. Оратор Лікург сказав, що з тілами полеглих було поховано і свободу еллінів. Промакедонський (!) оратор Ісократ вважав ганьбу поразки несумісною з життям і заморив себе голодом.

За результатами проведеної кампанії Філіп створив слухняний йому «союз непорушний полісів вільних» — панелінський Коринфський конгрес. Не ввійшла в нього лише Спарта. Втім, вона не брала участі і в Херонійській битві.

Смерть Філіпа ІІ породила надію на звільнення. Проте Македонії вдалося уникнути заворушень, які зазвичай виникають у сезон міжцарів’я. Царська влада, як єдино можливий спосіб правління у варварській країні, продемонструвала свою міцність.

Доки молодий цар Александр утихомирював повсталих фракійців, Фіви, які ще пам’ятали свою епохальну перемогу над спартанцями (при Левктрах, 371 р.) і солодкий, хай і короткочасний, тягар загальноеллінського лідерства, виступили проти македонської гегемонії. Александр розправився з фіванцями по-варварськи й дуже жорстоко. Зруйноване вщент місто і перетворення всіх його жителів на рабів — таким була специфічно македонська подяка за прилучення до культури; батько Александра, нагадаю, «окультурювався» у Фівах.

Через чотири роки піднялася Спарта (331 р.). Александр тоді був зі своєю армією у східному поході. Точніше, з половиною армії: друга половина македонських сил залишалася щоб утримувати еллінів у покорі. Поповнивши свої війська загонами членів Коринфського союзу (варварський терор примусив замовкнути навіть Демосфена), македонський намісник Антипатр розбив війська спартанського царя Агіса ІІІ. Горда Спарта видала заручників, відправила до Александра послів із проханням прощення і підписала союзний договір.

Після смерті Александра в 323 році вже в Афінах спалахує антимакедонське повстання. Той-таки Антипатр жорстоко розправився з повсталими; Демосфен випив отруту.

На просторах розваленої імперії Александра Великого його спадкоємці (діадохи) зійшлися в смертельній сутичці за македонську спадщину. Діадохи наввипередки оголошують себе царями, і кожен проголошує «свободу» грецьких полісів.

Свобода! Це магічне слово безвідмовно піднімає еллінів і кидає їх у бій. На боці одного царя проти іншого. У військах одного союзу проти сил іншого. «Майже півстолітній період боротьби діадохів, сповнений гострої соціально-політичної боротьби і безперервних війн зі спустошенням земель, руйнуванням міст, поневоленням і загибеллю маси людей, залишив глибокий слід у суспільній свідомості та культурі античного світу» (А.Павловська).

Наслідки грецької Руїни можна охарактеризувати ще сильніше. Як пише Т.Моммзен, «тодішні греки зовсім упали, всередині кожної громади точилися інтриги, дрібна, себелюбна боротьба партій, кожна громада відстоювала виключно свої дрібні інтереси і своїм сусідам пред’являла несправедливі вимоги». Прикладом абсолютного морального падіння може слугувати обожнення македонських деспотів; ще зовсім недавно афіняни іронізували над Александром Великим, який вирішив приміряти на себе божеську подобу, а тепер (і двадцяти років не минуло) на честь нікчемних Антигона й Деметрія створюють нові філи, споруджують вівтарі й засновують щорічні святкування.

Найдовше трималася Спарта. Хоча вже після перемоги в Пелопонеській війні спартанський спосіб життя зазнав руйнівних змін. Багатство, як іржа, підточувало лад лікургів. Відчайдушною спробою відродити колишню доблесть і повернути свободу були реформи спартанських царів Агіса IV та Клеомена III. Першого ефори по-зрадницькому виманили з храму й повісили, другий зазнав поразки у битві з македонцями царя Антигона Досона.

У 221 році вулицями Спарти вперше за весь час її існування пройшли ворожі солдати. Доблесть, яка впродовж століть захищала Спарту краще за будь-які мури, залишила останнє грецьке місто. Тепер доблесть іменувалася virtus і одержала прописку в іншому Місті, на іншому півострові Середземного моря.

Клінч, у якому зійшлися Македонське царство і волелюбна Греція, постійно ним бита, не міг тривати вічно. Утримуючи у своєму тілі чужорідний для неї елемент, кожна імперія запускає зворотний відлік часу свого існування. Настає момент — з’являється боже провидіння, випадок чи третя сила – і роз’єднується навіки, здавалося б, поєднане.

У балканські справи втрутилося боже провидіння, що набрало образу славного народу квіритів, для яких ідеали свободи й незалежності були понад усе, а саме слово «цар» — ненависним. «Під час першої своєї появи на материку Греції римські війська та римські начальники справили глибоке враження дисципліною, хоробрістю, правдивістю» (Т.Моммзен).

Після розвідки боєм у І-й Македонській війні Римська республіка у другому раунді послала в нокдаун царя Філіпа V (у битві під Кіноскефалами, 197 р.), а в третьому — відправила в нокаут царя Персея (у битві під Піднею, 168 р.). Македонське царство перестало існувати. Запанувала свобода. Про історичні події, що відбулися після другого раунду, розповідає Тіт Лівій.

«Настав час Істмійських ігор. На них і раніше завжди збиралося безліч людей... але в той момент люди з усіх-усюд зібралися туди не лише у своїх звичних справах — їм не терпілося довідатися про майбутнє становище Греції, її долю. Всі вони не тільки розмірковували наодинці з собою про наміри римлян, а й бурхливо їх обговорювали: навряд чи хоч хтось із них вірив, що ті зовсім підуть із Греції. І от усі розсілися в очікуванні видовища. На середину арени, звідки заведено врочистою піснею подавати знак до відкриття ігор, виступив оповісник, якого, за звичаєм, супроводжував сурмач. Звуком сурми закликавши до тиші, він проголосив таке: «Римський сенат і командувач Тіт Квінкцій, після перемоги над царем Філіпом і македонянами, оголошують вільними, звільненими від податей і такими, що живуть за своїми законами, всіх коринфян, фокійців, локридців...» Він перелічив усі народи, колись підвладні царю Філіпу. Після того, як відлунала промова оповісника, всіх охопила така радість, якої людина взагалі не в змозі витримати. Кожен ледве міг повірити, що він усе почув правильно, — всі перезиралися, дивуючись, ніби сонному мороку, і перепитували сусідів, оскільки кожен не вірив своїм вухам якраз у те, що стосувалося саме його. Знову покликали оповісника, тому що кожен хотів не тільки чути, а й бачити вісника своєї свободи. Він укотре проголосив те саме. Коли в цій радісній звістці вже неможливо стало сумніватися, здійнявся крик і оплески, що повторювалися безліч разів, щоб усім стало зрозуміло, що народу свобода дорожча за всі блага на світі!..

Тріумфування цим не обмежилося, воно тривало багато днів, виливаючись у подячні розмірковування та промови: чи є у світі інший такий народ, який за власні кошти, самотужки й на свій страх веде війни в ім’я свободи інших, і це не для жителів суміжних земель, не для близьких сусідів, не для мешканців того самого материка — ні, вони навіть перетинають моря, щоб не було в усьому світі держав несправедливих, і тріумфувало повсюди право, божеський і людський закон!»

P. S. Як просто і звично пояснити римське прагнення справедливості й загальної свободи римськими ж соціально-економічними інтересами, агресивною сутністю рабовласницької республіки! І як важко повірити, що римляни, як у тому клявся Тіт Квінкцій Фламінін, «перетнули море в ім’я грецької свободи, а не для привласнення тієї влади, яка раніше належала Філіпу». Однак зауважте: коли для того, щоб відшукати причину, кажуть «це економічно вигідно», цим демонструють не тільки невіру в ідеали, а й убогість причинного пояснення.

Українське прагнення в Європу обумовлене, у першу чергу, звісно ж, причинами економічного і соціального характеру. По-друге — бажанням прилучитися до європейських моральних цінностей свободи та справедливості. Нарешті, у третю чергу — провіденційно зрозумілим завданням ці цінності зміцнити й відстояти. І в цьому сенсі останні причини стають першими, а першочергові — останніми.

Тоді як бабуся Європа крекче й тиснеться біля газової «лампочки Володимировича», достойні нашого римського минулого промови звучать лише з-за океану й від молодих єесівських націй. Як і пророкував митрополит Іларіон Київський: «Належить благодаті й істині на нових людей засяяти, Не вливають бо, — за словами Господніми, — вина нового, вчення благодатного, у міхи ветхі,.. а якщо так, то продеруться міхи і вино проллється».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК