ТРОЯНДА ПАХНЕ ТРОЯНДОЮ... АБО ЯК ВИСТОЯТИ У ВЕРЕМІЇ ЗОВНІШНІХ ОЦІНОК?

Проблема прізвиськ, ярликів, загальників набагато гостріша й серйозніша, ніж може здаватися на перший погляд. Це проблема змін, що відбуваються в людях унаслідок впливу інших людей. Вона належить до сфери всюдисущого соціального впливу на особистість, стереотипів сприйняття й оцінки цілої суспільної верстви або окремого індивіда. Прізвисько може характеризувати належність людини до певного кола однодумців або просто дуже схожих людей за культурними, політичними, економічними й іншими ознаками. У кожному разі це — нав’язувана роль, яку ми тією чи тією мірою приймаємо або відкидаємо.

Так з’явилися «стахановці», «динамівці», «круті» тощо.

Крім загальних визначень та імен, є особисті, призначені для конкретної людини. Ми даємо одне одному прізвиська, особисті оцінки, часто не усвідомлюючи їхньої шкідливості. Даючи персональну оцінку, ми висловлюємо свій настрій, власні очікування, емоційне ставлення до самої людини, до того, що вона зробила чи робить: дорогенький, гидкий хлопчисько, зайчик, непосидько... У звертанні, часто того не усвідомлюючи, людина виказує особисте ставлення до самої себе й до людей загалом, а також свою культуру. Чи погодиться дівчинка-підліток піти на консультацію до гінеколога, почувши від подруг, що лікар неодмінно обізве дівчину, нетактовно звинуватить у доступності й легковажності? Чи слухатимуть уважно вчительку, котра відстаючих учнів, незалежно від причини, називає ідіотами, тупими, дебілами, а тих, хто опирається нескінченним і абсурдним вимогам, — невиправними або важкими? Легко приживаються образливі прізвиська в садках і школах. «Корова», «потвора», «козел» тощо не така й рідкість у дитячому середовищі. Не завжди вихователі дитсадка та шкільні вчителі схильні серйозно проаналізувати рівень невинності або шкідливості того чи того прізвиська. Буває, що несимпатична емблема «прикрашає» людину рік у рік, переносячи гіркий досвід у доросле життя. Так, «рюмса» і «плакса» Олег у 20 років, як і раніше, по-дитячому боявся вийти на вулицю, щоб не почути глузування й не одержати по шиї від хуліганистих ровесників. Йому постійно здавалося, що хтось сміється над його незграбністю, невдатністю, що всі помічають його сором’язливість і боязкість, а в декого й руки сверблять. Довелося докласти чимало зусиль, зокрема й психотерапевта, щоб допомогти юнакові позбутися хронічних переживань, повірити в себе, почати поважати в собі людину, чоловіка.

Не безневинні і хвалебні, улесливі, «солодкаві» прізвиська, які людина отримує як нагороду, подарунок за позірні або справжні заслуги чи переваги. Чим, приміром, краще від «зайчика» прізвисько «красуня»? Ставши молодою дівчиною, вона може виявитися не готовою адекватно сприймати критику й зауваження ровесників та людей старшого віку, стане недоброзичливою, зарозумілою, нещирою, з гіпертрофованим відчуттям власної винятковості. А що станеться з «професором», коли він провалиться на вступному іспиті в престижний вуз і почне розвантажувати на ринку ящики з олією та майонезом? Критичний погляд на себе, правильна оцінка своїх чеснот і недоліків, усвідомлення себе самостійною особистістю, вільною від будь-яких зовнішніх оцінок, допоможе реагувати на такі життєві колізії з меншою шкодою для себе.

Штучне підтягування до вищого або нижчого, вершини або дна, прекрасного або потворного впливає на розвиток самооцінки спочатку дитини, а потім і дорослого. Нависаючи над особистістю, прізвисько, клеймо пускає глибоке коріння в її структуру, руйнуючи, спотворюючи, перекручуючи нормальний розвиток. Психологи радять повністю уникати узагальнень, заохочувати або критично ставитися до конкретної дії, окремого вчинку, а не навішувати ярлики на особистість у цілому. І тим паче не приживляти їх методично й регулярно доти, доки людина перестане сама себе впізнавати й почне жити чужими думками, чужими ідеями, а можливо, і чужим життям. Таких неважко схилити і до протиправних дій, і до наркотиків, і до алкоголю, і до якоїсь релігійної секти.

Проте в окремих випадках скористатися визначенням, приміром, заохочувальним не тільки виправдано, а й просто необхідно. «Ну, ти й дужий!», — говорить мама, підбадьорюючи хворобливого сина під час спортивних занять. Тут, як і в багатьох інших випадках, потрібна міра, щоб не перетворити людину на залежну, ведену, безвольну. Для сильнішої людини прізвисько може стати додатковим стимулом для особистісного росту, для подолання власних недоліків, ганджів, до перегляду своїх людських рис. Протестом проти будь-яких обмежень, механізмом захисту свого «Я». Для слабкого прізвисько може стати початком падіння, краху, втрати віри в себе, у свої можливості, у свій талант, отже — і втрати власної індивідуальності. Людина, перебуваючи під тиском зовнішньої оцінки, ніби перестає робити власний відповідальний вибір, замінюючи його роллю, якої від неї чекають. «Я — поганий. Отже, чинити добре необов’язково. Яким мене бачать, таким я й буду!» — говорить підліток, який не навчився спиратися на свою власну оцінку.

Як і наскільки сильно впливає на нас авторитетна зовнішня оцінка? Цим питанням зацікавилися психологи і провели такий експеримент. Його учасникам запропонували глибинний психологічний тест. З його результатами, незалежно від того, «погані» вони чи «хороші», ознайомили половину піддослідних. Виявилося: у тих, що «пізнали себе» різко (хай і тимчасово) знизилася спроможність розв’язувати абстрактні завдання, яка є основою творчої активності людини. Така активність необхідна для ефективного владнання повсякденних життєвих ситуацій. Причиною її зниження стало те, що людину було переключено на подолання когнітивного дисонансу — наявності взаємовиключних альтернативних поглядів на себе. Таким чином, піддослідний зі стану творення свого життя перейшов у стан неконструктивного захисту. Показово, що найбільше постраждали від інформації саме ті, хто не вмів спиратися на власну думку про себе.

За прізвиськом, клеймом, ярликом не видно особистості в цілому. У цьому їх особливість. Нерідко прізвисько характеризує якусь окрему рису людини або особливість її зовнішності. Хлопчика з ластовинням, швидше за все, назвуть конопатим або рудим, а того, що повільно метикує, — загальмованим. У кожному разі прізвисько не спроможне охарактеризувати людину в усій її повноті. Найкращим звертанням, що виключало б будь-які оцінки, можна вважати ім’я, дане людині при народженні. Таку корисну звичку — називати іншого на ім’я — треба виховувати з дитинства. Формуючи цим у дитини вміння не піддаватися спокусі надміру сипати дотепами, бажанню уїсти, образити, принизити іншого, підкорити його собі або групі і, таким чином, знеособити, позбавити найціннішого — «Я» в усьому його розмаїтті й цілісності. Ніхто не має права на маніпуляцію людиною, її свідомістю. Але це трапляється. Той, хто бере на себе право сказати нам «Ти хороший!», ніби обстоює цим і своє право сказати «Ти поганий!». Тож необхідно кожному дати можливість самому ставити собі оцінки, пошпетити, похвалити, а коли треба, то й покарати себе. Довіряти більше собі, а не іншим, хоч би якими авторитетними вони здавалися. І, звісно, бути чесним перед собою, формувати власну життєву позицію, стійку самооцінку, вміння відкинути сторонню пагубну думку, як здоровий міцний організм відторгає чужорідне тіло. Тоді можна вберегти і зберегти самого себе, свою гідність, право на інтерпретацію власних вчинків та свого життя. Тоді і клаповухість, і чарівні очі, і заїкуватість іншої людини сприйматимуться лише як частина її безмежної й бездонної людської сутності.

Як можна підвищити свою опірність негативному зовнішньому впливу? Існує ціла низка методів. Один із них передбачає наявність: усвідомлення людиною існування соціального впливу; здатності довіряти власній думці; вміння пізнавати себе; критичності до аргументів (оцінок) свого оточення; здатності їх заперечувати і обстоювати свою власну думку.

Найвища форма відносин між людьми — любов, яка є «переживанням» іншого в усій його своєрідності й неповторності.

Більше того, вважає Фон Гаттінгберг, любов бачить людину такою, якою її бачив при сотворінні Бог. У духовному акті любові людина осягається не тільки якою вона є в усій своїй неповторності й розмаїтті, а й такою, якою вона може стати і стане. Отже, любов — це потенційна можливість людини реалізувати саму себе, і такою ж мірою й іншу, розбиваючи кайдани будь-якого недолугого шаблону, стираючи цим усе наносне й неістотне.