ТЕТЯНА УСТИНОВА — ПРО СЕБЕ, СІМ’Ю ТА ДЕТЕКТИВИ

Чи можуть детективи стати «сімейним читанням»? Або, перефразуючи запитання, чи читають їх, приміром, рідні та близькі авторів-детективників, їхні діти, батьки, чоловіки та дружини? Виявляється, що рідні та близькі більш вимогливі до письменників, які працюють у детективному жанрі, ніж широкий загал. Вони спроможні всіляко допомагати письменнику, але читати — ні! Минули часи графині Софії Миколаївни Толстої, готової невтомно стенографувати твори свого видатного чоловіка. До того ж, нині пишуть переважно дами. Вони зазіхнули навіть на такий споконвіку чоловічий жанр, як детектив, і домоглися в ньому успіху. От, скажімо, Тетяна Устинова…

Герої детективів Устинової — телевізійники, комп’ютерники, професорші, олігархи та новоявлені Шерлоки Холмси в строкатих спортивних костюмах і кольорових шортах. А сама вона — неймовірно чарівна дама з розкішним голосом телеведучої та манерами бізнес-леді, яка зовсім не комплексує щодо своєї повноти. Танк і трепетна лань в одній особі. Приятелька Даші Донцової та шанувальниця романів Бориса Акуніна. Інженер-фізик за освітою, Тетяна Устинова спочатку прийшла секретаркою на телебачення, а потім автором — у детективний жанр. Її кар’єра письменниці розпочалася зі звільнення.

— Тетяно, ви багато років пропрацювали на телебаченні. А потім раптом стали писати детективи. Як це сталося?

— Просто мене звільнили з роботи, не було на що жити. У розпачі я вирішила написати роман. Детективний, звичайно, у такому стані можна написати лише детектив із трупами.

— Чому ж, скажімо, не жіночий роман? Можна було знайти розраду в романтичних почуттях, в «океані кохання»...

— Не люблю жіночі романи, вірніше, ставлюся до них із неабиякою часткою іронії. Дуже погано розумію глибину жіночих страждань, заснованих на тому, що «він на мене косо подивився». Як і відповідну реакцію на кшталт: «А я візьму його за барки, нахилю до себе, і він стане дивитися прямо!» І про це 450 сторінок тексту... Жах! Мені цікаво, щоб була певна ідейка, якась провокація в романі.

— Кажуть, чоловік не тільки всіляко допомагав вам штурмувати видавництва, а й був вашою «музою».

— У нас із чоловіком усе так щасливо склалося, ми вирішили — чи разом випливаємо, чи разом тонемо. Саме він запропонував мені написати перший роман, сказавши: «Тобі ж так вдавалися шкільні твори!» Потім Женя переконував мене в тому, що все вийде, знайшов у довіднику телефон видавництва, до якого сам же й зателефонував. А далі довідався, кому можна відвезти рукопис.

Тепер я знаю, що рукописи у видавництві читаються, всі до одного. Навіть якщо опус написав божевільний, який уявив себе письменником. Щоправда, у рукописів дуже складна система рецензування. Мій перший роман, приміром, читали три місяці.

— Як складалися початкові контакти з видавцями?

— Сказали зателефонувати через місяць. Передзвонивши, не отримала ніякої відповіді й дуже засмутилася. Секретарка заспокоїла: «Не хвилюйтеся, коли довше читають рукопис, краще для автора». Усе закінчилося благополучно. У квітні написала роман, у червні підписала видавничий договір, а в грудні вийшла книжка.

— Другий роман, наскільки мені відомо, ви віднесли вже до іншого видавництва...

— Так, поки у видавництві читали перший, був написаний другий. І ми з чоловіком віднесли його в «Эксмо». Довго стояли в приймальні, чекали. Усі снували повз нас, не звертаючи уваги. Ми стояли, а вони ходили й ходили! Поруч зі мною лежав стос книжок в обгортковому папері, одна пачка була надірвана, із неї визирала обкладинка під назвою «Кровавые хари». Я тоді подумала: «Усе, мою літературну кар’єру закінчено, не буде в мене письменницького щастя!» Проте мій рукопис прочитали й видали.

— Кажуть, чоловік не читає ваші детективи. Чому?

— Женя взагалі не читає детективи. Зате із задоволенням переглядає газети. Знаєте, якби я була прибиральницею в дитячому садку, він би теж не цікавився моїми ганчірками та відрами. Він в усьому допомагає, але моїх текстів не читає. З повагою ставлюся до його позиції.

— Чи ж діти є шанувальниками вашого таланту?

— Мій старший, дванадцятирічний син Мишко читає лише те, що йому дає бабуся, а в бабусі дуже правильні поняття про літературу. Приміром, вона може запропонувати йому книжки Веніаміна Каверіна та Юрія Германа. Та детективи Мишка теж цікавлять — мої в тому числі. А молодшому, Тимофію, лише два роки.

— Не виникає бажання зайнятися чимось іншим?

— Весь час виникає. Особливо коли заходжу в книжковий на Новому Арбаті й бачу 16 залів лише детективів. Взагалі я — людина, яка сумнівається в собі. Хоча, можливо, справляю враження танка, у душі ж — трепетна лань. Ніжна, піднесена та невпевнена в собі.

— Чи трапляється так, що впізнають у героях ваших романів себе й починають з’ясовувати з вами стосунки? Яке у вас ставлення до прототипів своїх героїв?

— У моєму першому романі один із героїв — олігарх, і прототип цього героя всім відомий. Коли роман вийшов, сам олігарх зателефонував і сказав: «Що ти наробила?» Крижаним голосом, бетонним. Я відповіла: «Пробачте, ніхто не здогадається, що це ви». Насилу помирилися. А взагалі, прототипи моїх героїв — не обов’язково олігархи. Це люди, які вражають мою уяву.

— А хто з людей влади вам цікавий?

— Скажімо, мені надзвичайно хочеться написати книжку про Шойгу. Приголомшливий мужик! Причому його екранний образ зовсім не збігається з образом реальним. Якщо вдасться, обов’язково про нього напишу.

— А близькі, члени сім’ї не конфліктують із вами, коли впізнають себе у ваших романах?

— Ні. У нас цілком нормальна сім’я, яка всіляко мене підтримує. Щоправда, якось із цього приводу посварилася з подругою. Та швидко помирилася.

— Кого з «детективників» ви полюбляєте читати?

— Мені подобаються Акунін, Даша Донцова. Романи Акуніна, на мій погляд, хороші тим, що в них російське, зокрема московське, XIX століття подається як золотий період історії. Цьому, втім, нас учили й у середній радянській школі. Добре уявляю собі те, що описує Акунін. Та це не велика російська література, а розважальна. Проте обожнюю Акуніна, читаю і перечитую. Чудовий письменник і дуже стильні твори.

— Вам сподобалася екранізація роману «Азазель»?

— Фільм поганий, актор, який зіграв Фандоріна, теж. Словом, краще цю картину ніколи не дивитися. Знаю, що зараз фільм за одним із романів Акуніна ставить режисер Джанік Файзієв, дуже вірю в цього режисера і люблю. Взагалі з молодих акторів у мене з Фандоріним асоціюється Максим Галкін, а зі старших — Олег Меньшиков. Є ще Даня Страхов, він теж хороший був би Фандорін у молодості — чарівливий, стильний...

— Чи може видавництво контролювати ваш творчий процес? Які моменти обговорюються заздалегідь, наскільки ви вільні у своїй творчості?

— Практично ні про що не домовляємося заздалегідь. Редактор лише запитує, про що буде наступний роман, і всі попередні переговори на цьому закінчуються. Отже, я абсолютно вільна у своїй справі. Чого й усім бажаю.