Три історичні джерела і три ідеальні складові частини українства

У Іммануїла Канта геніальні думки часто розкидані по додатках, виносках, зауваженнях etc. Так, кажучи в «Критиці чистого розуму» про проблему системи трансцендентальних ідей, їх зв’язок та єдність, у виносці він зазначає: «Справжня мета досліджень метафізики — це тільки три ідеї: Бог, свобода і безсмертя… Усе інше служить їй лише засобом для того, щоб прийти до цих ідей та їхньої реальності».

Не тільки в метафізиці, але й у дійсності є ідеї, з яких не лише все логічно випливає, але й на яких усе реально тримається. Наприклад, римськими ідеями, які містять у собі — логічно й історично — усе різноманіття уявлень про Рим, є fides, libertas, pietas, virtus. Коли ці ідеї «випарувалися» з тіла держави і повернулися в місця постійної дислокації (у платонівські «занебесні місця»), Вічне Місто впало.

Росія навіки приречена будувати своє життя відповідно до ідей самодержавства, православ’я, народності, які в різні часи виявляються у різних формах (в комуністичній у тому числі).

Щодо України, то без перебільшень, справжня мета досліджень метафізики українства (філософського українознавства) — зосереджується на трьох ідеях: Мала Русь, козак, пророк Шевченко. Усе, з чим працює українська культурфілософія окрім цих питань, слугує їй тільки засобом для того, щоб прийти до цих ідей та їхньої реальності.

Історична і культурна наступність сучасної України від Малої Русі, зафіксована Михайлом Грушевським у назві «Історія України-Русі», сьогодні найчастіше викликає неприйняття, що ґрунтується на некритичному ставленні до великоросійської історичної парадигми. Імперська історія вчить, що єдиний староруський народ розселився із своєї колиски — Київської Русі — на просторах від Тмутаракані до Великого Новгорода. За зовнішніх обставин суспільно-політичний центр перемістився із Києва до Москви, а києво-руська земля стала «малою» як просторово-географічно, так і з погляду політичної, суспільної та культурної значимості. Для «малороса», вихованого в цій історичній парадигмі, і який шукає для себе шлях подальшого національного розвитку, відкриваються дві можливості.

Перша — «малоросійство» як спосіб вибитися у «великі» люди з допомогою виживання і подолан­ня усього уроджено «малого» (мови, місця проживання, традицій). У Російській імперії така мож­ливість надавалася: «малорос за походженням, який говорив росій­ською і вважав себе росіянином, таким автоматично великорусами і визнавався» (О.Міл­лер). Без жодного натяку на дискримінацію за «національною ознакою». Тисячі малоросів покидали рідну провінцію і вирушали завойовувати імперські столиці. І робили це дуже успішно. Наприклад (який близький автору), корифей російської судової реформи 1864 року С.Зарудний закінчив 1842 року курс у Харківському університеті зі ступенем кандидата математики й того ж року «живий, палкий, вразливий хохол», як описує май­бутнього сенатора його біограф Г.Джаншиєв (очевидно, що без найменшої інтенції принизити походження свого персонажа), опинився у Петербурзі, до того ж не в Пулковській обсерваторії, де збирався працювати, а в канцелярії міністра юстиції графа В.Паніна.

Малоруське походження таких «кар’єристів» виявлялося на генетичному, якщо так можна висловитися, рівні. Малоруська європейська освіченість, знання мов, відкритість європейським ідеям, шляхетсько-старшинське коріння разом із південною жва­віс­тю і запальністю вносили потік свіжої крові в затхлу атмосфе­ру Московщини й таким чином європеїзували її. (Не є збігом той факт, що нащадок генерального судді Війська Запорізького запровадив Європейський суд у Росії, яка досі — на відміну від Малоросії — суду не знала.) Але ніякого свідомого «малоросійства» українські зюдарбайтери не виявляли. На відміну від малоросійської інтелігенції, яка пам’ятала свою кревність. Хоча вона й не виходила за рамки імперської історичної парадигми.

Коли Євген Маланюк виголошує анафему малоросійству: «Що ж таке малорос? Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а в наслід­ках, часом і расово» — кого він має на увазі? Невже Евгена Гребінку з його російськомовним «Признанием»?

«Глаза ее смотрят небесной эмалью,

И зелень одежды в рубинах горит,

И поясом синим, как сизою сталью,

Красавицы стан перевит.

…

И эта чудесная дева — не тайна:

Я высказать душу готов:

Красавица эта — родная Украйна,

Ей все — моя песнь и любовь!»

Чи інших малоросійських патріотів, чия національна свідомість була в полоні гоголівського міфу «гаснучої Малоросії»; цей полон не їхня провина, але біда і скорбота?

«Мысль, что, может быть, близко уже время, когда не только признаки малороссийских обычаев и старины будут изглажены навеки, но и самый язык сольется в огромный поток величественного, владычествующего великороссийского слова, и не оставит, быть может, по себе ниже темных следов своего существования, наводит на меня такую хандру, что иногда приходят минуты, в которые я решился бы отказаться от обольстительных надежд моего тесного честолюбия и удалился в мирную кущу простодушного полянина — ловить последние звуки с каждым днем умирающего родного языка» (П.Гулак-Артемовський). Тому хотілося б думати, що національна дефективність і психічно-духовне «каліцтво» застосовується Є.Маланюком усе-таки до малоросів «діяльних» (а не «гаснучих»). Парадокс, проте, у тому, що малоросійські діячі рангу І.Гізеля і Ф.Прокоповича активно заперечували малоросійську мову, історію і взагалі культуру з єдиним добрим наміром — якомога швидше вивести свій народ із первісної дикості й архаїчних хащів простодушного полянина на широкий російський шлях прогресу. Тобто гнівні інвективи свідомого українця адресуються тим, хто пам’ятає (на відміну від зюдарбайтерів з півдня) свою кревність і наполегливо шукає (на відміну від «гаснучих») для себе і своїх одноплемінників шлях подальшого національного розвитку.

Альтернативний шлях проклав Шевченко, що створив надзвичайної краси і сили міф України, яка «воскресає». За словами Миколи Рябчука, «геніально артикулював міф воскресаючої України (на противагу гоголівському міфові згаслої Малоросії)». У цій формулі чітко видно всю міць імперської концепції російської історії, чию культурну силу не зміг здолати навіть наш геніальний міфотворець. Разом із брудною водою малоросійства Кобзар виплеснув і саму дитину — Малу Русь. Адже його «воскресла Україна» починає свою історію лише від козацьких украйн, тоді як «гаснуча Малоросія» бере свою шляхетність від київських князівств Малої Русі (див. «Историю Русов или Малой России»). Напевно, всередині ХІХ століття, в умовах тотального домінування імперської парадигми, жагуче романтичне «заперечення згасання» захопило й об’єкт згасання — ліс рубають, тріски летять («А на Україну не поїду, цур їй, там сама Малоросія», — писав Тарас Григорович в одному з листів). Але після створення Грушевським національної концепції історії України-Русі заяви типу «Хмельниччина середини XVII ст., яка розметала на своєму шляху «сміття середньовіччя», і наступні трансформації гетьманської держави є, безперечно, тим Рубіконом, із якого починається відлік «національного» минулого України» (Д.Рибаков, «ДТ», 05.08.06) виглядають як нічим не виправдана і добровільна «здача» малоруського середньовіччя в аннали великоросійської історії. «Апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм» (Є.Маланюк). Це та сама психологія асимільованих або­ригенів, про яку писав, спираючись на класичні праці Юнга і Фанона, М.Рябчук: «Сприйняв­ши власний негативний образ, якого їм накинули колонізатори, вони ненавидять передусім себе… як недонарод із недомовою, недокультурою, недорелігією і т.д. і т.п.». Вони ненавидять малоросійство як недоросійство і помилково протиставляють йому своє українство.

Я не великий знавець Юнга і Фанона, проте їхнім хитрим науковим мудруванням, які прирікають малоросійство на українську ненависть і забуття, можу протипоставити ясну як сонце культурфілософську теорію «зворотної асиміляції».

Існує закон історії, відповідно до якого колонізована (завойована) нація асимілює своїх колонізаторів. Так було в Давній Греції після дорійського завоювання, почасти в Давньому Римі, який капітулював перед еллінським духовним генієм. У Західній Європі варвари, поваливши Рим, скорилися римській церкві, а в Східній Європі, після походів на Царгород, — церкві константинопольській. Середньовічні варвари — скандинавські нормани — стали французами в Нормандії, нормандці Вільгельма Завойовника — англійцями в Англії, варяги — русичами на Русі. Монголи, предки яких із вогнем і мечем пройшли від Китаю до Угорщини, за хана Узбека стали правовірними мусульманами. Те, що немає бога окрім Аллаха і Мухаммед — пророк Його, визнали й інші завойовники — турки.

Цим законом мають визначатися і стосунки Малої Русі з Великоросією. Московські варвари, великі своєю силою і територією, так, скорили нас. Але ми їх асимілювали й окультурили: «Роль Малороссии воссоединившейся явится тогда в нашей истории блестящею, славною, как роль культурная. Малороссия толкнула Москву на путь преобразований; Малороссия вызвала к жизни предшественников Петра и подготовила его реформы, без Малороссии не было бы… и Российской империи как новой великой державы» (М.Ф.де Пуле).

Відношення Київської Русі до Московської держави, яка за М.Грушевським, «не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської», це відношення культурної Еллади до варварської Македонії. Про амбіційного і сильного македонського царя Демосфен, у відомій третій філіппіці, висловився так: «Він мало того, що не еллін, і жодних родинних зв’язків з еллінами не має; він навіть не варвар пристойного походження, а жалюгідний македонець, а в Македонії раніш не можна було купити навіть тямущого раба. А проте він... привласнив собі першість у опитуванні оракула, усунувши нас, фессалійців, дорян та інших амфіктіонів, до звання яких причетні навіть не всі елліни».

Через те що жалюгідні «македонці» силою присвоїли собі російську першість і велич, я не збираюся відмовлятися від поважного і шляхетного «малорос». «Відомо ж бо, що колись ми були те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло». Так, в «Истории Русов» гетьман Іван Мазепа визначив процес асиміляції московітян малоросами. А Мазепинство, за Маланюком, «є яскравою протилежністю, яскравим запереченням, нещадним демаскуванням і найрадикальнішим ліком саме на Мало­російство». Коло замкнулося. Малоросійство як хворобу українства можна вилікувати лише малоросійством, усвідомлюваним як ідея Малої Русі.