ТРИ ЖИТТЯ МИХАЙЛА ДЕГТЄРЄВА

Наша історія багата на імена творців. Про життя й діяльність деяких ми знаємо більше, про інших — менше, а про когось невідомо майже нічого. Забуття особливо торкнулося тих, хто не належав до когорти помітних громадських і державних діячів, полководців, мислителів, письменників, артистів, художників. Проте створити об’єктивну картину минулого не можна, залишаючи поза увагою тих, хто не був «на авансцені історії», але творив добрі справи, став прикладом людинолюбства, милосердя та благодійності.

У всіх виданнях Великої радянської енциклопедії поняття «благодійність» узагалі не знайти. Це природно. Вікову слов’янську та християнську традицію громадського опікування у 20-х роках було перервано. Сліпа віра в усемогутню державу, яка всіх нагодує, втішить і обігріє, дозволяла не помічати, як багато навколо людей слабких, хворих, калік, самотніх і таких, котрі просто збилися зі шляху, втратили дах над головою й роботу, тих, хто без допомоги інших уже не стане на ноги.

А до революції багато хто жив, керуючись знаменитими словами з «Повчання Володимира Мономаха»: «Усього ж найбільш убогих не забувайте». І віддавали кошти, час та енергію нужденним, організовували благодійні товариства, відкривали дитячі притулки, богадільні й лікарні, будували школи й ремісничі училища, засновували общини сестер милосердя. Саме такою людиною був купець Михайло Парфентійович Дегтєрєв, почесний громадянин міста Києва.

Кожна людина має три образи: той, який вона створює собі сама, той, який їй створюють інші, і той, який є насправді. До цього третього дуже важко добратися. Лише час відсіває зайве, несправжнє, висвітлюючи суть...

«Нічого не хоче знати — лише свою вигоду»

Купці Дегтєрєви оселилися в Києві на початку ХIХ століття, коли Микола I в одному зі своїх указів запропонував відомим російським купцям «звернути свої погляди й купецький інтерес» на південний захід Російської імперії, даючи їм різноманітні привілеї та пільги. Жили Дегтєрєви на Подолі, на Іллінській вулиці. У родині одного з братів — Парфентія — 26 серпня 1831 року й народився син Михайло.

1834-го за найвищим повелінням припинилася діяльність старого Київського магістрату і змінилася система самоврядування, а через рік відбулися перші вибори міського голови. Ним став Парфентій Дегтєрєв.

Михайло через смерть батька (Парфентій Дегтєрєв раптово помер 1837 року) не зумів здобути серйозну освіту, з приводу чого завжди дуже жалкував. Але гострий розум, чудова пам’ять, воля й величезна працездатність зробили свою справу — Михайло Дегтєрєв рано, ще юнаком, зумів нарівні зі старшим братом вести складні торгові справи.

Потім, коли відбувся поділ майна, Михайло Парфентійович зміг у стислі терміни примножити свою власність завдяки роботі придбаних за безцінь невеликих майстерень і артілей, які виготовляли товари, що добре продавалися. Він відкрив нові магазини не лише в Києві й низці міст України, а й мав торгівлю в Москві, Ростові, Самарі, Єкатеринбурзі. Спочатку в його магазинах продавалися залізні товари, а згодом — чого там тільки не було! Ось оголошення в газеті про товари магазина М.Дегтєрєва на Олександрівській вулиці: «Купуйте в нас більярдні кулі, ваксу, гітари, гребені, дитячі іграшки, золоті та срібні речі, парасольки, канву, клейонки, конторські книги, каву, глечики, кучерські каптани, лото, маски карнавальні, ножі й виделки, шпалери, взуття різне, одеколон, окуляри, перський порошок, рукавички, помаду, поштовий папір, гудзики, цукор, свічки, скрипки, сургуч, тютюн, трикутні капелюхи, порцеляну китайську, кашкети, чай, чорнило, шовк, шерсть, капелюхи та шпаги. Крім зазначених, отримано в середу ще найрізноманітніші товари».

Михайло Дегтєрєв був серед тих, хто відстоював необхідність організації в Києві громадського транспорту. Так, 1869 року він з іншими городянами подав до Думи чотири проекти кінної залізниці. Їх відхилили через дорожнечу. Після цього було ще кілька проектів, що їх спіткала та ж сама доля. І лише 1886-го міська управа затвердила проект інженера й підприємця Аманда Струве про трамваї на кінній і паровій тязі (Струве писав Дегтєрєву: «Завдяки Вам і Вашим настійним пропозиціям я взявся за таку важку справу та сподіваюся з Божою й Вашою допомогою її здійснити на благо міста нашого»). Через п’ять років у Києві вперше з’явився вагон, який везла пара гнідих. Але невдовзі з’ясувалося: коні не в змозі долати круті київські підйоми. Паровий трамвай, який з’явився згодом, побудований зокрема й на пожертвування Дегтєрєва, також забракували. Він отруював густим димом повітря, жахливо гуркотів, а вихлопи пари просто лякали киян.

Були в Михайла Парфентійовича і вдаліші проекти — будівництво або купівля дохідних будинків, магазинів. Він увійшов у коло найславетніших і найвпливовіших киян, був обраний опікуном Сирітського будинку та старостою Олександро-Невської церкви, товаришем (заступником) голови Київського біржового комітету, а з 1871 року — незмінним гласним міської Думи.

Не можна не відзначити, що в другій половині ХIХ століття становище торговця-підприємця в Російській імперії було складним. Із одного боку, він був носієм прогресу, сприяв розвитку продуктивних сил, а з іншого — глитаєм, який продавав товари втричі дорожче, «новим рабовласником», що змушував трудитися на себе армію незаможних робітників і збагачувався за їхній рахунок. Це природне протиріччя образу підприємця поглиблювалося тим, що в середовищі «освіченого товариства» переважали критичні погляди на таку діяльність. Образи обмежених і користолюбних купців із п’єс Островського надовго утвердилися в громадській свідомості й визначали ставлення до підприємця й в іншу історичну епоху. Цьому «скептичному ставленню», поза сумнівом, сприяло й те, що в Росії, на відміну від багатьох інших країн, віддавна не було культу багатства, а, скажімо, у російській і в українській літературах немає жодного прикладу апологетики капіталістичної наживи, жодного позитивного образу торговця, лихваря, купця чи підприємця.

Певно, недолюблювали й М.Дегтєрєва. Принаймні юний Володимир Винниченко в одному з перших своїх нарисів писав: «Маючи можливість близько спостерігати життя торгового люду в магазинах і лавках М.П.Дегтєрєва, я мало бачу різницю в становищі колишнього кріпака та прикажчика в названого пана. Один був в’ючною твариною, а інший — безглуздою машиною, протест якої немислимий, бо відразу одержиш штраф і тебе виженуть у три шиї. Дегтєрєв нічого не хоче знати — лише свою вигоду. Він жорсткий, нетерпимий до найменшого прояву недбалості, а вже за незначну випивку зживе людину зі світу».

У дуже відомій книжці «Киев в 80-е годы. Воспоминания старожила», яка вийшла 1910 року, її автор адвокат і журналіст Сергій Ярон про М.Дегтєрєва також пише критично: «Людина він дуже багата, його називали «мільйонником». Але, незалежно від свого фаху, він займається віддаванням грошей на проценти під надійне забезпечення, переважно під заставні будинків і маєтків. Навіть розповідали, що, сприяючи й допомагаючи грошима київським купецьким зборам під час будівництва власного будинку, М.П.Дегтєрєв брав відсотки, й досить значні. Одне слово, його знали й зображали справдешнім лихварем... Дегтєрєв був головою ради старшин купецьких зборів і настільки прибрав до своїх рук усі справи цих зборів, що став цілковитим їхнім хазяїном. Він з’являвся в клубі щодня й дивився на нього виключно як на власне комерційне підприємство, пильнував головним чином свої інтереси. Доходило до того, що щоденний виторг від більярдів отримував особисто Дегтєрєв на погашення боргу... Усі ці обставини призвели до того, що купецькі збори в часи управління Дегтєрєва не користувалося симпатіями і просто називалися «крамничка Дегтєрєва».

У подружжя Дегтєрєвих дітей не було. Київський міський голова Степан Сольський, «людина щонайдобріша і обтяжена великою та люблячою його родиною» (як писала газета «Киевлянин» у день його ювілею) багато разів пропонував Єлизаветі Іванівні й Михайлу Парфентійовичу взяти на виховання дитину з притулку. Але Дегтєрєви, за свідченням Сольського, «відмовлялися категорично, бо душа їхня була проти того, аби брати чужого як рідного».

Ще цитата з книги С.Ярона: «Дегтєрєв був неймовірно скупий і скнара... Володіючи трьома великими будинками на головній вулиці Києва — Хрещатику — і володіючи мільйонним багатством, Михайло Парфентійович особисті свої потреби довів до minimum’а, а скнарість його доходила до того, що за п’ять копійок він здатний був торгуватися нескінченно».

«Хай не збідніє рука жертводавця...»

І все-таки Михайло Дегтєрєв належав до тих чудових людей, котрі, за словами відомого українського мецената Євгена Чикаленка, «любили Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені».

З’ясувалося, що майже легендарна скнарість і скупість Дегтєрєва сусідила з його щедрою благодійністю. Вихований на патріархальних правилах, сповідуючи християнську етику й мораль, Михайло Парфентійович усіляко намагався «пособити сіромам та убогим», що вело до виділення коштів на богадільні, притулки, нічліжні будинки, лікарні, школи, училища...

1883 року Дегтєрєв купив на вулиці Покровській садибу з двоповерховим будинком і влаштував богадільню для сорока немічних християн. Він вніс у банк як недоторканний капітал 100 тисяч рублів. На відсотки з цих грошей і утримувалася богадільня.

За першою значною благодійною справою пішли інші. Дегтєрєв побудував на розі вулиць Покровської, Андріївської та Боричів Тік чотириповерховий будинок і заснував у ньому «Вдовиний дім». Тут в окремих кімнатах безплатно жили малозабезпечені вдови з дітьми. І також у банк було внесено 100 тисяч рублів на їхнє утримання.

Він пожертвував 40 тисяч рублів на лікарню для чорноробів і 30 тисяч на стипендії студентам Політехнічного інституту й Комерційного училища.

18 березня 1893 року міська Дума з вдячністю прийняла пропозицію Дегтєрєва про будівництво за його рахунок церкви на території Олександрівської лікарні. А за тиждень до цього Дегтєрєв писав міському голові Степанові Сольському: «Олександрівська лікарня щорічно збільшує прийом хворих, і, крім того, при лікарні є богадільня для піклування про бідних громадян і багатьох службовців, котрі, як і хворі, не мають змоги відвідати храм Божий, а чимало хворих, через відсутність при лікарні постійного священнослужителя, не можуть виконати християнський обов’язок і вмирають без напуття до загробного життя. Спонукуваний християнським обов’язком, я пропоную вибудувати при Олександрівській лікарні домову церкву в ім’я святителя Михайла, першого митрополита київського, для спорудження якої прошу Думу вибрати місце в садибі лікарні. Будівництво церкви й церковного начиння я здійсню своїм коштом». На це благодіяння Дегтєрєв витратив 50 тисяч рублів.

Через два роки відбулося освячення Свято-Михайлівської церкви, а Михайло Парфентійович у жовтні 1895 року митрополитом Київським і Галицьким був затверджений на посаді церковного старости.

Ясна річ, добрі справи Михайла Дегтєрєва були значні, і все-таки його благодійність у ті часи не була явищем особливим і одиничним. Багато багатих киян поводилися аналогічним чином. Ось що написано в об’ємній праці «Христианские благодеяния России», яка вийшла 1902 року в Москві: «Київ є зразком значних пожертвувань і благодійних справ... Княгиня С.Донато пожертвувала кошти на будівництво домових церков при жіночих духовних училищах... 1888 року на пожертвування знатних городян було відкрито Дім працьовитості, де є багато майстерень і школи для дітей... Чудово в Києві працює на пожертвування очна клініка Попових, де за 15 минулих років проведено 22 тисячі операцій від катаракти під керівництвом професора Караваєва... Її Величність Велика Княгиня доглядала за хворими як сестра милосердя, вона створила численні лікарняні установи, обдаровані ім’ям Імператора Миколи II, й особисто врятувала не одну сотню душ... За кошти промисловця М.Терещенка побудовано — нічліжний притулок із безплатними квартирами для вдів із дітьми, пологовий притулок, безплатну лікарню Цесаревича Миколи для чорноробів і різноманітні просвітительські освітні установи... Багато київських благодійних товариств опікуються дитячими притулками, які перебувають під опікою Їхніх Імператорських Величностей і знаходяться у відомстві установ Імператриці Марії Федорівни, яка збирає значні кошти на благу справу...»

Мотиви, які спонукають людей до благодійної діяльності, завжди різні. Це може бути усвідомлення громадянського обов’язку, виконання євангельських заповідей милосердя й любові до ближнього, просто жалісливість. А можливо, і спроба досягти суспільного визнання, нагород або титулів. У тому чи іншому випадку можна ставити під сумнів щирість людинолюбних намірів, але важко заперечити громадську користь таких вчинків і справ.

На кінець ХIХ століття в Києві було не менше двадцяти різноманітних благодійних товариств. Це без численних церковних опік, а також опікувань сліпими, глухими, німими. Такі організації, як «Товариство надання медичної й матеріальної допомоги бідним породіллям і роділлям», «Товариство підтримки осіб, котрі відбули покарання», «Товариство опікування бідними робітниками-євреями», «Товариство піклування про бідних художників і літераторів», не лише існували, заявляли про себе, а й витрачали значні кошти на допомогу нужденним.

Повернімося до Михайла Парфентійовича Дегтєрєва. Коли після смерті (він помер 21 грудня 1898 року) оприлюднили його заповіт, з’ясувалося: цей один із найбагатших громадян Києва передавав усе своє майно бідним і хворим людям. Ось рядки з заповіту: «Бажаю та прошу, щоб після моєї смерті були влаштовані богадільня й дитячий притулок для дітей старшого віку від 6 до 13 років. Богадільня має призначення піклування про 500 старих людей і калік обох статей, православного сповідання, котрі не мають ані власних коштів, ані родичів, які можуть надавати їм допомогу. Притулок бажаю влаштувати на 60 дітей обох статей, байдуже якого звання, круглих сиріт, напівсиріт і таких, чиї батьки не мають коштів для виховання і навчання... Понад зазначене бажаю, аби був влаштований притулок для 100 дітей віком до 6 років, як безпритульних немовлят, так і взагалі бідних».

У заповіті були також обумовлені суми, які треба витратити на стипендії для бідних учнів подільських гімназій, на будівництво додаткового корпусу лікарні для чорноробів, на розширення Покровської богадільні... Були подаровані місту два великих будинки на Хрещатику, а після смерті Єлизавети Іванівни до цих двох будинків додався ще один... Було здійснено пожертвування в кілька тисяч рублів кожному з десяти монастирів і кожній із тридцяти церков, а також передано храмам цінні ікони...

Газета «Киевлянин» із захопленням писала: «Капітали пана Дегтєрєва перевершили всі сподівання, і його виконувачі духівниці значно розширили завіти великого почесного киянина. Адже на ці величезні кошти можна вже утримувати не 660 душ (500 богадільців і 160 дітей), а майже втричі більше. Як же славне наше славне місто ім’ям славетного нашого й почесного городянина Михайла Парфентійовича Дегтєрєва! Нехай упокоїть Господь його світлу душу».

Дегтєрєву належали найкращі готелі й дохідні будинки, які щорічно давали дуже великий прибуток. Він заповідав усі ці будівлі місту, але з обов’язковим застереженням: майбутні доходи від майна не повинні йти на інші цілі, крім благодійництва й допомоги бідним і хворим. Загалом Михайло Парфентійович передав Києву нерухомості на 2,5 мільйона рублів, а також майже 2 мільйони готівкою та цінними паперами.

Спорудження богадільні розпочалося 1900 року, і 26 жовтня 1902-го її урочисто освятили, а наступного дня вона прийняла перших мешканців (Єлизавета Іванівна не дожила до цієї щасливої події — померла 4 червня). Такої великої богадільні в Києві ще не було. Тринадцять корпусів, де розміщувалися відділення для жінок, для чоловіків, для хронічних хворих, де були бібліотека-читальня, їдальня, кухня, пральня, лазня, майстерні, дві льодовні... Через рік тут відкрився дитячий притулок імені М.Дегтєрєва — для нього побудували два триповерхових корпуси. Зазначу: вихованці притулку після дитячого садка відвідували двокласне училище, де здобували початкову освіту й навики трудової діяльності. Кому виповнювалося 13 років, — вручався посаг: дві пари білизни й одягу, взуття для літа й зими, а також сума грошей на винаймання житла й початкове влаштування у самостійному житті.

Із часом богадільня розширювалася, було споруджено двоповерховий притулок для сотні дітей дошкільного віку, закладено фруктовий сад, парк із широкими алеями та квітниками, влаштовано майданчики для ігор та гімнастичних вправ, встановлено електричні ліхтарі, проведено пароводяне опалення й каналізацію... Загалом на будівництво й функціонування богадільного комплексу витрачено майже один мільйон рублів.

А ось рядки з великої статті, надрукованої 1903 році в «Киевской газете»: «Його уроджена скнарість і водночас щедрі пожертвування — завжди були для киян великою й нерозв’язною загадкою. Ті самі кияни, котрі вважали Дегтєрєва жахливо жадібним до грошей, зрозуміли після смерті Михайла Парфентійовича, що шляхетний Дегтєрєв і його дорога дружина Єлизавета Іванівна все життя відмовляли собі в усіх життєвих радостях, аби зібрати кошти та здійснити поставлене перед собою велике завдання — облагодіяти бідне населення Києва. Ім’я Дегтєрєва ніколи не забуде Київ, для якого Михайло Парфентійович так багато зробив необхідного, доброго, благородного!»

Прах М.Дегтєрєва почивав в усипальниці біля лівої стіни Свято-Михайлівської церкви, а біля правої стіни точно в такій самій усипальниці заповідала себе поховати Єлизавета Іванівна, що й було зроблено виконувачами духівниці та рідними. У путівнику «Киев и его окрестности», виданому 1912 року, Свято-Михайлівська церква й усипальниця М.Дегтєрєва, яка міститься в ній, були зараховані до головних визначних пам’яток Києва, куди «обов’язково треба зайти й помолитися».

І мертвого можна зачепити за живе

Двадцяте століття починалося для Києва щасливо, спокійно, і здавалося, ніщо не віщувало кривавих катаклізмів та революцій. Як писав Михайло Булгаков про цей час: «А Днепр! А закаты! А Выдубицкий монастырь на склонах! Словом, город прекрасный, город счастливый. Но это были времена легендарные, когда казалось, что вся жизнь пройдет в белом цвете, тихо, спокойно, зори, закаты, Днепр, Крещатик... И вышло совершенно наоборот».

Із приходом більшовиків імена тих, хто працею наживав свої багатства й потім безкорисливо віддавав їх на благо людей незаможних, були відразу забуті й навіть піддавалися анафемі. Ну, а богадільня імені М.Дегтєрєва взагалі перестала існувати — нова влада не вважала опікування старістю, допомогу інвалідам та хворим своїм обов’язком. У колишній богадільні 1923 року відкрили дитяче містечко імені В.Леніна — «Ленінськ», чиї вихованці «освоювалися з трудовим радянським життям». Вважалося, що «Ленінськ» є «всебічною експериментальною базою у створенні дитячої трудової інтернаціональної комуни». Але 1931 року «Ленінськ» було передано 133-му полку 45-ї дивізії. А невдовзі тут розмістили Київське танко-технічне училище, потім — Київський інститут сухопутних військ МО України.

Непроста історія Києва спричинилася до того, що наше місто не вельми багате на старовину. Кожен новий хазяїн протягом століть намагався довести, що саме з нього й розпочинається історія. І руйнував побудоване до нього. Ну а роки «розвиненого соціалізму» побили всі рекорди з руйнації пам’яток історії та культури, старих будівель, кладовищ. Але особливо постраждали церкви та храми. Адже протягом усієї історії існування Києва церковний силует був визначальним. Мандрівник здалеку бачив сліпучо сяючі на сонці золоті бані та стрункі білі силуети дзвіниць. Сформована сторіччями головна панорама міста в
30-ті роки ХХ століття перестала існувати.

Страшна доля спіткала і Свято-Михайлівську церкву. 1931 року вона разом з іншими християнськими храмами потрапила до списку споруд, «які не мають історичного значення». І на Великдень церкву висадили в повітря. Через два дні «Правда Украины» писала: «Очистилося повітря Києва! Комсомольці, віддані ленінським ідеям і натхнені своїм комсомольським ентузіазмом, знесли Михайлівську церкву, яка заважала, можливо, поліпшенню роботи Жовтневої лікарні»...

Узагалі, жителі нашого міста, і навіть старожили, не завжди знають, що в них під ногами лежать фундаменти колись шанованих усіма святинь. А більшість же пам’ятників і визначних пам’яток було стерто з обличчя землі не так уже й давно.

Але настав час каяття. І визнання незаслужено забутих. Справедливість відновлено бодай у малому — від 1906 року вулиця, на якій містилася богадільня М.Дегтєрєва, називалася Дегтєрєвською, в 1944 році її було перейменовано на вулицю Пархоменка, а з 1993-го вона знову стала Дегтєрєвською.

Відбудовується Свято-Михайлівська церква. Ось що розповідає диякон Владислав Татарчук: «1995 року отець Роман прийшов до головного лікаря Жовтневої лікарні з пропозицією освятити всі лікарняні приміщення. Саме тоді отець Роман побачив на території великий пагорб землі, на якому росли дерева. Видно було рештки цоколю, який вказував на те, що тут колись стояв християнський храм. Тим паче, що поруч із пагорбом стояв невеликий дерев’яний будиночок, на наличниках якого виднілися хрести й церковні орнаменти. І тоді отець Роман перейнявся ідеєю відродити храм. Уже 17 грудня 1995 року в будиночку поруч із майбутнім храмом відслужили першу літургію. До речі, у цьому будиночку до революції жив псаломщик, а потім — містився партком лікарні. І ось щонеділі тут почали служити літургії й молебні цілителю і покровителю хворих Пантелеймону.

Отець Роман запропонував парафіянам самим розчистити руїни. І ми побачили не лише весь цоколь і частину зруйнованих стін, а й, найголовніше, рештки престолу — найсвятішої частини храму. Це — місце, яке робить храм храмом. Ми розчистили вівтарну частину й 16 квітня 1999 року, у свято Життєдайного джерела, було відслужено першу літургію вже тут...

Про турботи нашої общини дізнався Київський військовий гарнізон, і для розчищення руїн почали присилати курсантів. Уже до храмового свята 28 червня було повністю розчищено цоколь, відкрито підлогу та встановлено тимчасовий іконостас. Запросили Митрополита Володимира й відслужили літургію. Християнське богослов’я гласить: літургія становить основне таїнство церкви... Літургію відслужили, а рівно за два тижні наші розкопки увінчалися віднайденням усипальниці Михайла Дегтєрєва. Здавалося, все було висаджено в повітря, і за всіма документами виходило, що храм знищено повністю. Але раптом під підлогою виявили сходи, які повели вниз. Спустилися й побачили стару залізну решітку. Очистили її від землі й виявили за нею приміщення, а в ньому — величезний лабрадоровий саркофаг і плити з церковним орнаментом. Відразу отець Роман і я відслужили заупокійну літію.

Наступного дня в нас побував мер Києва Олександр Олександрович Омельченко. Він із нами спустився в усипальницю і прочитав напис на саркофазі: «Тут поховане тіло будівельника храму цього, почесного громадянина міста Києва, комерції радника Михайла Парфентійовича Дегтєрєва». І мер сказав: «Відбудуємо храм — залишимо про себе пам’ять»... У вересні 2000 року розпочалися відбудовні роботи, які проводила «Укрреставрація» за фінансового сприяння міста. Зведено стіни, куполи, й 26 травня 2001 року на банях встановлені Митрополитом Володимиром хрести в присутності Президента України, прем’єр-міністра та голови Верховної Ради...

Нині будівництво храму трохи призупинилося. Кажуть — недофінансування. Але ми — люди церковні — знаємо, що в цьому може бути і промисел Божий. Адже храм перебуває на балансі «Укрреставрації», і невідомо, кому він перейде — нам чи іншій конфесії. Можливо, якби він був готовий зараз, то виникла б суперечка. Ось Господь його і притримує до того часу, коли вже сперечатися буде нічого... Хочемо, аби цей храм знову став окрасою міста. Адже він мав три престоли, присвячені київському митрополиту святому Михаїлу, святому Олександру Невському та праведникам Захарії і Єлизаветі. Потужне склепіння храму спиралося на майже триметрові стіни. У ньому був різьблений дубовий іконостас, а також паркетна підлога й калориферне опалення. У храм можна було піднятися широкими й гарними гранітними сходами. Усе це буде неодмінно. Настоятель нашого храму — протоієрей Роман Барановський. Він же — наглядач лікарняних храмів Києва, яких у місті вже понад двадцять...

Знаєте, що особливо тішить? У православній церкві заведено звертатися до святого зі своїми потребами та проханнями. Михайло Парфентійович — ще не канонізований святий, але ділові люди, бізнесмени та підприємці приїжджають і замовляють панахиду в його усипальниці. Вони, як і він, займаються підприємництвом і ніби просять благословення в Михайла Дегтєрєва на свої добрі справи».

...Хоч би скільки було нині живих, їх кількість неможливо порівняти з кількістю тих, хто відійшов. Пам’ять про них священна, і так має бути завжди. Вона, ця пам’ять, вища за мінливі політичні або якісь інші симпатії чи антипатії. Історія в нас одна, і ми не можемо нескінченно її переписувати, підробляючи документи й факти під ці зміни.

Понад 70 років у нас спотворювалося саме поняття «благодійність». В «Історії КПРС» так і записано: «...буржуазія маскує свою експлуататорську сутність за допомогою лицемірної, принизливої «допомоги бідним» із метою відволікання їх від класової боротьби». Революційний максималізм, нетерпимість і нетерпіння в післяжовтневий період, зміна корінних підвалин життя і переосмислення моральних цінностей — усе це призвело до того, що благодійність було виключено з соціальної дійсності. У суспільній свідомості утверджувалися формули життя (на кшталт горезвісної «жалість принижує»), які не залишали місця громадському прояву таких природних людських якостей, як співчуття, милосердя.

Ось чому необхідно повернути з історичного небуття не лише окремих діячів, а й весь історичний шар, ім’я якому — благодійність. Дореволюційна бібліографія на цю тему налічує тисячі спеціальних книжок, брошур, газет, журналів і буквально незліченну кількість заміток та статей у періодичній пресі.

А сьогодні про це унікальне явище пишуть мало. А якщо й з’являються статті (або навіть книжки) на цю тему, то обов’язково про те, як якийсь наш політик дарує школі перед черговими виборами комп’ютери, і його у зв’язку з цим називають не інакше, як сучасним Терещенком чи Бродським. А про самих цих видатних громадян нашої країни пишуть між іншим. Приємним винятком із такого сумного правила є праці історика Віталія Ковалинського «Меценати Києва» та «Сім’я Терещенків» (тиражі, на жаль, мізерні — п’ять тисяч і одна тисяча примірників).

Сьогодні можна почути, що благодійних фондів у нас уже занадто багато. Тоді як, порівняно з дореволюційним часом, у нас мізерно мало і фондів, і коштів, і людей, особливо молодих, котрі хочуть узяти посильну участь у подвигу милосердя. Громадянська війна, у вогні якої згоріли всі благодійні опіки, ще живе в психології нашого суспільства, уламки її жорстокості й непримиренності ще сидять у свідомості людей, а постійна виснажлива боротьба за найнеобхідніші умови життя не сприяє пом’якшенню моралі. Ось чому для багатьох наших політиків, підприємців і банкірів благодійність — це щось на кшталт макіяжу, аби красиво та з користю для себе виглядати в суспільстві. А конкретна допомога знедоленим для них, як мовиться, справа десята. Ну й Бог їм суддя. Є, на щастя, і ті, хто самозамилуванням не займається, хто не словами смітить, а робить таку необхідну для найбідніших членів суспільства справу.

І взагалі, усе, що людина творить на землі, не минає безслідно. Не випадково кажуть: там, де раніше містився цвинтар, — не можна споруджувати будинки для живих, а там, де багато років тому стояла церква, ніколи не буде скоєно вбивство...