ТРАВЕНЬ. УГРЕШИЧ

Хорватська письменниця Дубравка Угрешич — можливо, найвідоміша на сьогодні у світі представниця літератури своєї країни, яка, до того ж, тривалий час живе за її межами: «комунізм був ладом зобов’язуючим, спільне життя з іншими народами також вимагало зусиль… а тепер не мусимо старатися, можемо покласти собі ноги на стіл…».

Комунізм і справді вимагав — від кожного окремого індивідууму, від кожного окремого народу — постійної мобілізації моральних зусиль, обережного опору: щоб не зникнути і водночас не видаватися свинею. Зовсім особливими були вимоги багатонаціональної держави — навіть в умовах тотального нівелювання вони диктували еліті створення власної моделі, яка б доводила очевидну відмінність країни від інших. Це міг бути політичний експеримент — таким експериментом, скажімо, була компартія Литви, справжній «орден номенклатурних мечоносців», який зберіг національний простір (у теперішньому уряді Литви на чолі з Альгірдасом Бразаускасом чимало вихованців цього «ордену»). Або спілка комуністів Хорватії, яка самостійно пішла на політичні реформи, скасовані згодом всесильним маршалом Тіто (теперішні лідери Хорватії — з кіл тих реформаторів). А міг бути експеримент культурний — як, скажімо, грузинське чи українське кіно й поезія. І залишалося місце для експериментів навпаки — компартія України вирізнялася особливим консерватизмом, який завжди давав змогу побачити кордони її володінь. Ми вже забули, що багато українських інтелектуалів переїжджали до Москви не через брак патріотизму, а в намаганні потрапити в ліберальне оточення — бо московська партійна організація здавалася просто групою буржуазних лібералів після ЦК КПУ. Забули і про те, що були навіть фільми, заборонені для показу в Україні, проте доступні жителям інших республік СРСР. Скажімо, фільм Ельдара Рязанова «Гараж» я вперше дивився в Латвії, в Україну він так і не потрапив. Ми жили в особливій республіці — її номенклатура щосили доводила, що можна діяти так, ніби Сталін завтра прокинеться; її інтелігенція створювала герметичний світ цінностей, якими могла б скористатися після власного пробудження нація. Ніхто не передбачав, що результатом цього багаторічного змагання, в якому були і герої, і зрадники (з обох боків), і пленуми з їхніми постановами, і табори з засланнями, стане сонне царство, торжество тих, хто вмирає з радощів від непотрібності щось комусь доводити. Дубравка Угрешич: «таке приємне відчуття, що в театрах граємо наші вистави, на столах маємо нашу їжу, і правлять нами наші вожді. Нехай і драні — але наші!»...