ТАЄМНИЦЯ ВЕЛИКИХ КЕНІЙЦІВ

Наближається 112-та сесія Міжнародного олімпійського комітету в Москві, де 13 липня буде названо столицю Олімпіади 2008 року, а 16 липня пройдуть вибори президента МОК. Нинішній президент, 81-річний іспанський маркіз Хуан Антоніо Самаранч, у якого з Москвою пов’язані не лише приємні спогади — тут його було обрано на цей пост замість англійського лорда Майкла Кілланіна, але тут же 1984 року перед Лос-анджелеською олімпіадою його піддали нечуваному приниженню. Він намагався в останній момент запобігти бойкоту Ігор Радянським Союзом і більшістю країн так званого соціалістичного табору. Так уже повелося одвіку, що президента МОК скрізь приймає перша особа держави, але тоді Костянтин Черненко, який стояв на чолі країни, не побажав розмовляти із Самаранчем, і президента МОК прийняв усього лише один із заступників міністра закордонних справ, який повідомив, що рішення про бойкот Лос-Анджелеса скасуванню не підлягає.

Закінчуючи свою нелегку місію на посту президента МОК, Самаранч вирішив ліквідувати неприємну прогалину в своїй біографії — він раніше відвідав не менше 150 держав із 200 країн — членів МОК, а зараз уперше прибув у Кенію, знамениту в олімпійському спорті своїми бігунами на середні та довгі дистанції, для відкриття Асоціації національних олімпійських комітетів Африки.

Важко навіть просто перелічити всіх олімпійських чемпіонів і призерів із цієї країни на екваторі. Рахунок золотим медалям відкрив 1968 року на Іграх у Мехіко Кіпчого Кейно в бігу на 1500 метрів. Він зараз очолює національний олімпійський комітет країни і запросив Самаранча в гості. Ще 20 років тому до семи рідних дочок він узяв на виховання двох сиріт з Уганди і нині утримує дитячий будинок на 70 чоловік поруч зі спортивною школою, створеною багато в чому на гроші програми «Олімпійська солідарність».

Про кенійців ходять легенди, крім того науково доведено, що вони мають генетичну схильність до стаєрського бігу. Однак це лише незначна частина кенійської загадки. Усі без винятку кенійські бігуни — чемпіони та призери Олімпійських ігор і чемпіонатів світу — виросли в містечку Ельдорет, де знаходиться тренувальний центр ІААФ (Міжнародної федерації легкої атлетики). Місто зі стотисячним населенням розташоване практично на екваторі, на висоті 2000 метрів над рівнем моря, а тренувальні траси знаходяться на висотах від 2500 до 2800 метрів. Дощів не буває, сонце встає о сьомій ранку і сідає о сьомій вечора. Вдень температура в затінку до 28 градусів тепла, уночі прохолодно. Відсутні будь-які промислові підприємства, повітря абсолютно чисте.

Ельдорет — місто бідняків, однак знамениті чемпіони живуть у дво-триповерхових котеджах, а Мозес Тануї і Тегла Лерупе — просто в палацах. Це надихає молодь на подвиги заради майбутнього прекрасного життя.

Спортсмени зосереджені в тренувальних таборах, один із яких поруч із містом. Двічі на тиждень усі зобов’язані пробігти трасу в 16 кілометрів туди й назад — виходить 32 км. Є ще дев’ять кросових трас біля дитячого будинку, у якому часто зупиняються бігуни з інших країн.

Величезну роль у розвитку легкої атлетики в Кенії зіграв англієць Джон Вельзіан, який приїхав сюди 1959 року. Через п’ять років у Токіо перший кенієць Уїлсон Кіпругут став бронзовим призером Олімпійських ігор і відтоді жодна Олімпіада не обходиться без медалей кенійців.

Джон Вельзіан назвав шість складових частин гучних успіхів кенійців: це все ж генетика, дисципліна, мотивація, тренування в групі, траси в горах, натуральна їжа винятково з дарів природи.

Цікаво, що московський спеціаліст Вадим Зеліченок, який описав усі ці подробиці, був вражений відсутністю в Кенії великого числа кваліфікованих тренерів і взагалі планування тренувального процесу! У Кенії також жорстка американська система відбору кращих на Ігри і чемпіонати світу — всі без винятку мають виступати в чемпіонаті країни й у команду потрапляють лише три призери.

І ще одна деталь — вже гумористична. Те, що ми вважаємо прізвищами кенійців, не більш аніж позначення часу народження людини — до сходу, опівдні або при заході сонця. За цією системою не дивно, що Ісмаїл Керуї і Річард Челімо — рідні брати, але... не однофамільці.