ТРАДИЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ЛЯЛЬКА — ПЕДАГОГІЧНО ТА ЕКОЛОГІЧНО

Дерево, солома, глина, льон, вовна, кукурудза, сир, борошно — ось далеко не повний перелік природних, по-справжньому екологічно чистих матеріалів, які використовували та використовують українські майстри-ляльководи. На відміну від пластмасових Барбі, які народжуються на конвеєрі, традиційні іграшки індивідуальні. Майстер створює їх, вкладаючи свою живу енергію. Народна лялька проста, однак дуже образна й символічна. Граючи з нею, дитина може фантазувати, надавати їй ті чи інші риси, виділяти особливості характеру. У такій ляльці немає агресії, що притаманне популярним нині персонажам із магазинів іграшок.

У київському Музеї Тараса Шевченка з 25 грудня по 25 січня вже вчетверте проходить виставка «Традиційна українська лялька». Вона вже побувала в Луганську, а після Києва відправляється до Вінниці. Автор ідеї та куратор виставки — етнограф, працівник Музею народної архітектури та побуту України Олексій Доля — зібрав іграшки з усіх регіонів нашої країни. «У нас є майстри, здатні створювати прекрасні високохудожні речі. Я об’їздив усю Україну з експедиціями й можу стверджувати це напевно. Років п’ять тому в Ганновері в Німеччині проходили Дні української культури. Українським сувеніром чомусь стала матрьошка. Іграшку можна трактувати по-різному — обрядова, ігрова, колекційна, сувенірна. Сувенір — це своєрідна візитка країни, він має нести інформацію. А яку інформацію про Україну несе матрьошка чи шинелі з Андріївського узвозу? Я зрозумів, що необхідно якось протистояти цьому кітчевому руху. Мені допомогли колеги, майстри, що привезли свої іграшки. Так і минула перша виставка, — розповідає Олексій Доля, — вона стала щорічною, хоча організується що називається «на ентузіазмі». Майстри — творчі люди, художники. Їм потрібна підтримка, і не лише матеріальна, а й моральна. Важливе спілкування, зворотний зв’язок. Нинішнього року знову проходитимуть майстер-класи. У нас уже є досвід, торік майстриня учила робити ляльок із ниток, позаминулого — їх ткали та вирізували з дерева. Це дуже оживляє виставку».

Такі майстер-класи часто переростають у студії. Інтерес до ляльки в Україні зростає. Приміром, Марія Кравчук із Волині, роботи якої подані на виставці, робить іграшки із соломи й навчає цьому дітей у своєму гуртку. Напередодні Нового року основною темою були, звісно ж, ялинкові іграшки — справжній простір для дитячої фантазії. У результаті найрізноманітнішими солом’яно-ялинковими іграшками задоволені собою маленькі майстри прикрасили живу ялинку в прилеглому лісі.

Учасниками нинішньої виставки стали майстри найрізноманітнішого віку — від чотирьох до вісімдесяти років. Вік же деяких іграшок вимірюється тисячоліттями. Вперше цього року на виставці можна побачити жіночі керамічні фігурки Трипілля. Деякі вчені наполягають на винятково ритуальному значенні цих фігурок, інші вважають, що при цьому вони могли бути чудовими іграшками для дітей. За словами Олексія Долі, це привід для чергової тривалої суперечки, істина якої лежить на глибині шести тисячоліть.

На виготовлення іграшок раніше за інші матеріали почали використовувати кераміку та дерево. На виставці — конячки, птахи, візки, скриньки, іграшкові меблі, посуд, музичні інструменти. Багато дерев’яних іграшок, пов’язаних із шумовими ефектами (брязкальця, деркачі, свистульки), виконували захисну функцію — вважалося, що їхнє торохтіння чи свист відганяють від дитини злу силу. Серед керамічних іграшок також найпоширеніші шумові свистульки, це —панянки, куми, молоді, чи й тварини. Завдяки матеріалу (сіро-жовтій глині) вони мають досить архаїчний вигляд. Навіть коли глину розписують, то начебто поспіхом. Це робиться спеціально для того, щоб створити метафоричний, властивий народному мистецтву, а не натуралістичний образ, дати дитині пофантазувати. Саме такими є роботи Олександри Селюченко, які вже не вперше представлятимуться на виставці. Це — класика українського народного мистецтва. Вони стали окрасою багатьох музеїв та приватних колекцій.

Народні ляльки виготовляються також із соломи, тканини, шматочків старого одягу, ниток. Одні з найпопулярніших у Київській, Полтавській і Черкаській областях так звані вузелкові ляльки чи мотанки. Їх роблять, перекручуючи та перев’язуючи тканину. Всі ці яскраві, різноманітно декоровані ляльки мають одну спільну прикмету — на обличчі різнобарвними нитками виплетений хрест. Вузелкові ляльки належать до «неодягнених». На іншій території України більш відомі «одягнені» ляльки — для них спеціально кроїться і шиється одяг, часто документально відтворюючи місцеве вбрання та характерні риси облич, зафіксовані у вишивці чи художньому полотні. Такі ляльки теж призначалися не лише для гри, а й для захисту — якщо дитина занедужувала, то ляльку, якою вона гралася, ховали, і з нею ховали й хворобу. На виставці подані як досить давні мотанки з колекції Марка Грушевського, племінника Михайла Грушевського, який дуже захоплювався ляльками та їхньою історією, так і сучасні мотанки, створені київською художницею Людмилою Тесленко-Пономаренко.

Ляльки з тканини характерні не лише для Центральної України, а й для інших регіонів, зокрема, для Карпат. Проте є в горах іграшки, які зустрічаються лише тут — на Косівщині та Верховині. Ними можна гратися, їх можна з’їсти — гуцульські сирні птахи, барани, зайці й білки обов’язково з’являються на свято в карпатських селах. Нині їхнім приготуванням займаються жінки, хоча раніш це було чоловічим заняттям — їх готували пастухи, щоб розважити дітвору. Їстівні іграшки, — але не з сиру, а з борошна, — роблять на Полтавщині. Для маленьких колядників раніше в кожному домі пекли великі пряники, зазвичай дуже яскраві — рожеві, блакитні, жовті, розписні, з орнаментом. Рельєфний малюнок видавлювався на сирому тісті з допомогою різьблених пряникових дощок із геометричним, а пізніше рослинним орнаментом.

«Народні майстри завжди використовували й використовують «живі» матеріали. І те, що оточувало дитину, оживало. Так формувалося поважне ставлення до навколишнього середовища, до того ж дерева чи кукурудзяного початку. Завдяки таким іграшкам дитина легко й водночас детально знайомилася з місцевими традиціями, костюмами, святами, — каже Олексій Доля. — Напередодні першої моєї виставки багато хто говорив, що вона буде цікава лише мистецтвознавцям, оскільки сучасні діти захоплюються трансформерами, покемонами та іншими монстрами. Та для мене дуже цікавою була реакція дітей, а не спотворена думка дорослих. Дивовижно — те, що уявляв теоретично, я побачив наяву, — діти були в захопленні, а дорослі поверталися в дитинство. Торік виставку відвідало приблизно шість із половиною тисяч чоловік, чимало для Києва, де щодня проходять десятки виставок».