Це непередбачуване завтра...

Георгій Почепцов — один із небагатьох у нашій країні, хто займається проблемами майбутнього. Його лекції в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т.Шевченка, Національній академії держуправління й Міжнародному Соломоновому університеті незмінно зачіпають питання прогнозування майбутнього, а період діяльності як засновника Української асоціації Public Relations і керівника Управління стратегічних ініціатив адміністрації президента України став свого роду спробою прорватися у світ передових інформаційних технологій. Як письменник Почепцов починав із книжок для дітей у новому на той час для України жанрі фентезі, а його наукові книги «Паблик Рилейшнз для профессионалов», «Имиджелогия», «Коммуникативные технологии ХХ века» і багато інших популярні не тільки в Україні, але й за кордоном.

Нині на рахунку заслуженого журналіста України й письменника, доктора філологічних наук професора Георгія Почепцова — сотні успішних учнів, які стали відомими представниками українських мас-медіа.

Останнім часом метр українських піар-технологій трохи заглибився у себе, що дозволяє йому відсторонитися від сьогоденних турбот і більше розмірковувати над проблемами завтрашнього дня…

— Георгію Георгійовичу, невже нині в Україні ніхто не займається прогнозуванням майбутнього?

— У Верховної Раді минулого скликання була комісія «з майбутнього», створена з ініціативи одного з депутатів, але такі речі мають грунтуватися на певній інфраструктурі, включаючи академічне, освітнє й видавниче середовище — час шаманів давно минув. На жаль, сьогодні ми не плануємо своє життя — і країна, й окремі люди.

Учені в усьому світі дійшли висновку, що ми проходимо три етапи розвитку. Перший пройшли досить стабільно. Другий (назвемо його умовно індустріальним) пов’язаний із технічним прогресом: запускаємо метал — одержуємо автомобіль, і так увесь час збільшуємо впорядкованість світу. Нині світ вступив у хаотичний період, у ньому руйнуються всі закони. Найяскравіший приклад — суверенітет, на якому трималася вся світова система, тепер він зруйнований. Це потребує зовсім інших підходів до всього — і до підготовки спеціалістів, і до навчання реагування. Світ уже зрозумів, що ми вступили в інший період, уже вдруге або втретє змінилися правила гри, й ніхто не знає, які вони насправді. У зв’язку з цим на перший план виходять адаптаційні можливості людини, — саме ці якості нині закладають в основу навчання американські військові. Ми ж закладаємо вміння, умовно кажучи, «закручувати й відкручувати гвинтики», хоча ніхто не знає, що саме доведеться відгвинчувати.

Неконтрольоване входження в цей новий хаотичний світ призвело до того, що нині раз на рік відбувається Подія, аналогічної якій у минулому взагалі не було, це зазначають усі фахівці. Подія, яка може змінити все, що є.

— Що роблять у цьому плані за рубежем?

— Напрацьовано певний інструментарій, наприклад, сценарне планування, яке розробила нафтова компанія Shell. Це дозволило їй врятувати себе, виграти, зробити несуттєвою зміну цін на нафту тощо. Тепер її фахівці з прогнозування перемістилися до США, відкривши там консультаційні фірми, оскільки дослідження майбутнього сконцентровано саме в Америці.

Американці прорахували: все, що відбувається у світі останнім часом, то є несподівані події. Оскільки все негативне приходить із невідомості, у США цілком серйозно взялися за прогнозування несподіванок. Створено низку наук, одна з яких — планування в умовах непевності. Цими науками слід займатися й у нас, щоб — я вже не кажу працювати! — хоча б розуміти.

Світ нині шукає рішення: як виплутатися? То є загальна для всіх проблема. Дехто послужливо пропонує відповідь — відсутність фінансування. Буцімто через це люди почали гірше вчитися.

Я знаходжу більш прийнятну відповідь: раніш інтелектуальний розвиток дитини закінчувався в десять років, і її можна було ще «дотягти» до університету, утримати на піку. Нині завдяки ТБ він закінчується в шість-сім років, це веде до того, що діти не читають тощо. Треба шукати методи, аби хоч частину людей утримувати на піку, й працювати з ними. Американці, наприклад, відбирають і окремо навчають відмінників в університеті, їм читають той самий курс, але це робить сильніший професор.

Вважається, що для керування країною мають бути добре підготовані 2% населення. Коли утримувати окремо взяті 10% відмінників, таке буде можливим.

— Є якісь цікаві прориви?

— Японці запропонували незвичайний — і найголовніше урядовий (!) — проект, який збираються здійснити в цьому столітті. У ньому сказано: кожен японець має право, якщо його життя не склалося, одержати позичку від держави й почати життя спочатку.

Далі. Японія переходить на інший тип освіти, щоб індивідуально розвивати дітей — три дні дитину навчають стандарту, потім два дні загальний потік доучують, а для «просунутих» дітей потрібно ввести цілком нові предмети за рахунок держави. Цей проект називається «Межа всередині», він грунтується на тому, що майбутнє пов’язане не з розвитком техніки. Автори переконані: Японія може врятуватися, тільки заклавши великий обсяг у розвиток своїх людей.

До речі, Японія вже втретє проходить таку модернізацію. Першого разу її результатом була перемога над Росією в Російсько-японській війні, за другим разом країна піднялася після окупації під час Другої світової так, як не вдалося піднятися країні, що виграла.

Тепер японці прорахували: очікується спад, який можна обминути, коли розвивати своїх людей. У Японії є досвід управління цілою країною, яка відразу перескакує через кілька щаблів. Ми весь час ідемо еволюційно, збільшуємо щось на три копійки й тішимося. А тут люди хочуть перейти в цілком новий стан...

— Ви керували кафедрою міжнародних комунікацій і зв’язків із громадськістю в КНУ, а також кафедрою інформаційної політики, читали лекції в США, Німеччині, Греції, Росії, Литві й інших країнах. Які ваші почуття щодо своїх студентів — радісне здивування чи розчарування?

— На жаль, наша освіта орієнтується на двієчника — його швидкість визначає швидкість руху «каравану». Доки йдемо цим шляхом, ми приречені на провал.

Гадаю, річ у тім, що в нас зруйновано середню школу. Двадцять років тому при сильній середній школі міг бути слабким університет. Проте людина, котрій уже «поставили голову», як піаністу ставлять руки, могла виплисти навіть у поганому вузі. Нині серйозна деградація сталася у зв’язку з загальним падінням рівня інтелекту. Найболючіший процес відбувається у виробництві інтелектуального продукту — у науковому, культурному, освітньому середовищі.

Я можу нині назвати 30—40 предметів, які ми не вивчаємо. Тобто ми не тільки не розвиваємося, а й не можемо зрозуміти, що відбувається у світі, оскільки інші люди діють на основі цих предметів. Ми неадекватно інтерпретуємо їхні дії й неадекватно на них реагуємо.

У молодій журналістиці спостерігається різке заниження інтелектуальної складової, адже для того, щоб бути на вістрі, людина повинна читати. Щодо студентів минулих років, то я запримітив цікавий феномен: ті, хто входив у життя на зламі суспільних формацій (початок 90-х), змогли цікаво ввійти. Вони створювали газети, передачі, а потім якісь двері динаміки зачинилися.

— Як у вас уживаються казкар з ученим?

— Ніяк: мої останні фентезі були опубліковані в Харкові й Москві ще 1994 року. Тоді здавалося, що настала нова ера — видавці самі стукали в двері. Але ця ера так само швидко й закінчилася.

Поєднувати науку й казки практично не вдається: зрозумів, що це працюють різні типи мислення, і при великих текстах переключатися неможливо. Навіть сам процес виходу (тепер я вже в одній іпостасі) займав три-чотири місяці. Починалися психологічні складності: мовляв, як ти міг займатися тієї гидотою! Довелося зробити вибір.

Починаєш заздрити людям, які пишуть фантастику. Тепер я активно читаю те, що колись називалося утопією. Письменники теж розмірковують про майбутніє...

Нещодавно Росія масово запустила енну кількість книжок, де обігруються різні варіанти розвитку країни з 2014 по 2050 рік. І хоча ці 20-25 проектів розвитку можна назвати певною мірою науковими, держава їх не використовує.

Максим Жуков у своєму романі описує 2014 рік, там на перший план виходять ресурси й світовою валютою стає якийсь мегават. Цей варіант розвитку в чомусь перегукується з реальним прогнозом, зробленим одним із сценаристів компанії Shell на замовлення Пентагону — про те, що настає похолодання у зв’язку з відходом Гольфстріму. Скандинавія уподібнюється Сибіру, Голландія йде під воду, а головними ресурсами стають вода, земля й їжа. Цей прогноз коштував 100 тисяч доларів.

— Де видаються ваші книжки? Якщо не в Україні, то чому?

— Вони виходять в Україні, але тут продається 10%, а 90% — у Росії, наприклад у Санкт-Петербурзі. Там зовсім інший ринок, інша потреба.

— Кілька слів про Українську асоціацію Public Relations, яку ви очолювали.

— Вона вже давно зникла, після неї виникли дві нові. Пішов від них, тому що неясні цілі й завдання кожної людини. Я сам планую свої дії. Чим менше ти включений у турботи сучасності, тим менше залежиш — як людина, яка йде в тайгу. Але ми вже не можемо піти, треба шукати якісь інші варіанти…

— Вимальовується образ самітника…

— Можливо, так воно й є — це такий тип праці.

— Який нині попит на піар-спеціалістів в Україні?

— Він завжди існує, але згодом буде більшим, оскільки є низка професій, які обслуговують великі фінансові потоки. Коли фінансовий потік маленький, така професія не потрібна — навіщо, наприклад, фахівець із піару в сільській ощадкасі? Є професії, що виникають на певному «жирку». Доки люди живуть за рахунок бюджету, конкуренції не може бути. Бізнес потроху піднімає голову, але за кількістю витрачених коштів піар превалює в політиці. Хоча жити тільки за рахунок цього неможливо — у нас вибори відбуваються всього раз на чотири-п’ять років.

— Традиційне питання про хобі й сім’ю...

— Чи є в мене хобі? Немає. Можливо, тому, що світ стає жорсткішим. Колись мене вразило: мої п’ятикурсники нічого не читають, крім підручників. Я подумав: «Які жахливі люди!» Тепер у цю нішу й сам поступово зміщаюся.

Моя дружина працює в КПІ, де створено Інститут прикладного системного аналізу. У цьому інституті цікавий набір предметів, наприклад, вони вивчають теорію хаосу, роблячи це з погляду математичного забезпечення.

Дочка навчається в аспірантурі відомого Йєльского університету в США, який закінчили Д.Буш і Б.Клінтон, за фахом «маркетинг». До речі, у них дисертації не теоретичні — треба відкрити якійсь феномен. Через це виникає обмеження на кількість дисертацій, бо кількість феноменів обмежена...

— Хто або що буде творити майбутнє: PR-технології, політики, закони природи?

— Гадаю, майбутнє за тим, що називають у широкому розумінні гуманітарними технологіями. Я саме цим тепер займаюся. Є дуже цікаві варіанти довгострокових проектів, як, наприклад, «християнський проект», структурність якого створив апостол Павло. Пізніше його підхопив імператор Константин, зробивши державною релігією, і в такий спосіб цей християнський проект дістав життя. Існують досить серйозні наукові дослідження про те, яким чином невеличка християнська секта змогла стати настільки могутньою, домінуючою релігією. Але мене це цікавить під іншим кутом зору — у ролі проекту, яким кілька людей змогли утримати людство.

Ще один приклад: «Аль-Каїда» виросла всього лиш з одного тексту ісламського філософа, якого свого часу Гамаль Абдель Насер засудив до страти (усі гадали, що після перевороту Насера він буде міністром освіти). Ця людина створила текст такого глибинного рівня, що в його світлі змінилося уявлення про жертовність, звідси з’явилися й самогубці-терористи. Він не схотів урятуватися, оскільки писав про жертовність, і пішов на страту. До речі, Усама бен Ладен учився в брата цього філософа, котрий поїхав до Саудівської Аравії. Цей текст сформував тисячі реакцій на нього — «за» і «проти» — і підштовхнув наймогутнішу країну світу вести не війну ідей, а справжню війну...

До речі, є дослідження, які говорять, що на території пострадянського простору має виникнути нова глобальна релігія. Усі чекають на її появу. Потрібен новий тип тексту, який би зміг утримати наші голови від хаосу.