"Ті люди" за стандартами Бі-Бі-Сі

Вона зачинила вікно - до тріскотні автоматів десь поруч додалося глухе гупання. Стало тихше, але гупання все одно відчувалося - вібрацією в тілі, що наростає, тривожним очікуванням, коли вже мозок відреагує на чергове здригання землі й дасть тілу сигнал, аби заспокоїлося, - далеко ж! Мозок завжди спізнюється, а тіло теж дивне, ніяк не звикне за три роки, щоразу паніка. Гу-у-п… Вильоти? Прильоти? Раніше це обговорювалося всім під'їздом з ранку до ночі, тепер стомилися. Розмови переважно про ціни й зарплати - кому виплатили, з ким досі не розрахувалися, син підробляв у магазині три місяці й нічого не отримав, обдурили, а шахту його закрили й грошей зароблених раніше кінця літа сказали не чекати. Гу-у-п...

Зв'язок знову ліг, і вже кілька годин телефон мовчить. Чоловік теж мовчить. Мовчить і хворіє. Лікар каже: російські ліки купувати не треба: сюди привозять фальсифікати. А інших немає. Раніше возила племінниця з Києва, але зараз вона рідко вибирається додому - пішла тут з дочкою в магазин, причепилися п'яні чи обкурені у формі - незрозуміло, дитина тепер заїкається. Іноді передавала з подругою, але ту нещодавно затримали на блокпосту, чоловік приїхав шукати й теж зник. Гу-у-п... Ближче чи здається?

Зробила телевізор гучніше, щоб зовсім вже не чути нічого за вікном. "МГБ обращается к гражданам республики с просьбой поменьше выходить из дома и не создавать большого скопления людей в общественных местах в связи с высоким уровнем террористической опасности. Если кто-то из жителей видел подозрительных личностей - просьба сообщать об этом". Вона й так майже не виходить, боїться відкритого простору після того як потрапила під обстріл на вулиці, а сусіда вбило на зупинці.

Ну, не те що боїться, просто ноги відразу ватяні, у вухах починає шуміти й повітря не вистачає. У магазин, аптеку - і назад. Гу-у-п... Треба б випрати, але вода з якимись дивними пластівцями, чи то вапно, чи то хлор. По телевізору сказали, що, можливо, диверсія, але запаху хлору начебто немає. Перемкнула на ток-шоу, "Нехай говорять", краще б про артистів, у новинах самі жахи, а до нас все одно нікому діла немає. Гу-у-п...

Серце мало не вистрибнуло - телефон! Дали зв'язок, слава богу! Син? Племінниця? Сусідка?

- Здрастуйте! Ми проводимо дослідження, будьте ласкаві відповісти на запитання, що ви думаєте про вступ України до НАТО?

Як відповістити на запитання й залишитися живою

Соціологія - це турбота. Про народонаселення - аби знало, скільки його, яке воно, що любить їсти і з чим засинає. Про народне господарство - щоб йому підказати, що й у яких кількостях потрібно виробляти й за якою ціною продавати. І про політиків, звичайно, - щоб ті розуміли, як і про що з народонаселенням розмовляти, щоб зробити його своїм електоратом. Від соціології дуже багато користі, якщо, звичайно, немає відвертої шкоди.

Усі ми трошки в заручниках у турботливих соціологів. Тому що не завжди розуміємося на методиках проведених досліджень, і ще менше - на меті, завданнях, професіоналізмі й цінностях самих соціологів. Здавалося б - чому це важливо? Адже соціологія - це виміри, математика. До чого тут цінності? Але в нашій країні можливо все, і навіть цифри дуже легко дресируються, якщо попередньо вимуштруваний дресирувальник. Доведено беззмінним керівником соціологічного агентства Research&Branding Євгеном Копатьком, який довгі роки на замовлення Партії регіонів малював пріоритетну для всіх жителів України важливість мовного питання - багато, дуже багато відсотків (насправді 1, сказали нам потім, у 2015 році, канадські дослідники). А місяців три тому став громадянином РФ.

А ще ми в заручниках у ЗМІ, які розшифровують нам соціологічні виміри. Виходить, що на виході ми маємо інтерпретацію журналістами інтерпретацій соціологів. На такій хисткій підставі, як їхній професіоналізм, і балансує конструкція "зрадо-перемоги", у якій нам усім доводиться жити.

Для наочності - два приклади подачі найсвіжіших опитувань, результати яких були опубліковані в червні-липні 2017 року. Прес-повідомлення Міжнародного республіканського інституту (МРІ) і його регіонального директора Стівена Нікса про опитування на підконтрольній Україні території залишає мало місця для творчості ЗМІ: "Близько 80% українців по всій країні й 73% жителів Донбасу вважають, що окуповані регіони сходу мають залишатися під контролем України". Наполегливий журналіст, напевно, порівняв би ці дані з результатами, наприклад, Центру соціальних досліджень "Софія" зразка червня 2015: "Понад 60% українців готові відмовитися від окупованих територій на Донбасі". Але заголовки в ЗМІ без інтерпретації інтерпретацій - уже добре. Перемога.

А от прес-служба Інституту масової інформації, на замовлення якого проводило своє опитування агентство GFK, називає своє повідомлення так: "Кожен п'ятий житель півдня й сходу неокупованої України підтримує автономію окупованого Донбасу". "WTF? - запитує себе читач. - Про що це? Хіба може окуповане бути чиєюсь автономією?" Йдеться, імовірно, про майбутнє після звільнення. А ще далі за текстом є смішні 2% за приєднання до Росії. Але це вже неважливо, уже пішли заголовки в РБК і не тільки, і коментарі у Фейсбуці полилися рікою, і хвилі зради вже понесли читача у відкрите море домислів і стигматизації - ну не дебіли, самі не розуміють, чого вони там хочуть?!

Особливо не пощастило "голосу" окупованого Донбасу. Ним маніпулюють і російські, і українські, і західні соціологи й журналісти.

На совісті соціологів залишмо релевантність опитувань телефоном на території, що функціонує виключно через насильство, а на кожному підприємстві вже по дві служби безпеки - внутрішня й від "кураторів". Якщо ми відмовляємо цій території в політичній суб'єктності, то за якою логікою залишаємо за окупованими людьми суб'єктність інформаційну? Можливо, у них є свої громадські ЗМІ, незалежне телебачення, доступ до вільного мікрофона? Звичайно, ні, весь інформаційний простір прямо фінансується й моделюється РФ. За блогерами, які пишуть під псевдонімами в українських виданнях або просто в соцмережах, йде постійне полювання, необережні швидко опиняються на підвалі, місяць тому був черговий гучний арешт.

"Згідно із соціологічним дослідженням, проведеним компанією GFK, інформаційна картина в окупованому Донбасі постає далеко не на користь України", - невдоволено повідомляють нам ЗМІ.

Якщо щось подається як обвинувачення і сприймається як обвинувачення, велика ймовірність (соціологи уточнять - яка), що це обвинувачення й є. "Ну й як ми будемо жити з тими людьми?", - розводить руками читач.

"33% населення окупованих районів хочуть у Росію" - гарчать ЗМІ з посиланням на дані німецького Центру східноєвропейських і міжнародних досліджень (Zentrum für Osteuropa und internationale Studien, Zois). "Жителі розділеного Донбасу не хочуть у ЄС", - розносить "УП" інтерпретацію Deutsche Welle. "Регіон у будь-якому разі не повинен опинитися під контролем однієї сторони конфлікту. Це ніяк не відповідає очікуванням місцевого населення", - зненацька цитує видання "Новости Донбасса" інтерв'ю очільника ZOіS російському журналу "Огонек" (!). "Опитування засвідчило, що майже рівна кількість людей бажає отримати автономію в складі України або РФ", - інтерпретує українське видання російське джерело, забувши уточнити про перевагу саме проукраїнських настроїв.

Але ж якщо прибрати весь білий шум, створений надто політично активною керівницею німецького соціологічного агентства, залишаються сухі цифри: на окупованому Донбасі 56% людей так чи інакше чекають повернення України.

Скільки коштують 56%?

56% - багато це чи мало для населення, що наполовину складається з пенсіонерів, яких четвертий рік невтомно отруює імперською величчю брехливе російське телебачення?

Фото з окупованого Алчевська

Нам нема з чим порівнювати, у нас ще не було порівнянного історичного досвіду проживання окупації настільки тривалий період і в настільки токсичному середовищі. Найближче - радянська окупація західних областей України, але тоді не було телевізора й оцього вічного "гу-у-п"…

Насправді ми, швидше за все, можемо говорити лише про динаміку, а не про абсолютні цифри. І нинішній стан справ у Слов'янську, Краматорську або Бахмуті дає нам певні підстави спрогнозувати на звільнених територіях і перспективу зростання патріотичних відсотків, і появу громадянського суспільства, і зливання проросійських настроїв у маргінальну погрішність, і повноцінну дискусію про НАТО. Але потрібні будуть час, сили, люди - не "ті" і не "ці", а просто люди, готові працювати.

І ще нам обов'язково треба буде забути про дані "соцопитувань" телефоном й про заголовки в ЗМІ про те, чого хочуть або не хочуть жителі окупованого Донбасу. Забути зроблені режисерами РФ сюжети "з іконою на танки!", поставивши собі одне запитання: хто координував журналістів, запрошуючи їх на місце підготовки перфомансів, - ікононосиці чи танкісти? Забути про побачені "інтерв'ю" перехожих на вулицях окупованого Донецька, поставивши собі одразу кілька запитань: ким відрекомендовуються власники мікрофонів, під якою легендою вони пройшли обов'язкову акредитацію в окупаційному "міністерстві" і чи професійно "добирали" аудиторію після "республіканських" пропагандистів, що нишпорять по всьому місту?

Можна називати це стандартами Бі-Бі-Сі, висвітленням позиції "тієї сторони" і взагалі свободою слова, але запитувати людей в окупації "Як ви ставитеся до законопроекту про реінтеграцію окупованих територій?" (опитування "Радіо Свобода" 21 червня) - це як у хоспісі цікавитися, яким має бути облаштування раю. І питання навіть не в етиці, а знову ж - у суб'єктності.

Ці люди не знають, яка зараз Україна. Вони в очі не бачили законопроекту (його і в Україні ніхто не бачив). Вони не розуміють, про що їх запитують, а якщо розуміють, то ніколи не скажуть про це на камеру посеред вулиці в центрі окупованого міста. Вони не знають, кому відповідають. Вони не вірять у рандомну вибірку телефонних номерів. Вони вже нікому не вірять. І вони вже точно нічого не вирішують.

Ну, а останнє запитання можна поставити безпосередньо журналістам і соціологам - "по телефону". Запитання про відповідальність за людські життя. Стандарти Бі-Бі-Сі дозволяють ризикувати заручниками? Чи справді заради заголовка варто взагалі ставити запитання, знаючи про ціну, яку респонденти можуть заплатити за свою відповідь? Чи сподіваючись на обережність співрозмовників, запитувачі заздалегідь упевнені, що почують виключно відповіді, що диктуються ландшафтом? А раптом ні?

"Як ми будемо жити з тими людьми?". Погано - якщо будемо продовжувати над ними глумитися, видаючи за "голос Донбасу" дідуся, що переказує Кисельова.

Український Донбас говорить з нами з окупації голосами патріотів, які шифруються. "Російський" Донбас розкладати на голоси немає ніякого сенсу - досить послухати Оплот-ТВ. Окуповані люди, поміщені в зламаний просторово-часовий континуум (чи то 1937-й, чи то 1981-й), напевно, й справді цікавий об'єкт для досліджень і репортажів. Але суто по-людськи не завадило б дати їм спокій бодай до визволення. І для початку подарувати їм тишу. Дати ліки, відновити мир, засудити злочинців. А потім покликати в інформаційне поле й засипати запитаннями. Принаймні це буде репрезентативно й безпечно.

Фото з окупованого Луганська

"Як ми будемо жити з тими людьми?". Добре - якщо зрозуміємо, що "ті" люди взагалі-то живуть зокрема й поруч з нами в Києві, заробляючи на просуванні російської пропаганди під виглядом "стандартів Бі-Бі-Сі". Вони набагато небезпечніші й численніші за тих, хто 9 травня під темрявою ночі на п'яному куражі замальовує українські графіті у визволеному три роки тому Слов'янську.

І значно ниціші за тих, хто четвертий рік поспіль малює такі графіті в Луганську або Горлівці.