ТРАВЕНЬ. СТАМБУЛ

Прогулюючись стамбульськими вуличками, натрапив у дворі однієї з розкішних мечетей на невеличкий вишуканий мавзолей із ім’ям Роксолани на мармуровій дошці й державним прапором Туреччини перед входом... Не знаю, чи якась інша знаменита українка похована з такою пошаною — тим більше за кордоном держави. Дивлячись на туристів, які квапляться до цього мавзолею, розумієш, чому в нас про Роксолану пишуть книжки і знімають телесеріали... Однак для пересічного відвідувача мавзолею Роксолани вона насамперед — героїня романтичної історії про велике кохання жорстокого султана до безправної полонянки. Насправді ж Роксолана була героїнею зовсім іншого роману, що його варто було б написати якомусь східному Макіавеллі. Адже Роксолана використала султанську закоханість не лише для того, щоб піднятися над гаремом і перетворити полон на пошану й успіх. Вона створила навколо себе — і закоханого — справжню порожнечу, краще сказати — прірву, наповнену тілами переможених. Вона не лише всмоктала в себе прийоми «східної» політики, вона перевершила їх, бо такого прикладу повної й афектованої байдужості до подальшої долі держави та династії історія оттоманів ще не знала. Попередні правителі імперії — а Роксолана була саме правителем, а не якоюсь там улюбленою наложницею — могли бути жорстокими, розбещеними, недалекоглядними, ось тільки байдужими вони не були. Результат правління Роксолани неймовірний: її чоловік виявився останнім з великих султанів Османської імперії, її син став першим у довгій галереї деградуючих правителів, які врешті-решт спонукали свою державу до низки принизливих угод, військових поразок, територіальних втрат і зникнення як імперії. І хоча серйозний історик доведе, що все це можна було передбачити ще тоді, коли військо османів завойовувало Константинополь, вражає, що така метаморфоза династії — від завойовників народів до заручників гарему — відбулася протягом одного лише жіночого життя...

Якщо подумати, ця зворушлива дівчина з Рогатина була першим справжнім українським політиком. З роками змінюватимуться лише масштаби, однак з нашими можновладцями — хоч би якими державами вони керували, хоч би куди заносила їх доля: в константинопольські гареми, кремлівські палаци чи київські особняки — завжди поруч ітиме ця безпосередня байдужість, це абсолютне небажання думати про майбутнє держави, ця фанатична впевненість, що після нас — усе що завгодно, а дітей ми встигнемо відправити...

Десь неподалік мавзолею Роксолани, в гаморі стамбульського базару, втомлені українські жінки напихають мішки барахлом, у яке звично вдягається одна велика європейська країна. А за кілька годин на вулиці Стамбула вийдуть інші українські жінки — чатувати на східних клієнтів... Роксолана може спати спокійно в своєму вишуканому мавзолеї — її співвітчизники продовжують жити за її законами...