Сирота — українське прізвище, або Хто і як пригортає знедолених дітей?

Вони відомі ще із запорозько-січових компутів, із реєстрових списків офіційного козацтва — Удовенки, Безбатченки... Війна щедро забирала від родинного вогнища українських лицарів — хто гинув на полі брані, хто, не уникнувши полону, чабанував у Криму, мостив дороги в Туреччині чи гибів на галерах. Діти ж їхні росли й виростали тільки під жіночим крилом. Важко, голодно й холодно росли, але з мамою. Та не менше було й тих, чий родовий корінь лихо підрізало ще рішучіше: дитя зоставалося на білім світі і без батька, і без матері. Сирота, Сиротюк, Сиротенко... Із черговою міської телефонної довідки ми довго їх перелічували: один десяток, другий, третій, четвертий... І лише один Сироткін. У Миколаєві, де Іванових і Петрових практично стільки ж, як Іваненків і Петренків, така пропорція видається досить незвичною. Схоже, Сироти й Сиротенки — домінанта нашої української генеалогії.

З давніх віків народна пісня тужила за їхньою долею:

«Та нема гірш нікому,

Як тій сиротині:

Ніхто не пригорне

При лихій годині!

Та не пригорне батько,

Не пригорне мати,

Тільки той пригорне,

Що думає взяти».

Від козацької доби до часів залізного Фелікса їх пригортали, брали під захист у родини, в притулки —у наші дні абсолютна більшість сиріт (дві з половиною тисячі) зростає під державною опікою в дитбудинках і школах-інтернатах. Найбільша і найчисельніша в області Миколаївська школа-інтернат № 5 розташована в закуті вулиці Васляєва та проспекту Миру. Якихось півтора десятка років тому закінчив її Сергій Балабан. Далі — ПТУ, армія, одруження. Але клопоти про власних доньку й сина все одно не дають змоги забувати про інших дітей — інтернатських. Тож Сергій разом із такими ж небайдужими, як і сам, створив обласне об’єднання сиріт, аби додавати дітям тепла сьогодні, а головне — допомогти їм стати на ноги, коли переступлять поріг самостійного життя.

Садок вишневий коло хати?

З кожним роком ситуація дедалі ускладнюється. Особливо після ПТУ, хоча й з ними нині вистачає проблем. Чимдалі меншає державних промислових підприємств, великих організацій, які охоче брали сиріт на роботу і забезпечували гуртожитком. Сьогодні фундаментальні підвалини — робота й житло — стали хисткими, а подекуди й просто недоступними.

— Сергію, а що може ваша громадська організація? Втішити?

— І це треба сиротині. Але, зрозуміло, прагнемо іншого —конкретно допомогти юнакові чи дівчині. Скажімо, ми розробили проект будівництва житлового комплексу «Дім сиріт і молоді». Проект схвалено в Кабінеті міністрів, підтримано Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту. Кілька місяців тому повторно одержали лист із міністерства, де йдеться про реалізацію проекту за рахунок спонсорів. Але де вони, ті спонсори? Звернулися до губернатора Олександра Садикова, аби під його патронатом провести акцію для збирання коштів. Із березня по липень чекали на відповідь і одержали звичайнісіньку відписку, завізовану першим заступником голови облдержадміністрації Андрієм Тумаником. Стиль — класичний: констатація того, чим займаються органи державної влади і місцевого самоврядування, перелік різних законодавчих положень і жодного конкретного кроку.

Нинішнього року, в лютому, надсилав Олександрові Садикову іншого листа — про виділення приміщення під комп’ютерний клас для безоплатного навчання наших сиріт, інвалідів і дітей із бідних сімей із подальшим працевлаштуванням. У нас є люди, які навчатимуть дітей, уже є 10 комп’ютерів, а в повному комплектуванні обіцяє допомогу перший віце-прем’єр Анатолій Кінах. І що ви думаєте? Знову тривала пауза, знову відписка, тільки цього разу вже від іншого віце-губернатора. Вона невеличка, тож гадаю, для наочності можна й процитувати:

«Голові правління Миколаївського обласного об’єднання сиріт Балабану С.

На Ваше звернення до голови облдержадміністрації з питання виділення приміщень для розташування комп’ютерного класу повідомляю.

В закладах освіти, які знаходяться у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст Миколаївської області вільні приміщення для передачі відсутні. Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 15.09.2003 р. № 623 «Про припинення передачі в оренду житлових та санітарно-побутових приміщень будівель гуртожитків» передача державного нерухомого майна (приміщень ПТНЗ) заборонена.

З питання виділення приміщень об’єднанню сиріт було б за доцільне звернутись до Миколаївської міської ради, у власності якої знаходиться нерухоме майно міста Миколаєва.

Заступник голови облдержадміністрації В.А. Войналович».

Між іншим, сам Олександр Садиков мою ідею про комп’ютерний клас схвалив і в бесіді зі мною пообіцяв ділову підтримку. Натомість його заступник радить звертатися до міської ради. Словом, відчепіться, ради Бога, у нас і без сиріт клопотів по горло.

— То що ж воно, скажіть, Сергію, виходить? Нові державці нічим не відрізняються від попередників?

— Судіть самі. В місті Миколаєві влада не мінялась. Як не міняється й ставлення до сиріт. Необхідно підкреслити, що ми ніколи не просимо, аби щось піднесли на блюдечку. Ми кажемо: посприяйте, дайте можливість сиротам здобути професію, заробити копійку. Ось уже років п’ять тягнеться історія з садом. Свого часу ми підібрали місцину, де гуляє земля, і вирішили розбити там горіховий сад. На вимогу головного архітектора міста зібрали всі потрібні узгодження — із СЕС, Управлінням мінекобезпеки, відділом охорони довкілля міськвиконкому, «Миколаївводоканалом» та ін. Результат — нульовий. 180 гектарів саду, які поліпшили б жалюгідний добробут сиріт, оздоровили б легені півмільйонного міста, — нерозв’язна проблема для чиновників, тоді як з їхньої ласки автозаправні станції ростуть у центрі Миколаєва, як гриби.

Та й узагалі, нова влада, стара влада — тут не так легко розібратись. Ось у нас п’ять років тому звільнили з посади начальника обласного управління освіти з фінансових питань Анатолія Олійника, а за рік-два залишив крісло і його заступник Віктор Мезінов. Не знаю, що там кадровики записали в офіційних паперах про мотиви звільнення (цілком можливо, що в черговий раз зіграла роль чиновницька порука і було вжито сакраментальне «за власним бажанням»), але добре пам’ятаю, як тодішній губернатор Микола Круглов обурювався бюджетними махінаціями керівників облуправління. Власне, весь Миколаїв гудів: кому, як і за що освітянські лідери реалізували майно дитячої флотилії «Юнга» — єдиного річково-морського прихистку сиріт. 2003 року, бувши директором Миколаївського комерційного технікуму, Олійник здав в оренду обкому СДПУ(о) приміщення площею 168 кв. м. Наступного року директор клопочеться в листі міністрові освіти В.Кременю про подовження терміну дії договору оренди на 10 років (у розпалі передвиборна президентська кампанія і треба забезпечити любим соціал-демократам комфорт за будь-якого результату виборів). Не минає і року, а Олійник готує листи-відповіді з обласної держадміністрації про неможливість виділити об’єднанню сиріт приміщення під комп’ютерний клас, про нездоланні проблеми в справі реалізації акції «Дім сиріт і молоді». Тільки тепер уже Олійник не директор технікуму, а ...знову начальник обласного управління освіти і науки. Знаєте, де цей «новий» улаштував банкет із приводу повернення у владу? В дитячому таборі для сиріт.

«А під коньяк, прошу, — жаб’ячі лапки...»

Робота, житло — цей головний біль підступає до сиріт, коли вони полишають школу-інтернат. А до того, днями, місяцями й роками, проблема з проблем — як наїстися. Звісно, ніхто сьогодні не голодує, але в харчуванні вони позбавлені багатьох ласощів, звично буденних для хлопчиків і дівчаток з татами, мамами, бабусями. Крім того, в дітей є одна особливість — поза обідом, вечерею, сніданком вони майже всі повсякчасно прагнуть щось гризти, смоктати, пити. Як побачите на вулиці хлопчика, в якого в руці не пляшка «коли», не брикет морозива чи плитка «Мілки», а шматок простого хліба, резюмуйте безпомилково: перед вами сирота (це правило залізно непохитне: ідеш з інтернатівської їдальні — обов’язково прихопи кусень хліба). В акті КРУ від 28 січня 2005 року зазначено, що комунальне виробниче підприємство з організації харчування в навчальних закладах (директор — Лідія Салтикова), обслуговуючи Миколаївську спеціальну школу-інтернат № 2, «безпідставно завищило вартість наданих послуг на суму 48,24 тисячі гривень». Конкретніше — пані Салтикова самочинно, порушуючи умови тендера, завищила відсоток накладних видатків до 55. За умови, що на харчування одного вихованця виділялося 12 гривень, дитина їла в день на 5 грн. 40 коп. Щодо повернення незаконно відібраних у сиріт грошей, то Салтикова спершу односторонньо вирішила відшкодувати не 48, а 15 тис. грн., причому з виплатою їх протягом 10 років (!), а потім узагалі відмовилася повертати кошти. Дивлячись на таке свавілля, директор школи-інтернату Варвара Бабенко вирішила розірвати стосунки з КВП і перейти на самостійне харчування. Начальник облуправління освіти Анатолій Олійник заявив їй без вагань: «Я вам цього робити не рекомендую».

А з тими, хто не дуже прислухається до рекомендацій нового-старого головного освітянина Миколаївщини, розмова конкретна. Приміром, директор школи-інтернату № 5 Микола Ляшенко тримає курс на співпрацю не з фірмою Салтикової, а з іншим підприємством, де накладні видатки значно нижчі. І ось що повідомляє з приводу приходу до влади А.Олійника Сергій Балабан у листі президентові України: «У школі-інтернаті № 5 протягом 25 років не проводився капітальний ремонт будівель. На 2005 рік було виділено на капремонт 140 тис. грн., на придбання обладнання — 150 тис. грн. Начальник управління освіти ОДА Олійник А.І. своїм вольовим рішенням необґрунтовано зняв 110 тис. грн.».

Та якщо харчування сиріт у школах-інтернатах усе-таки перебуває під постійним контролем різноманітних служб, громадських організацій, то канікули — море імпровізацій для сучасних нащадків блакитноокого Альхена із «Дванадцяти стільців». У таборі «Орлятко», що в селі Рибаківці Березанського району, проводять літо 811 дітей із 8 шкіл-інтернатів області. Його річний кошторис — майже 1 млн. 200 тис. грн., з них трохи більше половини — на харчування. Але скільки грошей іде самим дітям — великий секрет. Бо директор табору Олексій Могильов навіть приблизно не зміг сказати, скільки дорослих відпочивальників харчується в дитячій їдальні. Завідувачка виробництва, навідріз заперечуючи навіть теоретичну можливість харчування сторонніх, під тиском обставин таки показала список із 15 осіб (до слова, список — у звичайнісінькому зошиті, однаково придатному як для футбольно-турнірних таблиць, так і для любовного щоденника: ані нумерації сторінок, ані шнурування з печатками, підписами головбуха та керівника. На тваринницьких фермах навіть видачу дерті свиням оформляють серйозніше. Ті, хто знає повсякденне табірне життя, стверджують: кількість відпочивальників, які щоліта харчуються в їдальні, насправді в десятки разів більша. Не повірити в це неможливо, бо, як кажуть, брехня брехню поганяє. Директор Могильов спершу говорив, що в таборі проживають тільки діти та обслуга, пізніше визнав, що кілька освітян із районів області займають окремі будиночки. А щодо плати — боронь Боже! Як це зі своїх колег брати гроші, так й як їх оприбуткуєш? Насправді ж у таборі успішно функціонує ціла підпільна база відпочинку: підприємці, службовці, пенсіонери з Рівненщини, Київщини набиваються, не залишаючи навіть проходів між ліжками, в допотопні будиночки, тут же їдять і п’ють горілку. За все про все — 10 гривень на добу з людини. Хто не столується самотужки, відвідує за окрему плату дитячу їдальню. І ніяких тобі санітарних допусків, дозволів, якими лякала нас із Сергієм Балабаном завідувачка виробництва, не пускаючи до обідньої зали.

— Сторонні люди в «Орлятку»? Живуть і харчуються в дитячій їдальні? А адміністрація збирає з них з-під поли гроші? Такого не може бути в принципі! — роздратовано говорить Анатолій Олійник. Та інакше він і не міг зреагувати. Бо визнати те, що є насправді, означає засвідчити: тіньовий грошовий потік іде не на впорядкування нужденної території табору, не на облаштування пляжу. І, звісно, не на харчування дітей. Адже вартість лише застілля для начальника облуправління освіти з його наближеними в день відкриття оздоровчого сезону «Орлятка» перекриє, мабуть, річний продпайок цілого інтернатського класу. А щодо меню, то тут узагалі інопланетна діаметральність: сироти коньяку не п’ють і не закушують його, як наші герої того дня, жаб’ячими лапками. Тим паче за чужий кошт.

Оце й подумалося наприкінці. Може, цитуючи народну пісню, я не так прочитав останні два рядки? Може, той, хто пригорне, і не думає взяти сиротину під захист? Може, просто «думає взяти»? Взяти в сиротини.