ТРАВЕНЬ. МАРІКА РЬОКК

У дні, коли Україна святкувала свою перемогу на «Євробаченні», в Німеччині померла актриса, яка впродовж багатьох років була естрадною і кінематографічною героїнею двох найбільших тоталітарних держав минулого століття — спочатку гітлерівської Німеччини, а потім, після її поразки, за дивовижною іронією долі — Радянського Союзу, де захоплювалися «трофейними» стрічками з її участю. Маріка Рьокк! Артистка настільки легендарна, що навіть не можна повірити, що вона була нашою сучасницею! Жінка настільки спокуслива, що важко уявити її, вічну дівчинку, сивою бабунею... Її велика радянська суперниця, Любов Орлова, яка, також за легендою, після окупації Німеччини завзято танцювала просто в декораціях «Дівчини моєї мрії», померла майже три десятиріччя тому. Навіть захоплених глядачів стрічок Рьокк залишилося не так уже й багато. І що цікаво: вона була найкращою актрисою рейху, символом його процвітання — і ніколи не викликала таких суперечливих емоцій, як інша кінематографістка фюрера — самозакохана Лені Ріфеншталь. Смерть Ріфеншталь стала подією, смерть Рьокк пройшла майже непоміченою, і ніхто не робить політичних коментарів із цього приводу. А все тому, що Маріка Рьокк була дівчиною з дитячої казки, а не з дорослого кінематографа...

Такою ж дівчиною з казки була Любов Орлова. Вона грала головні ролі у «сталінських» кінокомедіях, цілком ідеологічних, розгулювала по екрану з орденами на грудях, співала у фіналі «Цирку» «Широка страна моя родная...», а все ж таки не сприймається як кінематографічний комісар... Нам завжди приємно було дізнаватися, що Орлова — дівчина з родовитого сімейства, в дитинстві була знайома із Львом Толстим, а в зрілі роки товаришувала з Фаїною Ранєвською. Це диктаторам та їхнім міністерствам культури могло здаватися, що Любов Орлова чи Маріка Рьокк працюють на «імідж» їхніх режимів. Насправді ж сам факт існування вродливих жінок у суспільствах, де люди — гвинтики, якраз і переконує гвинтиків у тому, що вони — люди. Саме тому до війни ці люди в Москві чи Києві поспішали до кінотеатрів на Орлову, а після війни — на Рьокк... І саме тому знаменита антигітлерівська стрічка Чарлі Чапліна «Великий диктатор» була заборонена не тільки в Німеччині, а й у Радянському Союзі — казка дозволялася, утопія — в жодному разі.

Смерть знаменитої актриси нагадала, яку дивовижну епоху ми пережили. Чи справді, втім, пережили? Якраз коли я розмірковував над цим записом, зателефонував колега і поділився своїм наміром створити багатосерійну документальну стрічку про новітню історію України. Я зрадів: яка фабула! Яка боротьба кланів, який тріумф власних інтересів під прикриттям демократичних інститутів — «Хрещений батько» відпочиває! Такої історії у нас справді ще не було і, сподіваюся, потім уже не буде... Потрібно просто ловити момент, коли всі ще живі й на свободі. Але колега мені відповів, що я помиляюсь — люди не повинні бути розчаровані й повірити, що 13 років їхнього життя минули в спостереженні за чужим збагаченням і чужими змаганнями за свої гроші. І справді: навіщо людей розчаровувати перед президентськими виборами? Яка низка прекрасних подій! Проголошення незалежності, добровільна відмова від ядерної зброї, перший тролейбус із конвеєра «Південмашу», бундючні церемонії «Людина року», демократичні президентські й парламентські вибори, оновлений Хрещатик і майдан Незалежності, ухвалення Конституції (може, встигнемо ще й конституційну реформу показати?), перший український космонавт, перемоги «Динамо» і «Шахтаря» (непотрібне — викреслити), Клінтон прощається з Європою на Софійському майдані, президенти домовляються про Єдиний економічний простір і у фіналі — перемога на «Євробаченні». Супер! Сценарій готовий! Потрібно тільки умовити нашу героїню Руслану стати ведучою такої стрічки — й українську казку забезпечено...