«ЦЕ Я, ЗЕМЛЕВЛАСНИК!»

Дорога до самого себе

Життєві перспективи Сашка Шелудченка були окреслені виразно: робота на землі. Те, що після служби в армії метикуватого, жвавого, не скупого на слово механізатора забрали з колгоспного поля в Новоодеський райком комсомолу, аж ніяк не змінило цих перспектив, бо й надалі всі повсякденні клопоти так чи інак торкалися села. Інструктор, другий секретар райкому… Потім — обком комсомолу, завідування відділом сільської молоді. Що там було попереду? Інструктор у «старшому» обкомі, ВПШ, секретар райкому партії? Безперечно.

Але ось заговорив із Шелудченком тодішній заворг обкому КПУ Микола Шовкопляс, досі пам’ятний своєю жорсткістю і непоступливістю сотням комсомольсько-партійних кадрів Миколаївщини:

— Сашко, тобі вже двадцять дев’ять. Треба рости далі. Але ж ти не був першим керівником. Давай, мабуть, іди на колгосп чи радгосп. Покажеш себе — через рік-півтора продовжимо цю розмову.

Тож 2 вересня 1987 року Шелудченко очолив колгосп імені Москаленка в селі Вільне Запоріжжя Новобузького району. Що зіграло вирішальну роль — сільська натура Олександра, перші господарські успіхи, потяг до самостійності, а може, навіть і назва самого села — достеменно не знаю, але коли через рік в обкомі партії заговорили про можливе переміщення, Шелудченко вперто-весело в усі боки закрутив головою: «Ні-і-і-і…»

А зміни тим часом не проходили, вони наприкінці вісімдесятих і в дев’яностих галопом проносились колгоспними ланами. Твердо поставивши хрест на колективній складовій сільської самоорганізації, Шелудченко почав обдумувати радикальні кроки. В районі наче й не заперечували, але й не дуже підтримували. «Як, одна людина візьме в оренду всю землю колгоспу?» — «Ні, давай зачекаємо, давай подивимось, як воно там, нагорі, далі буде…»

Ждати Шелудченко більше не хотів. Та й не дуже вмів і вміє він це робити. Подав заяву, одержав земельний пай та й пішов з колгоспу. В березні 1999 року народилося приватне сільськогосподарське підприємство «Козацьке» (яке ж бо могло бути інше ім’я на землях Вільного Запоріжжя?). Всупереч сумній традиції, вчорашній голова не прихопив із колгоспу ані трактора, ані комбайна, ані жодної гайки. Правда, з ним пішли кілька однодумців. Вони та сотня гектарів землі — увесь стартовий капітал «Козацького».

Та вже тоді, напровесні 1999-го, Олександр не вагався: він — на своїй дорозі. До самого себе.

Попереду була бричка

Заради справедливості варто зазначити, що впевненості Олександрові додавала дружина. І не тільки тим, чим узагалі славні наші жінки — розумінням, підбадьорливим словом чи терплячим мовчанням. Більше: вона була наочним, конкретним і ефективним прикладом.

Іще за рік до виходу Олександра з колгоспу Надія Шелудченко полишила посаду завідувачки сільського дитсадка. Оббивання бюджетних порогів у пошуках копійки для дітей вона проміняла на … випікання хліба. Не тільки для своєї сім’ї, а й на продаж. Разом з іще одним засновником Надія зареєструвала ТОВ «Веста-Агро» (Веста — богиня домашнього вогнища та цноти у давніх римлян) і восени дев’яносто восьмого року Вільним Запоріжжям побігла «Нивка»: «Кому свіжий хліб? Кому булочки, калачі?».

Поволі розбудували справжній хлібопекарський цех, огородили територію, обзавелися дизель-генератором на випадок відключень електроенергії. Нині жителі восьми навколишніх сіл і напівзабутих хуторів, на які давно махнула рукою споживкооперація, споживають продукцію «Вести». Погода чи негода, будень чи свято, а тричі на тиждень люди по селах без тривоги виглядають «Нивку» з теплими ще буханцями. Та й не тільки — на замовлення майстриня Ірина Кравчук спече коровай для наречених, пасочки на Великдень, пиріжки для невеселого поминального обіду. Мало того, «Нивка» у віддалених селах на межі двох районів, де телефон бачать тільки по телевізору, ще й нитка до «великої землі». Тож водієві Володі Летуті — часто і неїстівні замовлення: «Передай, будь ласка, хай міліція навідається». «Купи, синку, ліків та подзвони в Новий Буг, може, лікар приїде».

Взагалі-то в аграрній хронології первинне — вирощування хліба. А вже потім, після поля — млин, пекарня. Шелудченки ж поставили бричку поперед коня. І не прогадали. «Хлібні» копійки допомагали ставати на ноги «Козацькому». За чотири роки ПСП закупило всю необхідну техніку й реманент: є не новий, але надійний «Дон-1500», два трактори, причіпний інвентар. Минулої зими прицінилися до «Кіровця» — ось-ось куплять.

Міг би сьогодні Шелудченко їздити в Новий Буг та Миколаїв на «мерседесі», а не на старій «Волзі»? Міг би, аби був не власником, а найманцем, аби гроші викладав не з сімейного, а бюджетного чи «колективного» гаманця. По-перше, техніка сама по собі необхідна, коли не те що на дні — на години йде лік польових робіт, по-друге, кількасот своїх гектарів — лише третина того навантаження, яке лягає на плечі механізаторів «Козацького»: їх високоякісними послугами користуються в багатьох селах. Додамо ще швидку віддачу витраченої гривні: приміром, сівалка точного висіву СУПН-6, яку Олександр дві доби прискіпливо вибирав на заводі в Кіровограді, свої 15 тисяч окупила за один сезон, далі — чистий прибуток. «Мерседес» же такою дійною коровою для селянина не стане ніколи.

За чотири роки Олександр відновив справедливість, вивівши-таки коня, тобто ПСП «Козацьке», з ар’єргарду, і поставивши його на належне місце, попереду брички. Тепер «Веста-Агро» зі своїми буханцями — лише логічне продовження хліборобського ланцюжка. А з 2003-го ПСП узагалі взяло «Весту» в оренду. Поєдналися. Хоч весілля гуляй, проситься на язик, тим паче, що подружньому життю Олександра і Надії — 25 років.

Не хлібом єдиним

Шелудченко, ще тільки стаючи землевласником, подивувався розцінкам на послуги землевпорядників. «А кого допускають до ваших робіт?» — поцікавився він у профільному інституті. «О-о-о, тут і спеціальна освіта потрібна, і техніка, і ціла школа, і досвід… До цього діла краще не підступатися», — поважно кивали головами фахівці, спогорда поглядаючи на сільського допитливця.

— А це ми ще побачимо, — мовив собі Шелудченко, їдучи додому. Через півтора місяця він привіз із Києва ліцензію на ведення землевпорядних робіт. Перший результат — документ про виділення земельного паю в натурі Олександру Шелудченку. Нині майже половина земель району розпайована землевпорядною командою «Козацького». По статках ця діяльність ПСП не поступається надходженням від реалізації вирощеної пшениці, ячменю або соняшнику.

Маючи у власності землю, Шелудченки ні на що вже не можуть дивитись відчуджено. Поставили в центрі села свою ятку: там вода-пиво-куриво, ковбаси, курячі стегенця. Холодильники, касовий апарат. «А чому тільки до мене приїздить з перевірками санстанція? — дивується Шелудченко. —Чому інші торговельні точки в селі — на нелегальному становищі? Чому сільрада дивиться крізь пальці?».

Бовваніє пусткою чималеньке приміщення колишнього кафе. Надія, крім пекарні, взялася б і за нього. Після ремонту — комплекс побутових послуг: перукарня, пральня і т. п. Тільки хай, каже, влада прикриє оті самопальні перукарні, де голову у відрі миють. Реакція — нульова.

Діючи, як зараз кажуть, абсолютно прозоро, сплачуючи податки, даючи роботу двом десяткам людей, землевласник Шелудченко прагне рівності усіх. Не тієї, що нам обіцяли діти й онуки Маркса, не рівності в зарплаті і пільгах, а рівності стосовно обов’язків перед державою, перед сільською громадою. Скажімо, є потреба в капітальному ремонті асфальтівки до райцентру. Земельні паї в селі мають усі. Так чому б не зібрати з кожного гектара, умовно кажучи, по десятці? В кого десять гектарів — з того сотню гривень, у кого чотириста — з того чотири тисячі. Лише за умов такої рівності Шелудченко згоден, якщо бракуватиме коштів, внести й більше. Просто як удатливий господар. Але — добровільно і доброчинно. І ніколи він не сприйме аргументу «хай Шелудченко платить, він багатий».

До речі, такі аргументи висувають саме ті, хто, офіційно ніде не працюючи, але маючи по дві-три корови плюс земельний пай, стоїть на обліку в службі зайнятості. Там, правда, вимагають довідку про те, що в селі немає роботи. Приходять до Шелудченка: «Дмитровичу, поставте ось печатку, що вам робітники непотрібні». — «Не поставлю. В мене є робота, бери сапку — і в поле». Повертаються і йдуть, не попрощавшись. І, звичайно, знаходять «добрих»: нині в селі багато хто з печатками.

Досить швидко, за чотири роки, вільно дихаючи і трудячись, самостійно заробляючи гроші і так само самостійно розпоряджаючись ними, Шелудченко звик до ролі землевласника. В розмові він всіляко підкреслює статус «Козацького»: не товариство (СТОВ), не приватно-орендне (ПОП), а саме приватне сільгосппідприємство (ПСП). І не фермерське господарство. І взагалі Шелудченко вважає, що його стежка — найкрутіша. Якщо зі СТОВами більш-менш ясно — в більшості колишніх колгоспів просто проїдають нагромаджене батьками і дідами, вирізаючи корів на зарплату чи вивозячи металобрухтом труби зрошення, то фермери, на думку Шелудченка, мають перед ним такі переваги: по-перше, по 50 гектарів вони одержали безоплатно, не потративши, як він, ані копійки на викуп сертифікатів; по-друге, на зорі фермерства держава давала солідні кредити, а інфляція полегшувала повернення позик; по-третє, в дев’яносто першому можна було практично за безцінь купити комбайни чи трактори в тоді ще не поруйнованих, щедро насичених технікою колгоспах і радгоспах. Ні, він нікому не заздрить, він переконано констатує: землевласникам повелося найважче.

Завтрашній портрет

Якщо не станеться нічого абсолютно непередбачуваного, то земля таки стане повноцінним товаром після 1 січня 2005 року. Офіційно і законно. Часу вже зосталося — що два вареники з’їсти.

А землевласник буде наш. Прибузький, підкарпатський, слобожанський. Наш, хоч як би там лякали пришестям іноземців. А коли наш, то, гадаю, в узагальненому його портреті буде чимало рис Олександра Шелудченка.

Звісно, я міг би ще додати від Шелудченка тому портрету. Але що, врешті, нам портрет, коли з кожним днем на видноколі все рельєфніше проступають контури живого землевласника. І такого, як Шелудченко, і не такого. Багатоликого, але зовсім реального.