ТИХА ПРИСУТНІСТЬ СЕРГІЯ АВЕРИНЦЕВА

Є люди, чия тиха присутність робить наше життя радіснішим і змістовнішим. Ця якість особливо відчувається на відстані, коли близька людина в силу якихось причин опинилася далеко від вас — чи тому, що відправилася в подорож, захворіла чи читає нині лекції в одному з неблизьких університетів. У душі таїться живий спогад про друга, виношуються запитання, на які б ви хотіли отримати відповідь саме від нього, хочеться обійняти «втікача» й просто глянути йому в вічі. Здається, що ось-ось скрипнуть двері, і ви побачите на порозі знайомий силует, знайоме обличчя, почуєте знайомий, що став вам дорогим, голос.

Та наш друг — далеко, в якомусь іншому просторі, і хтось інший дивиться на нього, запитує, напружено вслухується в тишу в очікуванні відповіді. Чи — якщо він зовсім далеко — на нього дивиться Той, Хто знає відповідь нашого серця ще до того, як воно почало рухатися: Господь Серцевидець.

Якщо він живий, то ви можете розраховувати побачити його ще тут, він може з’явитися в цій країні, цього дня, у цій залитій сонцем кімнаті. Та якщо його тут уже немає, то його присутність буде іншою: той день не закінчується, там інші «кімнати» й сяє інше Сонце.

Та ви чекатимете все одно. Чекатимете тих таємничих «кімнат», того Сонця, що ніколи не заходить, того вічного восьмого дня. І якщо ваше бажання справді було щирим, якщо ви в ньому були достовірні, були самим собою, якщо воно поглибило вашу душу, то ви обов’язково зустрінетеся з дорогою вам людиною, нехай навіть вона й не була вам за життя другом. У цьому сенсі в справжнього читача, який молиться за свого улюбленого автора, є навіть більше шансів зустрітися з ним, ніж за життя. «Там» немає далеких столиць, немає поспіху, там немає «філософа» та «шевця», там кожний лише співрозмовник — друг Божий і свого ближнього, тобто всякого, кожного, хто бажає його бачити та чути.

Та що ж нам робити нині, коли ми ще живемо в галасливому світі й далекі від цих тихих Божих співрозмовників?

За короткий час від нас пішов уже другий «утікач» — Сергій Сергійович Аверинцев. Я називаю його другим, оскільки ще не прийшов до тями від першої втрати — смерті митрополита Антонія Сурожського. Владика Антоній танув довго, як личить справжньому старцю: худнув, бліднів, і лише очі палали, як у хлопчиська. Сергій Сергійович пішов інакше — трагічно, як личить справжньому поету.

Згадуючи про Сергія Сергійовича, розумієш, чому нам настільки дорогий не зовсім точний переклад грецького «фос іларон» — «Світло тихе», хоча, здавалося б, можна було перекласти інакше — «світло радості». Слово «тихий» не тільки таїть у собі пронизливу радість. Воно вказує на той шлях, яким ця радість приходить — шлях самоумалення. Сергій Сергійович був дуже талановитою, не побоюся сказати, геніальною людиною, і про нього можна говорити як про видатного філолога, чудового перекладача... Все це так, та сьогодні я б хотів дещо інакше розпорядитися своїм незаслуженим правом представити цю людину. Я говоритиму про інше — про одну з найдивовижніших властивостей особистості Сергія Сергійовича: його геніальну, майже дитячу простоту («Будьте як діти!» — просить нас Христос). Простоту його образу та покірливості думки, в якій останнім часом дедалі частіше відчувалася прозорість наповненого сонцем моря... Простоту, яка так допомагає йому перекладати, — адже дар перекладача подібний до дару простоти.

Остання книга, що вийшла за життя Сергія Сергійовича, — це «Давидові Псалми». Вона побачила світ у Києві, який так любив Аверинцев, тобто зовсім близько, на відстані простягнутої руки. Тому я дозволю собі згадати сьогодні про Сергія Сергійовича, дивлячись на сторінки цієї книжки...

«О благо тому,
хто не радився з лукавими…»

Переклад, особливо переклад таких текстів, як «Давидові Псалми», потребує не тільки ерудиції біблеїста, не лише богословської обдарованості та знань, а й унікального слуху. Слуху буттєвого, серцевого. «Давидові Псалми» звучать зсередини нас, висловлюючи всю повноту релігійного переживання — пронизливу радість і тихий сум, самітність, тугу богопокинутості та захоплення від зустрічі, невтримне замилування Божим світом і глибину покаяння у розпачливому крику про самого себе, що відриває нас від гріха, який став «своїм». Чудо Псалтиря в тому, що тут кожне слово вимовлене перед обличчям Живого Бога.

Псалми це, насамперед, особиста молитва. Тому вони настільки драматичні, настільки рухаються енергією серця. Та це ще й дуже «проста» поезія: проста як у сенсі метафізичному (у ній благодатно переборена складність, роздільність), так і в сенсі поетичному. Адже в Псалмах нас дивує не лише глибина та інтенсивність релігійного переживання, не одна лише надзвичайна точність, із якою вербально виражений молитовний досвід, а й простота — геніальна простота Давидової поезії, завдяки якій вона стала «іконою» для релігійного переживання народу, словесним каноном усього «благочестивого роду християнського». Все приходить до простоти, до святої пісні простоти.

Псалтир читають серцем. Наскільки ж має бути чистим серце перекладача, який трудиться над цим текстом. Як сміливо має звучати не лише в тексті перекладу, а в ньому самому, у його суті, моління Давида про те, щоб Бог відвідав його та зробив «новою твар’ю», створив оновлене благодаттю — «чисте серце». Яку ж цілісність, яку простоту повинні мати його мислення та почуття, щоб створити новий канон, нову словесну ікону Давидової поезії, нехай вона призначена й не для богослужбового вживання, а для вдумливого, так би мовити, приватного читання. У тому то й річ, що Псалми неможливо читати, почуваючи себе «приватною особою». Щойно наше серце включається в боголюдський діалог Псалтиря, ми відчуваємо свою причетність до Церкви.

Та повернемося до людини, яка так натхненно перекладала поезію ХХ століття та біблійне слово. Чимало киян пам’ятають його тиху мову, зворушливу, майже безпорадну сутулість, вдумливий, чистий погляд. Наприкінці виступу в стінах Київської духовної академії він раптом несподівано для багатьох попросив: «Помоліться за мене, отці і браття, я багато чого не розумію». Це було сказано так щиро, так безхитрісно, так просто...

Простота взагалі дуже характерна для Аверинцева (і це при тому, що його думка настільки симфонічна). Багатьох давніх читачів дивує кришталева ясність стилю «пізнього Аверинцева», прозорість його думки, її очевидність, природність, гармонійність, навіть більше: якась дитяча беззахисність думки, її благодатна «убогість».

Та ще дивніше, що ця людина була такою лагідною у спілкуванні. Христос заповів нам: «Будьте, як діти», і ми бачимо чимало справді дитячих облич у Церкві. Та кожного, кому доводилося спілкуватися з доктором філологічних наук, академіком Сергієм Аверинцевим, ця людина приголомшувала, а когось й обеззброювала граничною покірливістю та простотою. І тепер уже можна, не боючись зашкодити його духовній праці, сказати: «Це була справді смиренна людина». Сказати не задля нього — за життя Сергій Сергійович дуже ніяковів і морщився від похвал, а тепер наші оцінки йому тим паче не потрібні, а для того щоб ті, хто пам’ятає, хто думає, хто молиться за нього сьогодні, знали: це не особливість його натури, не «стареча чудернацькість», не лише властивість поета — бути простим і лагідним. Ця біблійна простота може співіснувати тільки з людиною, яка глибоко, справді церковна, її неможливо зімітувати, її не можна «заслужити». Це — дар Божий, і те, що людина якоюсь мірою несе його в собі, свідчить про те, що вона справді впустила у своє серце Ісуса Христа.

Сергій Сергійович Аверинцев, який для багатьох радянських і пострадянських гуманітаріїв був ледь не символом «високої науки», а насправді був «усього лише» чесним ученим, котрий всерйоз ставиться до того дару, який довірив йому Бог, наприкінці життя, не зраджуючи властивій йому суворості в усьому, що стосується слова та істини, почав писати несподівані для багатьох його читачів міркування, в яких глибина думки поєднувалася з безпосередністю, що ранить серце. Це не стиль, який можна виробити з допомогою інтелектуального зусилля чи навіть завдяки таланту. Ця прозорість думки виявляється лише там, де вже сталося диво явища смислу, Логосу, де людина торкнулася того, що лежить за межею «власне людського».

Сергій Сергійович Аверинцев пішов напередодні Прощенної неділі. І в цьому, як і в усьому, що коїться у світі, є дуже важливий сенс. Прощена неділя йому не потрібна. Він уже всіх простив.

«Прощаю всех, кто обидел меня,

Только кто же меня обидел…»