ТРАВЕНЬ. ХІКМЕТ

У кожній стамбульській книгарні я зустрічаюся з Назимом Хікметом. Полиці його книжок, полиці присвячених йому книжок, рекламні плакати, компакт-диски... Відверто кажучи, я не був готовий до такої зустрічі. Хікмет залишився у моїй свідомості як колоритний персонаж радянської епохи, як письменник-комуніст, змушений саме через свої переконання провести чверть життя у тюрмах Туреччини і останні роки — в Радянському Союзі... Людина, яку радянська пропаганда називала тоді не інакше як «великий поет-комуніст», звільнення якої вимагали на спеціально скликаних мітингах робітники, які не читали й рядка Хікмета, тепер у нас практично забута разом з іншими пропагандистськими кліше. Найдивовижніше, що радянська пропаганда тоді була абсолютно правдивою: Хікмет і справді був великим поетом, і тепер, коли його вже давно немає, на батьківщині його сприймають як класика, одного з найвидатніших турків минулого тисячоліття, вивчають у школах, перевидають, пишуть про нього книжки й дисертації, знімають фільми... Здається, Хікмет був першим сучасним великим поетом Туреччини — Пушкіним або Шевченком своєї літератури... Але для свого часу та уряду він був лише небезпечним комуністом, як Пушкін для свого — приятелем декабристів та редактором неблагонадійного «Современника» або Шевченко — членом підривного Кирило-Мефодіївського товариства... Все збігається, й абсолютно не обов’язково жити у ХІХ сторіччі, щоб мати можливість творити велику літературу в тюрмі або на засланні. (До того ж не забуватимемо, що класикові має поталанити з правителем. Хікмет, на його щастя, сидів у Ататюрка і вірив у Сталіна, а не навпаки. Саме тому ми не маємо жодного з табірних віршів розтерзаного Мандельштама чи поетів нашого розстріляного відродження, а Хікмет в очевидно не санаторних умовах турецької в’язниці писав поеми й перекладав «Війну і мир»...)

Його популярність у нас в 60-ті добре зрозуміла. Хікмет був живим символом відлиги хоча б тому, що його переконання були вистражданими, доведеними роками ув’язнення і нічого спільного не мали з номенклатурним цинізмом членів Спілки письменників. Хікмет був «зовсім» комуністичним і...абсолютно антирадянським, хоча сам, очевидно, не усвідомлював цього. Однак бути живим — це й означало бути антирадянським у нашому прогірклому суспільстві. Ми ще довго продовжували цінувати цей втрачений і нами, і висушеною радянською літературою смак до життя. Однак зі зникненням того суспільства та його літератури втратили інтерес і до Хікмета, і до його віршів, ніби його серед нас і не було, ніби він не сказав нам перед смертю: «я жив у цьому дворі і був неймовірно щасливий». А на батьківщині згадали саме його вірші й через них повернулися до його велетенської особистості — ніби він Туреччини й не залишав. Бо написав з вигнання: «Вдалині ж від Стамбула сумую за всім, навіть місцем побачень в Ускударській тюрмі...»