ТОЙ ПЕРШИЙ БІЙ… ВІН БУВ НАЙТЯЖЧИЙ

З військових спогадів

Напевно, для кожного, кому довелося воювати, найпам’ятнішим був перший бій, що його фронтовики називали бойовим хрещенням. Мені довелося пережити перший бій під м. Бєлим Калінінської області. Йшов другий рік Великої Вітчизняної війни. Наші війська з упертими боями відступали. Особливо тривожно було на Сталінградському напрямку, де розгорілися небачено затяті кровопролитні бої.

У травні 1942 р., після закінчення прискореного курсу навчання (з жовтня 1941 р.) мене в складі групи випускників 2-го Томського артилерійського училища направили в Гороховецькі табори Івановської області, а звідти на початку червня — на формування 93-ї стрілецької дивізії в район м. Дзержинська Горьковської області. Я отримав призначення на посаду командира взводу управління в 100-й артилерійський полк. Спочатку одержали дві новенькі 76-міліметрові гармати. Потім почав прибувати особовий склад — рядові й командири з військкоматів і частково з госпіталів, а трохи згодом — коні (артполк був на кінній тязі). З досвітку і до пізнього вечора тривали заняття: вчилися на руках перекочувати гармати, керувати кінними запряжками, відбивати танкові атаки, забезпечувати зв’язок, стріляти з усіх видів стрілецької зброї.

Наприкінці серпня дивізію було укомплектовано і направлено на Калінінський фронт. Залізницею, рухаючись вночі, ми прибули на ст. Селіжарово Калінінської області, звідки своїм ходом подалися до переднього краю фронту.

На 9 вересня ми зайняли оборону за шість км західніше м. Бєлого. Суцільної лінії траншей з нашого боку не було. Полки займали позиції на кількох висотках серед лісу, що ріс по болоту. На цих висотках були обладнані бліндажі, траншеї й спостережні пункти. Простір між висотками був рясно замінований. У напрямку противника місцевість підвищувалася, його траншеї розміщувалися на сухих схилах, простягшись суцільною лінією. До цих траншей від наших позицій було метрів 300, а місцями й більше.

На наших позиціях перебувала гвардійська дивізія, що не виходила з бою з початку війни, потребувала відпочинку, і особливо — поповнення. Ми дивилися на бійців і командирів цієї дивізії з цікавістю і повагою. Для нас, необстріляних і недосвідчених солдатів, вони були втіленням стійкості і мужності. Головне — вони вміли воювати, мали бойовий досвід, якого в нас не було.

Передова лінія оборони, так звана бойова охорона одного зі стрілецьких полків дивізії, проходила в селі Пушкарі, що клином врізалося в оборону ворога. Власне села не було: від нього вціліло лише дві дерев’яні хати. Решта чи згоріло під час боїв, чи пішло під землю — на будівництво бліндажів і дзотів. Через це село проходили траншеї, в яких розміщувалися бійці, що несли цілодобову бойову вахту. Зміну можна було робити тільки вночі. Від дивізії, якій ми прийшли на зміну, у бойовій охороні перебував взвод — близько 30 гвардійців. Командування нашої дивізії поставило в охорону роту.

Звичайно ж, поява нової дивізії на передньому краї не лишилася непоміченою. Через кілька днів противник уже знав про нас. Вдень німці обстрілювали наші позиції з мінометів і артилерії. Вночі вони безперервно освітлювали траншеї білими ракетами і методично вели кулеметний вогонь, найчастіше трасуючими кулями. Видовище красиве — лінія палаючих точок рухається в наш бік з різних напрямків. Над головами чути свистіння куль, і трохи згодом долинає татакання німецьких кулеметів. Певний час панує тиша, потім спалах ракети і знову вогонь.

Приблизно через тиждень ворог вирішив дати бій, ліквідувати клин у своїй обороні, відбивши в нас село Пушкарі. Я з кількома розвідниками і зв’язківцями взводу управління перебував на передовому спостережному пункті в першій траншеї стрілецького батальйону, що займав оборону по фронту лівіше Пушкарів. До моїх завдань входило на випадок потреби коригувати вогонь нашої батареї, для чого від командира до нас було проведено телефонний зв’язок. Передовий спостережний пункт наші попередники-гвардійці обладнали у вигляді дзоту з амбразурою. Метрів за двадцять п’ять від дзоту містився бліндаж, у якому ми відпочивали по черзі, звільнившись із постів.

15 вересня 1942 р. стояла тиха сонячна погода, були останні дні «бабиного літа». Ніщо не віщувало швидкого бою. І раптом, близько восьмої години ранку, почався обстріл наших позицій. Спочатку димовими снарядами, щоб засліпити спостережні пункти. Слідом посипалися осколкові снаряди і міни.

Коли почався артобстріл, ми зреагували на нього досить спокійно. Доти таке траплялося неодноразово: постріляють німці з гармат і мінометів та й затихнуть хвилин через двадцять-тридцять. Цього разу обстріл не стихав. Ми тривожилися за долю двох бійців, що пішли з казанками по сніданок і чай для нас (воду з болота пити не можна було, і кип’ятити її в наших умовах було ніде). З невеликим запізненням обидва бійці з’явилися в траншеї цілі й неушкоджені. Разом зі сніданком і чаєм вони принесли повний речовий мішок ягід горобини.

А обстріл дедалі більше посилювався. Мої бійці з тривогою в очах дивилися на мене, очікуючи команди. Їм було від 25 до 45 років, а їхній командир з одним «кубиком» у петлицях гімнастерки ще не досяг і 19-літнього віку. Але становище зобов’язувало приймати самостійне рішення, оскільки зв’язку з командиром батареї не було (кабель перебило осколками ворожих мін у кількох місцях), піхотний командир перебував десь оддалік, і розраховувати на його допомогу було не варто: в нього своїх турбот вистачало. Я наказав розвідникам залишити дзот спостережного пункту, одному з них — перенести перископ у траншею збоку дзоту і продовжувати спостереження, а решті — перейти в щілину, обладнану метрів за десять від спостережного пункту. У цій щілині, накритій двома накатами колод, ми очікували закінчення артобстрілу ворога.

А обстріл дедалі посилювався. Намагаючись вдати, що нічого жахливого не відбувається, я простягнув руку до мішка з горобиною, взяв яскраво-оранжеву китицю і став їсти терпкі ягоди. Те ж саме зробили і бійці. Всі зосереджено жували ягоди горобини, начебто це було найважливішою справою тієї хвилини. Відчуваючи гостру тривогу, але не подаючи вигляду, я напружено міркував, що ж робити. Виконувати свої прямі функції артилеристів ми не могли через відсутність зв’язку. На кращий випадок (якщо не вийдемо з ладу), могли поповнити ряди піхотинців при відбиванні атаки німців: у кожного був карабін і по 30—40 патронів.

Трохи розрядив нашу напругу якийсь веселий боєць-піхотинець. Він пройшов до нас по траншеї, промовив кілька солдатських оповідок і попросив вогнику, бо його сірники скінчилися. Ми насилу посміхнулися, дали йому закурити, і він пішов тим самим шляхом. Після його відвідин я подумав: якщо людина така весела, то це ще не справжній бій, і трохи заспокоївся. Речовий мішок з горобиною вже спорожнів. У роті лишився тільки терпкий присмак ягід.

Німці знову посилили артобстріл, і в залишений нами спостережний пункт вцілило відразу дві міни. Все навколо затягло димом від вибухів, стояв різкий пороховий запах. Через кілька секунд ми побачили, що наш дзот зруйновано. Я з задоволенням подумав, що прийняв правильне рішення — залишити дзот під час ворожої артпідготовки. Адже якби ми перебували там, навряд чи хто-небудь уцілів би. Тим часом артобстріл раптово припинився, і ми почули шум з боку села Пушкарі.

Почалася ворожа атака. Німці вибили нашу роту з села й стали поспішно там закріплюватися. Несподівано запрацював телефон. Зв’язківці, послані командиром батареї, усунули пошкодження лінії, і я зміг доповісти комбату про всі події. Комбат повідомив, що командування дивізії віддало наказ відновити положення і вибити фашистів із Пушкарів. Командир стрілецького полку, полковник, учасник громадянської війни, нагороджений двома орденами Червоного Прапора, особисто очолив контратаку, підтриману нашим не дуже сильним артилерійським і мінометним вогнем. Ми зі своєї траншеї вели рушничний вогонь у напрямку ворога, намагаючись краще цілитися. Скінчилася контратака нашого полку трагічно: полк зазнав великих втрат, командира було тяжко поранено. Після цього наше командування вирішило припинити контратаки і перейти до оборони.

Через кілька днів було проведено докладний розбір нашого «бойового хрещення» — першого бою, який закінчився для нас невдачею. Ми зрозуміли, що воювати так, як необхідно в цій війні, ми ще не вміємо. Метод громадянської війни — атака ланцюгом на чолі з хоробрим командиром — не годиться. Це призводить до великих втрат, а бойове завдання залишається невиконаним. Загалом, перший бій, найпам’ятніший, хоч і був невдалим, але багато чого нас навчив: добре маскуватися, швидко змінювати вогневі позиції, виявляти і придушувати вогневі точки ворога. А головне — не розгублюватись і не втрачати самовладання в бою.