ТАМ, ДЕ ЖИВУТЬ ЛЮДИ, Є КЛАДОВИЩА...

Вони, ці кладовища, також живуть, як живе місто, селище, суспільство, народ. Коли в період історичних потрясінь традиційний уклад валиться, змінюється громадська свідомість, життєва пам’ять слабшає, нащадки перестають відвідувати могили, кладовища вмирають. Але чи винуваті померлі в нашому безпам’ятстві?

Майже два роки тому стався безпрецедентний в історії злочинності області акт вандалізму: невідомі (винних так і не знайшли) понівечили, розбили понад 160 надгробних пам’ятників. Такими їх побачили бабусі, які приїхали 6 травня вранці провідати могили своїх рідних і близьких у переддень поминальної неділі. Поки вони оплакували те, що сталося, у міській мерії терміново засідала комісія з відшкодування матеріальних збитків постраждалим — ще живим родичам. Сума виявилася чималою — 355 тисяч гривень. Міська скарбниця відшкодувала лише 26 тисяч. Про моральні збитки не йшлося. Через кілька тижнів такий самий акт вандалізму був вчинений у сусідньому обласному центрі — Рівному: з тим самим «почерком» і кількістю знищених надгробків і, звичайно, теж без розкриття злочину.

Кладовища є в кожному місті. Вони — не зібрання пам’ятників, не просто вільна територія. Давня релігійна традиція забороняє забудовувати цвинтарне місце. Давні етичні принципи, що не підлягають перегляду, дають підстави розглядати старі некрополі як заповідні зони міста. Адже за всіх часів ставлення до мертвих служило мірилом духовності і моральності людей. Вшановування тих, хто жив до нас, збереження зв’язку часів — необхідна частина духовної культури суспільства.

У другій половині дев’яностих років у Луцьку, під кручею, на якій розташовувалося старе міське кладовище, стояв старий будинок. Коли за рішенням місцевої влади він був знесений, грунтовий розріз горизонту землі оголився і відтіля довго «визирали» людські кістки, а насподі, на місці будинку, що стояв, валялися людські черепи. І довгий час до цього нікому не було справи. Через кілька місяців останки загребли бульдозером.

Практика перенесення поховань, що існувала в 60—70 роках, виникла як один з виявів загального занепаду культури. «Будь проклятий той, хто підніме цю плиту», написано на могильній плиті Шекспіра. Мер Луцька початку сімдесятих не читав Шекспіра і сліпо виконував накази партійних чиновників. Терміново зносилося старе, але доглянуте кладовище в центрі міста — по вулиці «вождя світового пролетаріату». На прохання невеликої кількості родичів померлих кістки небіжчиків вигрібалися і переносилися на нове заміське кладовище. На цьому місці збудували висотний житловий будинок і сквер з лавочками, на яких у будь-яку пору дня можна побачити закоханих, що цілуються, а вранці і ввечері тут зручно вигулювати собак...

За кілька років до того на вулиці Кременецькій також зносилося кладовище — єврейське. Ніде було будувати проектний інститут містобудування і будівлю облвиконкому (нинішня облдержадміністрація). Кістки померлих з котлованів також вивозилися в терміновому порядку, але вже подалі від людських очей — до місця будівництва міської об’їзної дороги в селі Рованці. Місцеві водії бояться їздити цією дорогою — аби не відповідати перед мертвими за злодіяння своїх співвітчизників...

Перенесення цінних могил і знищення інших — така позиція небездоганна в моральному аспекті і, крім того, дає підстави порушувати питання про повну або часткову ліквідацію кладовищ під приводом відсутності на них пам’ятників, що становлять художню цінність. Здається, найкраще рішення все-таки — збереження кладовищ саме як кладовищ, хоча б і закритих для поховання, хоча б і з найменшим числом відвідуваних могил. Витрати на їхнє утримання і на догляд не такі вже й великі. Руйнацій, принесених часом, набагато менше, ніж тих, що завдають люди.

Ведучи мову про вивчення історичних кладовищ і розробляючи оптимальне законодавство їхнього статусу, ми не повинні забувати, що марно аналізувати проблеми кладовищ ізольовано від духовного стану суспільства загалом. І якщо ще можна вольовим адміністративним зусиллям відмовитися від руйнівної зміни русел рік, зупинити будівництво шкідливої меліоративної системи, то зовсім іншого підходу потребує відновлення найтоншої матерії некрополів наших предків.

Кладовищам необхідно повернути традиційно релігійний статус. Адже серед багатств, якими природа обдарувала людину, є найдорогоцінніший дар — це дар пам’яті. Ті, хто там спочиває, для нас живі і нині, тому що вмирають навіки тільки ті, хто не залишив свого сліду на землі. Пам’ять — це любов, а над щирою любов’ю час не владний.

Шар за шаром відкладається на кладовищах історія нашого народу, відзначена, як віхами, могильними хрестами і плитами. Стає сумно, коли йде з нашого життя святе ставлення до могил батьків і дідів. Шлях, пройдений нами, повів нас в інший бік — у бік забуття і нехтування. Кладовища поступово вгасають, занепадають. У чому провина наших предків, що не бережемо ми їхніх могил, забуваємо їхні муки і смерть?

…Я йду повз знесене у центрі міста кладовище, на місці якого стоїть висотний будинок із сквером, і думаю: а чи не виготовити меморіальну дошку і не прикріпити на цьому будинку, аби живі знали, що під асфальтом і тротуарною плиткою, по яких вони ходять, спочивають ті, чиї могили порушені нашим неуцтвом, нашим безпам’ятством, нашим нехтуванням. Нехай стане це попередженням — не чинити ніколи подібного блюзнірства і святотатства. А для того, щоб не було безіменних братських могил, похованих під купою будівельного каменю й асфальту, потрібно виховати в собі повагу до кожного, найнепримітнішого горбика землі, під яким спочиває людський прах...