Таємниця баби Каті

Про те, який вік відведено людині на цій землі, відомо давно. Вчені досліджують феномени довгожителів, шукають еліксир молодості, пропонують різноманітні рецепти. Однак час, коли вичерпуються життєві сили людини, надовго відстрочити неможливо. Тож, зустрічаючи таких людей, як Катерина Федотівна Чучуменко із села Піщаний Брід Добровеличківського району, не перестаєш дивуватися, звідки в людини у її дев’яносто чотири роки такий оптимізм, відкритість, любов до життя.

Баба Катя (так її звуть усі в селі) господарює сама, і хоч поруч живе син, а недалечко донька, вона нікому не хоче завдавати клопоту. Маленька селянська хатина, вкрите споришем подвір’я. Тільки в минулому році віддала частину городу сусідам, бо самій таки важко обробляти. Та баба Катя й досі пече хліб. І то вже свято не лише в її хаті — рознесе та обдарує всіх дітей та онуків, які живуть у селі. А всього у неї дев’ятеро дітей, двадцять двоє онуків, тридцять чотири правнуки та двоє праправнуків.

Родом вона з Одещини. На початку тридцятих батька, колгоспного комірника, репресували, звинувативши у розбазарюванні хліба (на полі, коли збирали врожай, залишались колоски, підбирати їх не було кому, тож заїжджа комісія знайшла сімох винних, які й отримали по десять років тюрми). Під час голодомору Катерина, сама ще молодесеньке дівча, поховала матір, двох братів і двох сестер. Її врятував ще один брат, який у ті роки служив у армії, а після завершення термінової служби там і залишився. Одержавши направлення на румунський кордон, зумів забрати з собою сестру та прилаштував її працювати у офіцерській їдальні. Там вона познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром, теж військовослужбовцем. До війни у них уже народилося троє дівчат — Ліда, Марія і Валя.

Війна застала Катерину у Кишеневі. Чоловіка відразу ж мобілізували, евакуйовуватись довелося самій. Найменша Валечка була ще немовлям. Бомбардування, злидні, невлаштованість. Усе нажите довелося покинути — аби лише дітей врятувати. З допомогою добрих людей вдалося перебратися на Одещину, там прилаштувалася дояркою. Під кінець війни, коли дізналася, що чоловік живий, перебралася з дітьми на його батьківщину — на Кіровоградщину, у село Веснянка. Він приїхав тільки у відпустку. А остаточно повернувся з армії лише у 1947, коли четвертій дитині в їхній сім’ї, Толику, було вже майже два роки.

Працювали обоє в колгоспі — Катерина у ланці, кухаркою на тракторній бригаді, чоловік у млині, на тракторі. Діти підростали, теж бралися до сільської роботи: хлопці механізаторами, комбайнерами, водіями, дівчата доярками, обліковцем, завклубом. Це вже онуки та правнуки поздобували вищі освіти, розійшлися по світах.

А в ті роки, після війни, треба було тяжко працювати, і не лише в колгоспі — на таку сім’ю потрібна була добра хата. Її й побудували у Піщаному Броді Катерина Федотівна та Олександр Дмитрович. Велику, світлу, білостінну. Пригадує онука Тетяна, нині викладач Піщанобрідського державного аграрного ліцею:

— Для мене бабусина хата за річкою — море троянд, полуниць, яблука ранні, «білий налив». Ми, малі, там розкошували. Особливо гарно було, коли з’їжджалася вся родина. Разом рибалили, смажили рибу.

У нинішню невелику хатину баба Катя перебралася після смерті чоловіка (а його немає вже тридцять років), коли всі діти порозходились, створивши свої сім’ї. До матері вони навідуються всі разом на її день народження — 25 січня, та на проводи, щоб одвідати батькову могилу. Коли діти приїздять, треба ставити шатро, як на весілля, бо ж ні в якій хаті не помістиш таку кількість людей. Останній раз, кілька років тому, приїхало 67 осіб, та й то — ще не всі… У травні ця славна родина відсвяткувала золоте весілля доньки Марії та її чоловіка Миколи, що живуть неподалік, у містечку Помічна. Вже й вони дочекалися правнука.

Тож, ось який один із секретів її довголіття: родина, вічна турбота про близьких, бажання допомогти, бути корисною.

— Я не боялася народжувати дітей, — каже баба Катя. — Сама виросла у великій сім’ї, для мене багато дітей — наче так і треба. Інакше й бути не може.

Та не лише у цьому її таємниця.

— Для мене поганих людей немає, — міркує баба Катя. — Я в селі ні з ким не посварилася, нікого не осудила. Навіть якщо людина чинить зле, я її не осуджую, а сприй­маю такою, якою вона є. Ніколи ні про кого не кажу поганого і не люблю, коли інші кажуть.

Навіть про політиків, яких у нас старші люди звикли не любити, а часом і проклинати, баба Катя ставиться швидше зі співчуттям, з жалем. І звертається до них (заочно, зрозуміло), мов до дітей — сину чи дочко.

...Справді, поговориш з бабусею годину, а здається, що все життя її знаєш. Така вона щира, відкрита, добросердна, близька. Уся, як на долоні — маленька, згорблена, але не змучена. Обличчя в зморшках, а наче й молоде, з гарними, благородними рисами. Легка й на жарт, і на пісню.

«Чого, миленький,

зажурився?

Чого втішаєш ти мене?

Згадай, як був ти

веселенький,

як ти колись любив мене.

Як ти проходив моїм садом,

я задивилась на твій стан.

Стояла довго під вербою,

поки вечірній впав туман.

Упав туман, я ще стояла,

вечірня зірочка зійшла.

А мама кликала вечерять,

та я з тобою в сад пішла».

І голос молодий-молодий…