Травень. Цетіньє

Вперше я побував у Чорногорії відразу після влаштованого прибічниками Слободана Мілошевича державного перевороту в республіці, спішно перейменованого у «революцію», вже не пам’ятаю, якого кольору. Керівництво Чорногорії, що намагалося проводити самостійну політику й не підкорятися диктатові з Белграда, було усунуте. Мої співрозмовники на вулицях Підгориці — тоді ще Тітограда, у редакціях і в державних установах одностайно промовляли гасло революції — «нас не будуть більше бити!» (звичайно ж, правоохоронні структури звинувачували у негречному ставленні до прихильників Мілошевича, які намагалися захопити державні структури).

Тоді «революція» перемогла. Переміг Мілошевич. Завдяки зґвалтуванню Чорногорії він одержав більшість у президії Югославії — а це був колективний головнокомандувач Югославської народної армії. Дорога до війни була відкрита. Багато хто з молодих людей, котрі з ентузіазмом виходили на вулиці Тітограда, щоб позбавити влади стару номенклатуру, давно вже сплять вічним сном у безіменних солдатських могилах. Або назавжди залишили батьківщину, щоб знайти роботу в країнах, де не буває ані цієї номенклатури, ані тих героїв-революціонерів, які з нею борються.

Здавалося б, із Чорногорією покінчено назавжди. Однак навіть тоді, під час першої подорожі, коли я прогулювався вулицями старої чорногорської столиці Цетіньє, прекрасного гірського міста з палацами, затишними вуличками, законсервованими будинками посольств давніх імперій, — я відчував, що серце Чорногорії все ще тут. І те, що відбулося на вулицях Тітограда, — лише прикрий епізод, не здатний змінити крок самої історії.

Для українських читачів, пригадую, я писав саме про цю давню столицю, подорож до якої й досі зберігаю у пам’яті як один із найкращих спогадів. Бо не так багато у світі місць, де можна подивитися прямо в очі нескореного сміливого народу.

Мілошевич не переміг. Чорногорську державу відновлено. Можна дивуватися, що на чолі руху за це відновлення став саме той прем’єр-міністр, який прийшов до влади внаслідок подій 15-річної давнини. Можна відшукувати у цьому якісь меркантильні інтереси, прагнення зберегтися — як це люблять у нас робити, шукаючи причини в діях Леоніда Кравчука або Альгірдаса Бразаускаса. Звісно, чорногорський лідер Міло Джуканович також жодного дня не був націонал-демократом, проте починав свою діяльність із югославського комсомолу. Однак уміння політика усвідомлювати хід історичних подій, не просто погоджуватися з тенденцією, а й очолювати її, — також талант, без якого і політиків насправді не буває... Тепер, коли я приїду в Цетіньє, це вже буде не просто місто моїх спогадів, а всіма визнана столиця. Залишилося тільки не втратити серце після того, як отримав свободу...