Церковні будови століття

А пам’ятаєте, дорогі ровесники, як багатозначно цитували ми років двадцять тому слова всіма любимого Чебурашки з мультфільму про симпатичного Крокодила Гену: «Мы строили, строили и наконец построили…»? Далі можна було не продовжувати: кожен згадував і про БАМ, і про продовольчу програму КПРС, і про цілину. Ми всі подумки були згодні, що побудували щось аж занадто похмуре. Але сказати про це вголос ніхто собі не дозволив би.

І ось історія повторюється. Покоління шанувальників Чебурашки, все ще виспівуючи, що, «к сожаленью, день рожденья только раз в году», шукає будови століття в новій дійсності. А позаяк гласність і перебудова скасували державний атеїзм, це покоління вирішило споруджувати щось таке, що відповідало б сучасній кон’юнктурі. Приміром, єдину помісну церкву. Очевидно, це покоління чомусь вирішило, що без єдиної церкви його до НАТО й до Євросоюзу не візьмуть.

Спочатку, 1992 р., Кабмін об’єднував УАПЦ й УПЦ в УПЦ-КП. Потім, 1995-го, РНБО організувала об’єднання УПЦ-КП й УАПЦ в єдину УАПЦ-КП. І ось тепер працівники секретаріату президента України наполегливо трудилися над іще одним об’єднанням УАПЦ й УПЦ-КП. «Мы строили, строили и наконец построили…» Митрополит Мефодій (Кудряков) 4 листопада, а потім і патріарх Філарет (Денисенко) 16 листопада, здається, поставили крапку і в цьому проекті.

Але хто пояснить: для чого все це було? Для чого чиновники підтримували розкол в УАПЦ, заохочували бандитів, які били Євгена Сверстюка, заплющували очі на захоплення патріархії, яка пам’ятала світлої пам’яті владику Димитрія (Ярему)? Для чого вкотре виставляли на посміховище ім’я президента Ющенка, в доповіді якого ретельно вписували слова про єдину церкву? Чому, говорячи про «єдину помісну церкву», ніхто не згадав крилату свого часу фразу з фільму «Покаяння»: «Навіщо ж дорога, якщо вона не веде до храму?» — й не запитав себе, чи веде до храму дорога будівників світлого церковного майбутнього.

Об’єднавчі проекти, як і грандіозні плани будівників комунізму, були від самого початку приречені на провал, оскільки спиралися на фальшиві передумови. Замість церков, які реально існують в Україні, вишукувалися або ж штучно конструювалися оптимальні для планів політтехнологів виконавці. Так, УПЦ велілося бути помісною церквою, що тяжіє до самовизначення й потребує лише гарантій збереження канонічності. УПЦ-КП зображувалася законною правонаступницею УАПЦ, яка стоїть на грунті київської помісної традиції. Конформістська частина УАПЦ в Україні ототожнювалася з усією повнотою Церкви, центр якої, хочемо ми цього чи ні, від 1944 року й досі перебуває на Заході, а єпархії охоплюють українські поселення в Німеччині, Франції, Бельгії, Великобританії, Австралії, Бразилії. А з 1989 року — і парафії на рідній землі.

Чи варто казати, що щоразу, коли починав реалізовуватися проект, побудований на некоректних засновках, він зазнавав такого ж самого краху, як і хрущовський план побудувати до 1980 року комунізм і показати по телевізору останнього попа? Але з упертістю фанатиків приречені на провал об’єднавчі проекти намагалася реалізувати кожна нова президентська команда. І невідомо, чи вірив ще хтось, крім Олександра Сагана з Банкової вулиці, що 19 листопада 2005 року «єдина помісна церква» почне діяти?

Мені хотілося б дожити до того дня, коли на зміну будівникам комунізму прийде справді творче й мисляче покоління. Коли воно зрозуміє, що проекти, які стосуються УПЦ, повинні виходити з її статусу помісної частини Російської православної церкви, яка підпорядковується власному канонічному праву й досить відмінна від київської традиції у своїх обрядах і за внутрішнім ладом. А УПЦ-КП ми можемо гідно оцінити саме як дітище патріарха Філарета, який мужньо порвав із московським центром, прийняв український імідж і водночас зберіг традиції синодального православ’я, завдяки чому його церква органічніше вписалася в пострадянську дійсність Центральної України й Волині. А УАПЦ слід сприймати як міжнародну структуру, відрив від якої парафій в Україні створить лише нову проблему розколу, який у церковному житті завжди загрожує болючими потрясіннями й анархією. Головне ж: це нове покоління політиків навчиться відрізняти від церковних людей різноманітних пройдисвітів і авантюристів, які за замовленням кажуть потрібні владі слова.

Можливо, таке покоління реалістів і допоможе здійснити заповітну мрію кожної церковної людини про єдність церкви. Усієї Церкви Христової — тобто про єдність не лише нас, українців, у «єдиній помісній церкві», а й світової (по-церковному — «вселенської») православної громади, розкол кожної частини якої віддається болем у всьому церковному організмі. Але для того, аби творити здорову єдність, потрібно самому бути здоровою, цілісною особистістю, здатною нести мир і любов. Здатною будувати, а не руйнувати.