Тотем і табу

Наші політики й можновладці до того персоніфікують собою образи з колективного несвідомого, що мимоволі для пояснення їхньої поведінки й навіть програм політичних партій рука тягнеться до старого доброго психоаналізу — до книжок Зигмунда Фрейда або Карла Густава Юнга.

Ми якось забули — принаймні більшість із нас, — що той, хто на очах у мас і кого обирають маси, по суті, не має персональної долі, а начебто втілює вічні образи з колективних уявлень народу, стає виявом його підсвідомості аж ніяк не гіпотетично, а цілком реально, наяву, в перипетіях долі конкретної людини. І таке можна сказати не тільки про політиків: усі кінозірки й інші кумири — збита в живий образ піна на гребені хвилі бурхливого океану образів колективного несвідомого, в найгіршому разі — колективного неусвідомленого. Докази? На диво мало того, що ми назвали б суто індивідуальним, новаторським виявом особистості: мемуарів, зафіксованих у наукових або художніх працях міркувань, віршів чи інших продуктів творчої діяльності відомих політиків, які б вони залишили своїм нащадкам. Винятки лише підтверджують правило.

Найточніше про можновладців як персоніфікацію колективного несвідомого сказав відомий американський психоаналітик Ерік Еріксон у своєму фундаментальному дослідженні «Дитинство й суспільство». І саме в розділі, де він розбирає таємниці східнослов’янської душі: «Можливо, нашу концепцію історії треба розширити, щоб вона включала аналіз динамічних вимог, запропонованих керованими масами своїм найбільш «свавільним» хазяям, які в результаті змушені розігрувати конфлікти людської еволюції на мікроскопічній сцені історії. Можливо, у цьому сенсі королі є іграшками народу». Якщо конкретніше, королі, тобто ті, хто стоїть біля керма влади, являють собою втілення в конкретного політичного лідера, у його харизму, поведінку й гасло того чи іншого архетипового образу. Іншими словами, наші лідери розігрують перед нами конфлікти, що в історії, особливо праісторії, в часи життя первісних племен і кланів відбувалися постійно, являли собою певний динамічний стрижень відносин між членами племінних або родових суспільств. Із плином століть вони навіть знайшли свій відбиток у несвідомому людини, закодувалися в його ДНК, стали специфічною матрицею архаїчної душі, яка приміряє на себе реальність за своїми розмірами й потребами.

Проте повернімося до З.Фрейда. Суть його навчання полягає в тому, що кожній людині властиве лібідо — сексуальні інстинкт і енергія. Тому культура, вчинки, політика, навіть сни людини формуються під постійним диктатом лібідо і зумовлені сексуальним потягом. Людина є сексуально перейнятою істотою, й один з її первинних статевих позивів — це сексуальний потяг до матері, який вона починає відчувати ще дитиною. Цей потяг хлопчик не усвідомлює, а якщо й починає здогадуватися про свої бажання, що виходять за рамки моралі, то, соромлячись або боючись хули близьких, заганяє їх далеко у свою підсвідомість. Проте вони однаково згодом з’являються — вже у вигляді його несвідомої поведінки, начебто ніким і нічим не контрольованої, спонтанної, такої, яка ніби відбувається сама собою. У творчої людини загнані в підсвідомість бажання часто знаходять вихід у його творах, надаючи їм того чи іншого значеннєвого й образного забарвлення. Сексуальний потяг хлопчика до матері Зигмунд Фрейд назвав едіповим комплексом на честь старогрецького міфологічного героя Едіпа, який убив свого батька й оженився на своїй матері. Притому важливо враховувати, що хлопчик, який відчуває неусвідомлене сексуальне бажання до матері так само неусвідомлено відчуває вороже ставлення до свого батька й на несвідомому рівні відчуває його як суперника й ворога. При цьому, природно, хлопчик може щиро й ніжно любити свого батька.

Та такі завуальовані під примхи-бажання ревнощі або ворожість у цивілізованому суспільстві майже цілком придушуються мораллю й знаходять вихід у тому, що хлопчик, який виріс і став чоловіком, одружується з жінкою, зовні схожою на його матір.

Проте в первісні часи все відбувалося трохи драматичніше: сексуальний потяг до матері й вороже ставлення до батька стали причиною виникнення першої людської трагедії, основні перипетії якої Зигмунд Фрейд спробував реконструювати у своєму знаменитому і знаковому дослідженні «Тотем і табу».

Суть драми така: у первісному племені або клані підростаючі та й дорослі сини були відсторонені ще фізично сильним батьком від жінок, особливо молодих. При цьому підростаючі сини ще й відчували сексуальний потяг до своїх матерів. Мається на увазі, що в ті далекі часи чоловік звичайно мав кількох дружин і понад дюжину дітей, які загалом і становили первісний клан. У цьому клані батько був тираном і цілковитим володарем своїх дружин і дітей. Він керував як вождь і старійшина групи. Крім того, був повним узурпатором сексуального життя свого клану і підминав під себе всіх, зокрема й молодих жінок, через що його дорослі сини не мали змоги задовольнити свої сексуальні бажання. Перша людська трагедія являла собою змову синів і вбивство ними свого батька з наступним поділом жінок дітородного віку між собою порівну або за принципом старшинства. Пізніше, коли подробиці і страхіття вбивства трохи забувалися, однаково залишалося почуття провини перед убитим батьком. Це знаходило вихід у почутті сакралізації вбитого батька, наділення його, вже мертвого, надприродними здібностями. Саме так, за Фрейдом, виникла релігія в її первинному прояві, який почали називати тотемізмом.

Та повернімося в сьогодення і спробуємо простежити, який стосунок має найперша людська трагедія до нашої політики.

Що може сказати людині конфронтація між українськими можновладцями за умови, що ця людина добре знає культуру, розуміється на історії становлення людської свідомості, але бачить тільки зовнішній бік конфліктів — взаємні обвинувачення тощо. Тобто ніяк не може знайти конкретних доказів, на які нібито спираються обвинувачення. Обвинувачення не те щоб голослівні або висмоктані з пальця (їх не перевіриш): жодних очевидних фактів і доказів їхньої правдивості чи хибності немає, вони існують лише в контексті конфлікту як його аура, його флюїди. Як згадана людина пояснюватиме конфлікт між політичними силами чи гілками влади, ясно: з погляду психоаналізу, тобто аналізу проявів первинної людської культури. Якщо простіше, то, розглядаючи політичні інститути, партії й матеріальні ресурси нашої держави (родючість) як персоніфікацію архетипових образів «батька», його старших «синів» і його безсловесних «дружин». І, що найцікавіше, тільки такий аналіз і буде по-справжньому можливий і зрозумілий для нас, оскільки ми теж не маємо змоги точно перевірити, наскільки реальні обвинувачення, якими одне в одного кидаються політичні сили. Іншими словами, коли ми хочемо бути об’єктивними, то не повинні ставитися як до фактів до інформації, яку не можна перевірити, а розглядати її як факт прояву ментальності, психіки, культури, тобто як продукт діяльності колективного несвідомого політиків.

Що ж до нюансів доісторичної драми вже в її сучасному прояві, то найбільш явно вона почала розкриватися в акції «Україна без Кучми», викликаної касетним скандалом майора Мельниченка — такого собі сучасного дельфійського оракула і водночас черевомовця нинішнього, пострадянського уособлення у вищі поверхи влади стародавніх архетипових образів посттоталітарного народу. Обвинувачення, які кидали в бік «батька» його старші «сини», аби скинути його, не можна було перевірити й довести. Їх неможливо перевірити й тепер, і з кожним місяцем, що минає, можливість гіпотетичної перевірки й розслідування якщо не змісту обвинувачень, то напрямку й центру, де вони виникли, сходять до нуля. Можна констатувати, що цей цикл обвинувачень «батька» заради замаху на його владу, цілком минув і канув у Лету. Проте мети — змести «Батька» й комусь із старших «синів» зайняти його місце — досягнуто: доісторична історія повторилася, проте перемогли не ті «сини», котрі на центральних площах міст потрясали зафіксованими в надрукованому слові чи звуку віщими видіннями оракула. Переміг той із «синів», котрого, за дивним збігом обставин, почали скидати свої ж сини, які ще не подорослішали (у контексті драми — не народжені), ще до того, як він став на чолі племені. Йдеться про історію з отруєнням «батька» кимось із його близького оточення. Напевне, передчасність жорстокої драми в його майбутній долі «батька» додала йому дивідендів на виборах і була істотним доважком на вагах перемоги. Та, знову ж, реальність цієї історії неможливо перевірити. І хоча її розслідування триває й обростає новими свідками, можна майже зі стовідсотковою впевненістю припустити, що вона, як і стара історія, кане в Лету неперевіреною. Цю історію неможливо перевірити по суті, потенційно, бо вона являє собою стародавню людську драму, яка постійно повторюється й може розігруватися лише в суспільстві глибоко міфологізованому; де за тими, хто має владу або офіційно прагне влади, немає жодних по-справжньому функціональних і дійових органів нагляду й контролю з боку народу, оскільки немає й по-справж-
ньому громадянського суспільства. Тому і шлях до влади в такому суспільстві пролягає через розігрування архаїчного, лібідозного, кровозмісного (в символічному розумінні) сюжету. Причому конкретне втілення сюжету в реальне життя протікає в атмосфері усного мовлення, документів-здогадок і документів-припущень, у морі фольклору — витонченого голосіння різноголосих речитативів, екзальтованих монологів і розпачливих пророцтв. Реальних документів про діяльність, у вчиненні якої «батька» обвинувачують «сини», немає. А оскільки немає документів — історія знову виникатиме й існуватиме вже на новому витку.

Історія про імпічмент «батькові» або ж про те, що «батька» мають обирати тільки старші «сини» (парламент), має ту ж саму доісторичну сюжетну основу. І знову обвинувачення, які кидають у бік «батька», так само, як у принципі й обвинувачення, які кидає «батько» старшим «синам», неможливо перевірити й довести. Що найбільше, крім архаїчності самої історії насторожує й лякає, так це те, що долю «батька» або ж того, хто буде новим «батьком», мають вирішувати не всі повнолітні члени племені, а лише старші «сини» або тільки старші «сини» якоїсь однієї матері, котра у сучасному стані речей набирає вигляду політичної партії або коаліції.

Іншими словами, історія з заміною одного «батька» іншим, що розігрується перед нашими очима, навряд чи має на меті реальну зміну стану в країні, щось істотне, а є лише доказом того, що змужнілі «сини» бажають самі володіти матерями (ресурсами країни).

Пряма трансляція образів із підсвідомості й архаїчних пластів психіки в реальність, як бачимо, не прогресує й не еволюціонує. Ті, хто викрикує обвинувачення, не вдосконалюють законів і не створюють спеціальних органів громадського контролю й державної влади, не залучають міжнародні (європейські) комісії, які б по-справжньому перевіряли ці обвинувачення на достовірність. Позиви ж замінити «батька» тільки потугами самих старших «синів» від однієї «матері» без створення законів, які дозволяють відкликати старших «синів» із племінної ради не тільки під час виборів, тобто, щоб усі повнолітні члени племені контролювали добір «синів» у старші, видаються знущанням не тільки над соціальною справедливістю, а й будь-яким здоровим глуздом загалом. Ми всі були свідками того, як ні слідчі органи, ні Верховний суд, ні Конституційний не могли реально підтвердити або спростувати обвинувачення, які кидає одна політична сила іншій, «батько» — старшим «синам» і навпаки. Тому що історичний час у нас начебто не настав, і «батько» все ще залишається для нас тотемом, а достовірність обвинувачень, що кидаються в його бік, так само як і обвинувачень будь-яких політичних сил іншим, — табу.