Триcуття, або ностальгія за Майданом

До написання цих нотаток мене спонукали слова найвищого посадовця однієї з азійських держав, який у радянські часи навчався в Україні. У вузькому колі він сказав: «Таку країну… профукали». Останнє дієслово, звісно, евфемізм, хоча переконаний, що більшість українців визнають ці слова влучними. Принаймні ніхто з моїх однокурсників, випускників Київського державного університету ім. Т.Шевченка, які зібралися на щорічну зустріч, не заперечив квінтесенції такого визначення. Образливо, прикро і за себе, і за державу, але справедливо.

Бо ж справді: прибалтійські республіки, європейські країни колишнього соцтабору, які за своїм ресурсним, економічним і людським потенціалом поступалися Україні, сьогодні попереду. Візьмемо, приміром, Польщу. Двадцять років тому її ВНП був удвічі менший ніж український, нині — вдвічі більший. Ще важливіше те, що ці держави, зробивши рішучий вибір на користь європейської цивілізації з її демократичними пріоритетами й високими економічними та гуманітарними стандартами життя громадян, швидко вмонтувалися в нові інституціональні структури, що є гарантією їхньої стабільності та подальшого розвитку.

Чому ж ми досі перебуваємо на цивілізаційному розпутті? Чому досі живемо в несправедливій країні, де absurdum переважає над логікою здорового глузду; де, за виразом Р.-М.Рільке, «говорять маски, а лиця мовчать»; де брутальна політика оборудок і ошуканства півсотні космополітичних родин-кланів відібрала у півсотні мільйонів українців матеріальні надбання кількох століть; де панує класична тимократія, за якої громадяни з великими статками мають політичні переваги? Чому мертвотний тягар минулого й досі тримає за горло все суспільство? Чому весь державний апарат є носієм найглибшої корупції? Чому «крамарський інтерес» став домінуючим у суспільстві й, мов ракова пухлина, заповнює увесь «дихальний простір», а слова «мораль», «людяність», «гуманізм» викликають лише іронічну посмішку.

Відтворити історію явища — означає обійти його з усіх боків, нічого не пропустити, ні про що не змовчати, нічим не знехтувати, побачити всі аспекти й зрізи. Лише тоді факт стає цілком правдивим.

Незвичайна мудрість пристосування і виживання українців у «невиживальних» умовах гідна подиву. Скільки націй були розсіяні й асимільовані іншими народами! Українськість же виявилася такою «невиліковною хворобою», проти якої всі ліки безсилі.

Ще понад дві тисячі років тому Платон у трактаті «Держава» зазначив: «Коли до влади приходять люди вбогі й спраглі особистого благополуччя, коли вони одержують доступ до загального добра, метикуючи, як би урвати звідти ласий шматок для себе, тоді не може бути й мови про добрий державний устрій, тоді влада стає предметом чвар».

Хіба ці слова не є сьогодні надактуальними для нашої держави?

Можна погодитися з тими, хто першопричинами нинішнього стану України в контексті європейського поступу вважає брак державотворчого досвіду, відсутність на час проголошення незалежності фахових політиків й урядовців, які були б здатні «на ходу» висувати й генерувати співзвучні часові ідеї, ухвалювати динамічні рішення на державному й міждержавному рівнях. Це можна пояснити як кількасотрічною недержавністю української нації, так і її ірраціональним досвідом, розпайованою територією і діаметрально протилежними цивілізаційними впливами. А ще катастрофічно важкими наслідками радянської дійсності з її облудною ідеологією, коли думки — це одне, вчинки — друге, а образ учинку — третє, і колесо причинності між ними не оберталося. Усе це ще й наклалося на самодержавну імперську суть, за якої всьому українському проголошувався смертний вирок.

Замурувати ці історичні проломи можна лише послідовними зусиллями усього суспільства й, передусім, національної еліти. Вона ж, навпаки, найбільше прислужилася справі гальмування нашого цивілізаційного руху. Всю пробуджену незалежністю енергію спрямувала не на державотворення, а на привласнення створених українським народом надбань.

Чи могло бути інакше? Без сумніву — так, якби ми не були такою «лідеродефіцитною» нацією. Новостворені держави потребують опертя, самоствердження значимістю і величчю свого минулого. Ми ж, за давністю і недостатністю такого, натомість запозичили форми державних інституцій і традиції урядування у своїх колоніальних правителів, або ж продукуємо їх на основі незадокументованого національного минулого. Та й кого після великих князів Київської Русі, окрім хіба що Богдана Хмельницького й Данила Галицького, можемо поставити в ряд державницьких постатей вищого європейського порядку? Якби ж у нас після здобуття незалежності були свої В.Гавел, А.Бразаускас, А.Квасьнєвський, які захотіли й змогли «встановити правильні ваги й міри». Говорити ж про Ф.-Д.Рузвельта з його «новим курсом», Ш.де Голля з його «Францією, що бореться» чи Маргарет Тетчер з її «залізним тетчеризмом» у цьому контексті було б відвертим глузуванням.

В Україні ж від самого початку, від президента Л.Кравчука, почалося цинічне й своєкорисливе насильство над законом, правдою, людською гідністю. Хоча, слід сказати, що в часи першого президента об`єктивні чинники розпаду цілого на частини з похідним хаосом і деструкцією чинили незрівнянно більший тиск на економічні, суспільні й гуманітарні процеси. Втім, уже тоді зникло в злодійських кишенях найбільше в світі Чорноморське пароплавство…

Президент Л.Кучма надав цьо­му процесу системного характеру. Леонід Данилович тішиться, що він «створив національну буржуазію». Та хіба наших олігархів можна назвати буржуазією (яка в цивілізованих країнах формувалася століттями). Нувориші — інша справа. Та й щодо «національної» є великі сумніви. Принаймні, з моїх колишніх однокурсників ніхто не міг пригадати «справжнього олігарха», якого можна було б назвати українцем у вичерпному розумінні цього поняття. Всі вони, скажемо так: «неукраїнські українці» — переважно євреї, росіяни, грузини, татари… Дивуватись тут нічому, адже, приміром, євреї ще дві тисячі років тому торгували й лихварювали в багатьох країнах світу. Недарма Ф.Фурньє назвав їх «утіленням комерції».

Не буду оцінювати феномен космополітизму українського бізнесу — він лежить як в історично-ментальній, так і морально-етичній площині. Спробуймо збагнути інше: чому досі цивілізований світ дивиться на Україну крізь призму скептицизму, до якого домішується подив, що «сторозтерзаний», але свободолюбний та освічений народ дозволяє кланам, які захопили владу, що стала кріпачкою грошей, збиткуватися над собою.

Ключовим тут є прислівник «безкарно», він може повною мірою пояснити те, що діється в Україні останні п’ятнадцять років. А триває тотальне беззаконня, бо там, де є закон, має бути й покарання за його порушення. Наша ж «еліта» відмела цей основоположний принцип з порога. Система владарювання Л.Кучми добре прижилася й удосконалюється за В.Ющенка. Її суть у всепроникній взаємозалежності всіх функціонуючих ланок державної влади, політики, бізнесу і почасти організацій із самоврядування. Податковий фрагмент цієї системи влучно назвали «азаровщиною» — на честь її ідеолога і творця.

Чи може хтось стверджувати, що знає чесного (у прямому розумінні цього слова) українського багатія? Чи є серед них Б.Гейтс, який завжди попереду комп`ютерних конкурентів і на цьому заробляє величезні статки, з яких чесно (інакше не може) платить податки, зарплати тощо. Якщо знайдеться у нас такий олігарх, що розкаже, як він (церуючи шкарпетки або шмаруючи чоботи, недоливаючи пиво або розбавляючи горілку) «заробив» свої грубі гроші... та до того ж ще й покаже «бомаги»: скільки сплатив податків, скільки і кому заніс хабарів, — то я капелюха перед ним зніму. Журнал «Фокус» налічив у нас два десятки доларових мільярдерів. Це ті, які на видноті, ну а інші — кілька разів по стільки ж. Наша економіка така ж скромна — одна третина в світлі юпітерів обертається, а «залишок» в офшорній пітьмі громадиться.

Чому, скажімо, в цьому списку немає блазнюючого київського мера Л.Черновецького? Свій «Правекс» він продав за «якісь» три чверті мільярда неприкаяної американської валюти, але ж лише за один день, цинічно-відверто послуговуючись найвищим у державі «дахом», подарував собі й «своїй молодій команді, що прийшла на Київ», земельки на п`ять мільярдів. Його попередник О.Омельченко дотепно сказав, що «такого мародерства, як чиниться у Києві, не було ні за татарської навали, ні за окупації німців». Схоже відбувалося, коли Л.Кучма йшов від влади й делегував право розпоряджатися Україною І.Бакаю. Тоді готелі, палаци, заводи й землі… сипалися на «Курочкіних», як з рога достатку. І, звісно, жодних податків.

Податків? Та хіба не знаєте, що хазяї України податки сплачують стільки, скільки бог на душу покладе, і рентабельність своїх виробництв «малюють» як заманеться, і найсмішнішу в Європі зарплату виводять. А що, може, хтось проти? Всі «за»: податкова, прокурори із суддями, губернатори з міністрами… А президент дуже шанує благочинність. Минулого року олігархові мільйони у фонд дружини стікалися, а цього року вже й донька фондом балується…

Та й Леоніду Даниловичу преса «приписує» мільярди... Не бачив, тож підтвердити не можу. А от одне з найулюбленіших висловлювань Л.Кучми, що «Україна — бідна держава», берусь спростувати. Хто бував у мерседесній столиці Мюнхені, Лондоні чи Парижі, підтвердять, що там немає і половини київських мерседесів, надто в заборонених для паркування місцях біля ВР, КМ і СП. А найнародніший парламент чого вартий! На його (свої) вибори олігархічні клани-партії витрачають якихось там десяток-півтора мільярдів у національній валюті. Однак, це в десятки разів більше, ніж у Німеччині з Францією і Люксембурзі з Ліхтенштейном разом узятих. А хіба їхні верховні ради можуть похвалитися стількома мільйонеро-мільярдерами? Адже у нашій п`ять відсотків — мільярдери, дев`яносто — мільйонери і ще п`ять — «націоналісти». Комуністів останніми п`ятьма відсотками не ображаю, бо ж, їй-бо, не за так собі Віктор Федорович скаржиться на плівках М.Мельниченка Леоніду Даниловичу, що ніяк не може вгамувати комуністичні апетити. Та й Віктор Андрійович нещодавно назвав їх «найбізнесовішою фракцією у парламенті». А в сенсі своєкорисливості й паразитизму наш «народний» теж, мабуть, попереду всіх «ненародних». Ну хто ще «малює» собі зарплати й доплати, пенсії й компенсації, квартирні й санаторні, пільги на роботі й пільги без роботи в десятки й сотні разів більші, ніж має «маленький українець». А скільки ж іще помічників з радниками, секретарок з референтками… Якщо розділити робочий час 450 обранців на працюючих на пленарних засіданнях, то налічується на кожного аж 24 хвилини на день. Не смійтеся, це їхні помічники підрахували. Ясна річ, що в робочий час не враховували «роботу на округах». Пригадуєте полювання «на окрузі» Є.Кушнарьова? А скільки народних місяцями у ВР не з`являються, і нічогенько почуваються: їхні статки множаться у геометричній прогресії. Та й справді, навіщо їм у Раду ходити — там є маса люду в усіляких апаратах; а ще — Інститут законодавства, газета, телеканал, видавництво, санаторії, палаци, автобази, будинки, літаки… От якби той Інститут та дисертацію вродив, де б «науково» довів: вісімдесят чи «лише» сімдесят відсотків ухвалених законів народне депутатство пролобіювало з власних інтересів. Показовий у цьому сенсі березневий двогодинний робочий день, коли регіонали з доброго дива розблокували залу ВР і вирішили потрудитися над «соціальними законами». В даному випадку про ахметовську «соціалку» йдеться. Хоче уряд відібрати вкрадене Дніпроенерго? А дзуськи! Ми ж можемо підрихтувати закон: там відняти, тут доточити; свої і не свої підсоблять. Несподівано не підсобили — 224 голоси. Звісно, регіонали, комуністи, кілька нашоукраїнців, а ще литвинівці (17 із 20), які з екранів телевізорів б`ють себе в груди: ми — «над» (гризнею, розбірками…). Таки не в ладах ця невеличка фракція з прийменниками, не захотіли бути «з» (а між «за» і «проти» стілець ще нікому не вдавалося втиснути), тож опинилися «під» (тягарем амбіцій, честолюбства…). Віртуальні чесноти завжди аморальні й отруйні.

Дбають «народні» й про суддів, прокурорів, міліцейських, податкових, митних, пожежних генералів. Щойно посяде якийсь «любий» чи «регіональний» очільник високий кабінет, так і починається зіркопад на плечі родичів і подільників. А за рік-два знову зміна? І йдуть безвусі генерали в «бізнес», при цьому, звісно, не забувши про генеральську пенсію і надбавки до неї — «за особливі заслуги». А що, хіба не служили? Ще і як!

Фантасмагоричні оповідки про кар`єрний злет одного з міліцейських офіцерів перетирають між собою посвячені. Майора порекомендували міністру Ю.Кравченку як незрівнянного майстра «травити анекдоти й нарізати сало». Травив, нарізав у МВД, АП, ВР, КМ, СП. Коли «служив» у ВР у нинішнього лідера фракції, а тоді голови ВР, отримав генерал-полковника. Прізвище його на К починається, а величають поштиво «Марковичем». Те, що шепочуть недоброзичливці — начебто якісь кримінальні справи проти нього відкривалися-закривалися, не варте уваги, бо у суспільстві, де чи не вся нова «еліта» обзавелася кримінальною папкою, це швидше ознака доблесті, а не докорів сумління. Ті з шептунів, котрі сповідують гуманітарні цінності, переконують один одного, «що он в колишнього гуманітарного тричі-віце-прем`єра Д.Табачника сімнадцять таких папок, а він тим не переймається — статки його з кожною ходкою в гуманітарні далебі не меншали». А культура, та ще й «цією» мовою, яка ще й «перекручує історичні факти» — туди їй і дорога. Цікава біографія і в міліцейського генерала, який у Донецьку кар`єрно ріс разом із місцевим «бізнесом». І чим більше трупів громадилося в штольнях і копальнях, чим менше вбивць знаходили, тим більші зірки осідали на погонах. Його прізвище на М починається і тепер він служить в охороні президента футбольного клубу, прізвище якого на А починається, а величають поштиво «Леонідовичем».

Прокурори теж марку тримають: тисячі справ у сейфах так міцно замурували, що жадібний вогонь вряди-годи дістається лише до незначної частини паперів з «важняків». Тому прокурорство і пересувається на якихось там седанах, заздрячи Кожі з «Кобри» (Царице небесна, скільки ж у нас тої хижої звірини розвелося!), який на трьох джипах із вседозвільними донецькими номерами сновигає київськими вулицями й разом з тим встигає ще й зображати пальцем з віконця чудернацькі комбінації. Сам пан спікер самому панові президентові із захопленням оповідав, на що той вибухнув гнівною суплікою: «Знаю про те, як цей офіцер із спецпідрозділу супроводжував контрабандні вантажі з кордону, але (sic!) не хочу про це говорити». Зате про палець… І преса, відповідно, тому пальцеві присвятила цілі шпальти, геть забувши спитати у Віктора Андрійовича, чому він покриває злочинців. Невже ми вже звикли до набитих контрабандними товарами шопів, кілометрових колон найкрутіших джипів біля ВР, газового марева… Корупцію у нас люблять «насварити». Скажімо, пан В.Литвин так із нею боровся під час попередньої «газової кризи» (пам`ятаєте, тоді ще пан Ю.Єхануров з найвищого благословення доручив «швейцарським» парубкам опікуватися усім українським газом): «Я дуже добре знаю про оборудки з газом, але (sic!) доки я голова Верховної Ради, не можу про це говорити…» А наївні американці оце виділили Україні сорок сім мільйонів доларів на боротьбу з корупцією!

Мало не забув, що ВР облагодіяла пільгами не лише прокурорство із суддівством, а й науковцям дещиця дісталася за вчені звання, ступені, вислуги. Якраз тоді було в розпалі посполите рушення народнодепутатства й високочиновництва в кандидати й доктори, доценти й професори… А дисертації? Дрібнички, навіщо тоді помічники з радниками…От тільки наука в Україні росте вниз прямопропорційно з`яві турм «учених».

Чи в якійсь цивілізованій державі є от такі «Дусі», а в них відібрані в держави (у нас з вами) готелі, пансіонати, палаци, Артеки, видавництва, житлові будинки і таке інше на десятки мільярдів? А справді, Леоніде Даниловичу, хіба ми бідна країна? Хіба Віктор Андрійович не може собі дозволити погомоніти з челяддю у палацах на морі, у горах й у лісах? Чи у нас машин з водіями й драбадантами бракує, щоб усіх членів родини наділити?

…Оце прочитав, що Б.Гейтс полишає справи, аби присвятити себе благочинності, й перед очима постала сюрреалістична картина, що її змалював один з присутніх на нашій «студентській» вечірці. У 2000 році на щорічних СЕВВІТських посиденьках світової еліти в Ганновері було й кілька наших очільників. Їм дісталися місця навпроти Б.Гейтса й А.Гора. Контраст між «нами» й «ними» був вражаючий. На віце-президентові наймогутнішої країни — костюмчик з конвеєра, серійні сорочка й краватка, кулькова ручка в руці, а на найбагатшій людині світу — картатенька сорочечка, джинси, п`ятидоларовий годинник з пасочком зі штучної шкіри… Ну а на наших, при їхніх кількасот гривнях зарплати, — костюми, краватки, черевики з наймодніших салонів, годинники у сяйві діамантів. Мабуть, дуже незатишно почувалися пани Гор і Гейтс, обговорюючи проблеми бідності з такими добродіями.

Схоже доводилося на власні очі бачити біля будівлі Київського інституту міжнародних відносин. Зранку під`їжджають на лексусах вчорашні школярочки в лискучих шубах, золоті й діамантах… Матір Божа! Несе на собі півдитина-пів’юнка з півмільйона «зелені» й навіть ректора, пана Л.Губернського, перед собою не бачить. Оце таке нове покоління української «еліти» підростає, нічим не гірше «молодої команди» пана Черновецького.

Нещодавно газети сповіщали, що був встановлений новий рекорд цін на житло. До цього найвищою вважалася ціна в шістдесят сім мільйонів фунтів стерлінгів, що її заплатив за особняк у Лондоні металургійний магнат Лакшмі Міттал, який нашу «Криворіжсталь» «привласнив» за двадцять чотири мільярди гривень. Тепер, за іронією долі, новий рекорд належить доньці Л.Кучми, за президентства якого «Криворіжсталь» стала власністю зятя. У тому ж таки Кенсінгтоні щаслива Оленка придбала за вісімдесят мільйонів фунтів стерлінгів (800 млн. грн.) п`ятиповерховий будинок (приблизно річний бюджет Чернівецької області).

Втім чи варто всі почесті віддавати Леоніду Даниловичу, забуваючи про сьогоднішнього міфологізованого й демонізованого лідера, який начебто був повною протилежністю попереднику? Начебто… А виявилася та ж якість, подовжена в часі та ще й у «націоналізованому» образі й подобі. Хіба бодай один із тих, хто мерз на Майдані, міг у найжахливіших снах уявити, як швидко президентство третього стане логічним продовженням президентства другого: та ж задуха, та ж кривенька стежечка вдавальництва, лицемірства й панування крадійкуватих людців, які воліють нагромаджувати не в головах і діяннях, а в банках і коморах. Ті ж механізми управління, методи й засоби досягнення своїх цілей, а ще — цезарська манія величі. Але якщо Людовік ІV триста п`ятдесят років тому бундючно проголосив у парламенті: «Держава — це я», то Віктор І перед сном, мабуть, промовляє біблійне: «Я перший, і я останній, і Бога нема окрім мене». Щоправда, якось пан президент рубонув з плеча: «Балога — це я!» Віктор ІІ абощо… А втім, шукати логіки у діях влади, яка вихваляється чеснотами, яких у неї й апріорі не могло бути, означає позбавити себе смислу існування. Бо в світі абсурду зміст будь-якої діяльності вимірюється її намарністю. Олігархічний спосіб владарювання, який Ющенко після Кучми ще більше аморалізував, зовсім не є тим «благом», про яке кажуть деякі наші газети й телеканали. Ще Платон називав його «найгіршим і найнесправедливішим державним устроєм».

За одну морозну ніч 2004-го університетські містечка Європи вбралися в шати помаранчевих светрів і шаликів. І це захоплення світу, невгаваючі оплески в парламентах і сенатах Віктор Андрійович приписав своїй «величі» і месіанській ролі. Сьогодні багато хто запитує себе: «Що сталося з Ющенком? Чому він соромиться вимовляти колись таке йому любе слово «майдан»? Чому замість «бандитам — тюрми», ми отримали «народу — злидні»?

А чим, власне, Ющенко відрізняється від Кучми? Хіба він не з тих самих номенклатурних засіків? Чи, може, він, як і решта «діячів» часів незалежності, не дряпався службовою драбиною, нехтуючи законом і мораллю? Послухайте плівки М.Мельниченка, потенціал яких, до речі, попри всі намагання владної братії, що розігрує на них сцени одна брутальніша іншої, ще далебі не вичерпаний. Однак В.Ющенко, на відміну від попередника, позбавлений природної інтуїції самозахисту. Тому коли з непояснимою квапливістю відкинув цінності Майдану й застрибнув у олігархічний вагон, що мчить у зворотному напрямку, корупція, правовий нігілізм і хаос у країні стали наростати. За кучминої системи було бодай якесь владне
«зась» для сонму депутатства й чиновництва: от це мені можна, он те — боже збав. Нинішні ж можновладці про «зась» і чути не хочуть. Кожному народному — «вікно» на кордоні, кожному прокурору — контейнер у порту, кожному міліцейському чину — грошовитого бандита для охорони, кожному «кобрівцю» — колону контрабандного вантажу, кожному челяднику з секретаріату — губернатора…

Якось в автобусі з аеропорту Бориспіль почув розповідь жіночки з Хмельниччини, що прилетіла з Лісабона, де працює кухаркою у кафе. Вони з чоловіком їздили на Майдан, а сина залишали в батьків. І проїздили всі заощадження — дві тисячі гривень. «Краще ми були б синові в школу тепліше пальтечко й черевики справили, як на Ющенка провозили всі гроші. Повірили, а він плюнув нам усім в очі й «пробачте» не сказав…»

Оттак-от долі складаються... Розчарування гонить українців шукати кращої долі. І кидають Україну люди ініціативні, заповзятливі, які не бояться випробувань, спричинивши хвилю і якісно нової еміграції — середнього класу, який не бачить для себе, й передовсім своїх дітей, перспективи гідного життя у «цій» країні, в якій людині чесній і нецинічній просто немає місця під сонцем. Знаю кілька інтелігентних родин, які, згнітивши душу, розбрелися світом. А куди поділася високоосвічена молодь із західних університетів, яким обіцяли цікаву роботу у президентському секретаріаті, де зараз люду чиновного — не злічити? Лише заступників глави тепер утричі більше. І всі такі поважні. В усіх величезні мерседеси й зграбненькі секретарочки із прес-секретарочками. Віртуальна сила управляє іменем президента; тепер це «балогізацією» влади називається. Однак баложине ЛТД «СП» не такий уже й оригінальний продукт. Порошенківське ЛТД «РНБО» анітрохи не гірше управлялося з «несамовитою» Тимошенко. «Напіарила» зростання бюджету на дві третіх, так відразу зубний скрегіт і цукрові, бензинові, олійні… війни. Бо хто ж стерпить таке нахабство, щоби з олігархічної й чиновницької кишені та в бюджет. Схоже діється і тепер.

Майдан вручив В.Ющенку необмежену владу: руйнуй старі форми й методи управління, функціонування суспільства, створюй нові і наповнюй їх новим змістом, тим паче, що політикум і народ (і навіть олігархи!) були готові до змін. Не готовим виявився лише «герой» Майдану.

Скажу по-іншому: щоб стати вільним, треба встати з колін, що українці з гідністю зробили на Майдані. А щоб стати великим, треба стати на коліна перед тими, хто встав з колін. До чого Ющенко «опуститись» не здатен.

Та все ж таки кілька оригінальних мазків нова влада поклала на політичну палітру. Приміром, Генеральна прокуратура, керівництво якої Ющенко так і не змінив, відзначилася найдемократичнішим у світі ноу-хау: викликати на допит підозрюваних у злочинах осіб через пресу. Жертвами цієї новинки стали колишні міністри Г.Кирпа і Ю.Кравченко. Обох «самовбили» у власних клунях: першого за те, що був «найносимішим» у найвищі кабінети, а другого за те, що знав: «кому і скільки»…

Україна цілком може пишатися і такою новинкою, як злиття в одні кишені найбільшої державної компанії (разом з профільним міністерством) зі «стодоларовими» приватними швейцарськими компаніями. От тільки «швейцарські» кишені поповнилися українською хімічною промисловістю, тисячами гектарів чорноземів і мільярдами доларів у офшорах, а «нафтогазівські» — обидві геть діряві.

Не соромно вийти на люди й з таким вітчизняним винаходом, як встромляння палиць однієї гілки влади в колеса іншої. Пальму першості тут тримає президент зі своїм всеїдним секретаріатом: чого, приміром, варта лише примітивна антиурядова брошурка, що її секретаріатівці доставили літаком у Крим і там роздавали по пачці в руки політичному істеблішменту.

Можемо записати в актив і збагачення лексикону інших мов новими словами-поняттями: temnik, profesijnij demonstrant…

Втерли ми носа західним демократіям і суддівським ноу-хау. Ну хіба може якийсь там лас-вегаський суд відмінити бушівські укази? Ні, таки не може. А наш кацапетівський? Та що забажаєте. Треба кабмінівську постанову чи президентський указ зліквідувати — зі швидкістю телефонного дзвінка. Податки не хочеться платити?.. Он якийсь В.Кавка із Закарпаття завіз в Україну автомобілів і краму на три мільярди, а податків платити не хоче. Ну так Ужгородський міський суд тут як тут: і не плати, чоловіче…

Все ж одна кримінальна справа, здається, матиме правове завершення. Йдеться про М.Рудьковського. Таки нахабно повівся молодик: найпершу українську красуню — у літак і до богемного Парижа на державний кошт... А там, умиротворений, ще й французьке шампанське з нею пив-попивав і не гірших марок, ніж сам президент на посиденьках з любими олігархами. Отак-то, пане Миколо. Хотів зайнятися політикою, а вона хутенько зайнялася тобою.

Таки політика. Бо зрада завжди політика. В тому сенсі, що зрадників першими скубають і патрають. Щоб іншим морозам з кінахами не кортіло, бо один перед одним били себе в груди на Майдані: «Ніколи, ніколи не буде зек…». Пригадується, як О.Мороз бідкався: «А де б ми були, якби «Наша Україна» першою домовилася з «регіонами»?» Чомусь ніхто з журналістів не відповів на це тривіальне питання. Тож дозвольте мені. Тоді, пане Мороз, не вас, а нашоукраїнців величали б зрадниками й перемитниками, а ви залишилися б шанованим політиком і людиною, а ваша партія була б в опозиції й честі. Та й у владі міністри-соціалісти себе «зарекомендували»… Про М.Рудьковського ми вже згадували, а ще штурмуючий Генеральну В.Цушко і полум`яна Валентина Семенюк зі щедрими дарами олігархам — «Дніпроенерго», «Луганськтепловоз», «Арсенал»… (До слова: тоді президент, на відміну від сьогодні, указами не зупиняв приватизацію, хоча, скажімо, українське підприємство давало за «Луганськтепловоз» вдвічі більше, ніж дало російське. Чого б то?)

Невблаганна пані історія скаже своє судне слово і там уже, повірте, ніхто протекції не складе. Історика можна купити, ублажити чи залякати. Історію — ніколи.

…Отаке вимальовується українське президентське трисуття: Кравчук, Кучма, Ющенко. Їх три, один — діючий, але внутрішня суть і логіка їхнього президентства однакова, тож і люди їх шанують так само. Першого на парламентських виборах з його «Не так» виборці наділили одним відсотком підтримки. Другого (блок Леоніда Кучми) — однією десятою відсотка. Не сумніваюсь, що й третій «здобуде» стільки ж — геростратова слава німбом сяє над їхніми головами. Недарма Славко Вакарчук сумно співає: «Чому я іншої стежки шукаю? Чому я далі з ними не хочу йти?»

Однак то ретроспектива. І не станемо повторювати слідом за С.К’єркегором, що «життя — це безнадія». Навіть якщо на нинішнє владне трисуття – Ющенко, Тимошенко, Янукович – очевидно, чекає така сама слава. Очевидно, бо жінка все ж випадає з цього трикутника. І не лише тому, що вона з тих лідерів, які до всього доходять самі, на відміну від В.Ющенка, який воліє владарювати з допомогою інших, і тим паче В.Януковича, що ні сам, ні з чиєюсь допомогою не осягне істини. Здається, пані Юлія першою зі всього політичного істеблішменту збагнула (чи не запізно), що влада це не потішання гіпертрофованого самолюбства і не «заробляння» мільярдних статків, а передусім — ідея історії. Саме ця ідея є стрижнем влади, її змістом і формою. Величина політичної фігури залежить не від суми в банку й грубизни написаних помічниками, й купленими авторами та виданих під власним іменем опусів, а якості й тривалості пам`яті, яку залишиш по собі. А людську пам`ять, як й історію, не обдуриш і не підкупиш. Якби Юлія Володимирівна ще трішечки гамувала своє владне збудження; якби не мала такого довгого ЄЕСУсівського шлейфа; якби не вела попід руки десяток космополітичних олігархів. Якби..

Про третю суть Богом помазаного трикутника, «майстра донецьких виробництв», на цінностях яких він виховувався і завдяки яким зробив кар`єру, не маючи на те жодних об`єктивних підстав: ні базової освіти, ні премудрої голови, ні іміджевого ресурсу, ні, зрештою, «чистої» біографії. Хоча Віктор Федорович з тих політиків, які всотують у себе «повчальність». Дечого вже й навчився — непогано засвоїв дворушницьку й пишномовну політичну риторику, вже вміє вдавати, що має чесноти, які йому й не снилися… Утім, пан Янукович так і не став загальнонаціональним політиком, його юнацькі подвиги з двома ходками на зону ні-ні та й дають про себе знати пасажами на кшталт «козлів» чи «кончать оранжевих».

У схожій тональності можна ще довго живописати подвиги представників влади, але цікавіше, бодай побіжно, згадати про майбутніх, оскільки, для того, щоб змінити цінності, треба змінити тих, хто їх творить. Віриться, що українська інтелігенція бачить перспективу й готова брати на себе суспільну ініціативу, щоби нинішнє безгоміння не сприймалося можновладцями як індульгенція на вседозволеність. Заперечуючи старе, треба творити нове, колесо історії саме не котиться, йому треба надавати обертальності. Хіба ми не не маємо національної мети, а чи в нас бракує відповідальності за себе, своїх дітей, і свою державу, що знову байдуже спостерігатимемо, як вкотре зачиняється для України вікно історії. Невже ще раз дозволимо солодкомовцям задурити нам голови — адже за цими балачками криється маніакальне бажання будь-що зберегти владу.

Ми не хочемо такої України, яку весь люд бачить на встановленій три роки тому, побитій і запльованій масивній гранітній плиті у парку: ліворуч — Маріїнський палац, праворуч — височезний обцяцькований плитками будинок, який було обіцяно зрівняти із землею. На тому граніті частина літер позбивані, але ще можна розібрати слова: «Встановлено на відзнаку початку робіт зі спорудження монумента соборності України в м. Києві».

Не почали… А ще ж півтора року «споруджуватимуть». Десять кучминських років і п`ять ющенківських дуже дорого коштують Україні й народові. Почне і збудує нову, нашу, Україну вже хтось інший. Можливо...