ТАЄМНИЦі ПАСПОРТНОЇ СИСТЕМИ

Донедавна вважалося, що паспорти «винайшли» 1414 року в Англії після відповідного рішення британського парламенту. Підписував тогочасні паспорти сам король. Записи в документі до 1772 року вели латинською, а в Європі з 1858-го — французькою. Найдавніший паспорт, що зберігся до сьогодні, підписано англійським королем 1641 року. Кілька років тому в Румунії знайшли паспорт римського легіонера. Цей документ — дві бронзові пластинки, з’єднані між собою. Запис у бронзовому паспорті завірено печаткою військового губернатора.

Після декабристського повстання чиновницький апарат Миколи I запрацював трохи інакше, ніж за правління Олександра I. У системі кріпацтва розвивається її підсистема — паспортна. У губерніях Росії з’являються циркуляри щодо вдосконалення видачі паспортів зразка 1826 року у вигляді не книжечки, а паперового аркуша, на якому зроблено скупий запис. Волинський державний обласний архів зберіг зразки таких паспортів, тож я мав змогу з ними ознайомитися. До речі, тогочасний паспорт був окремого зразка для купців 1-ї гільдії. Купці 2-ї та 3- ї гільдій, міщани й селяни мали інакші паспорти — у їхні документи вносилися прикмети: тип обличчя, зріст, колір волосся, очей тощо. Які ж записи робили в паспортах? «Объявитель сего... уволен в разные города и селения Российской империи для собственных надобностей (з такого-то числа до такого-то), а по прошествию срока явиться ему обратно, в противном случае поступлено с ним будет по закону» *.

Паспорти видавалися терміном на 2-3 роки, ціна для купців становила 100 рублів, а для міщан і селян — 6 рублів. До речі, слово «паспорт» у перекладі з французької означає дозвіл на відплиття із гавані.

У 1830—1840 роках XIX століття Волинь, інші землі України охопила русифікація, закабалення російським купецтвом, заможнішим від місцевого. Російські купці були 1-ї та 2-ї гільдій, а місцеві, зазвичай, — 3-ї. (Надання гільдії залежало від розміру капіталу). Порівняно з іншими російськими губерніями, на українських землях найбільше кількість крамниць зросла саме на Волині — в 11 разів. Волинську губернію відвідували купці Санкт-Петербурга, Москви.

1 травня 1840 року генерал-губернатор Київський військовий, губернатор Подільський і Волинський Д.Г.Бібіков підписує циркуляр «Об означении в паспортах примет», який стосується жителів українських земель. У документі зазначено: «...Предписать к исполнению, чтобы как внутренныя, так и заграничныя паспорты лицам всех сословий, не исключая дворян и духовных, выдавались с описанием примет предъявителя». Рівно через чотири роки — 1 травня 1844 року — згідно з постановою та розпорядженням Імперського уряду, з’являється інший циркуляр губернатора Д.Г.Бібікова про додаткові правила видавання паспортів для виїзду за кордон. У циркулярі записано, що паспорт видається «российским подданым обоего пола» і «по достижению 25-летнего возраста». Винятки були для тих, хто їхав за кордон лікуватися, отримувати спадщину, вдосконалювати себе в «художествах и высших ремеслах, ровно по делам торговли, кроме того, для поездки с родителями, воспитателями и жен с мужьями». За видавання закордонного паспорта платили 100 рублів сріблом. Ті, хто вирушав на лікування, отримання спадщини, на навчання й у справах торгівлі, за кожні 6 місяців чинності паспорта платили 25 рублів. Паспортний збір не брали з поранених офіцерів, їхніх родин і слуг, а також із чиновників, котрі перетинали кордон у службових справах. Стосовно решти категорій наказано було «брать как с путешественников». Особливому наглядові підлягали діти чоловічої статі віком від 10 до 18 років, котрі повинні були мати достатньо серйозні підстави для виїзду й перетинали кордон «с особого Высочайшего разрешения».

У сорокові роки XIX ст. на Волині ведеться боротьба з польською шляхтою. Протягом 1840—1844 років з ініціативи Д.Г.Бібікова позбавлено сану 64 тисячі дрібної шляхти, яка не могла довести свої дворянські права. Таких зробили селянами чи міщанами. Серед архівних документів є циркуляр генерал- губернатора від 1 вересня 1840 року, який проголошує: «Предписывается строго соблюдать, чтобы дворяне, горожане и однодворцы из бывшей польской шляхты не проживали нигде единственно только с выписями из ревизских сказок: о том, как они состоят записанными по ревизии, и чтобы сии выписи ни в коем случае не были предпринимаемые за паспорты и виды, с коими можно проживать вне мест постоянных жительств». 1 серпня 1847 року Д.Г.Бібіков підписує черговий циркуляр, у якому зазначено, що паспорти видають міські думи, а там, де їх немає, — ратуші; магістрати видають паспорти тільки в містах «Остзейских и Западных губерний».

1903 року в Росії ухвалено статут про паспортну систему, де стверджувалося, що ніхто в імперії не зобов’язаний мати документи на право жити в місці свого постійного проживання. Проте на фабриках і заводах, на які поширювалися правила про нагляд, робітники, на вимогу поліції, повинні були мати дозвіл на проживання, навіть якщо підприємство розташоване в місті їх постійного проживання. У Росії запроваджується видавання паспортів і паспортних книжок. Безстрокові паспортні книжки отримують «призреваемые в богадельнях, вдовы низших чинов, отставные чины и вдовы этих чинов, горнозаводских рабочих с правом низших чинов». Без паспорта можна було відлучатися в межах свого повіту, не далі 50 кілометрів і не більше ніж на рік. Посвідкою на проживання були паспорти чи паспортні книжки.

За панування Польщі на західноукраїнських землях поляки чинили по-своєму. Українці не мали громадянства Польщі. Для цього треба було здобути особливу прихильність влади. На царських паспортах польські власті ставили штамп польської управи, що засвідчував: такий-то є справді таким-то. Мені випало познайомитися з особовою справою Микити Коновала, який хотів дістати польське громадянство перед Другою світовою війною. Микита Коновал народився 1886 року в місті Зіньків на Полтавщині. Перед Першою світовою війною був козаком. На території Польщі перебуває відтоді, як потрапив у полон 1919 року. Проживав у Рівному, а 1922-го — у Здолбунові, був бухгалтером склепу (магазину) «Rolnik» з винагородою 150 злотих. 30 квітня 1939 року написав заяву про надання йому громадянства, але не дістав його. Староста Здолбунівського повіту Казімеж Закревський пише про це воєводі, котрий ставить резюме, що М.Коновал «о наданіі обіватєльства польскєго нє заслуговує», бо він за поглядами, як з’ясувалося через поліцію, український націоналіст, агітував за українську церкву й до Польщі не ставився прихильно. І це при тому, що М.Коновал проживав у Здолбунові з 1922 року.

Цікава відмова у наданні польського громадянства іншому українцеві — Конону Пантелейчуку, який народився 1919 року на території, що була під Польщею. Відмова пояснювалася тим, що батько Конона Тарас Давидюк був родом з Росії, а сам двадцятирічний прохач не мав ні коштів для існування, ні фаху, а перебував на утриманні батька, хоча добре знав польську мову, навчався в польському закладі. В особовій справі Конона Пантелейчука я знайшов папір із грифом «Таємно», в якому зазначено, що, оскільки сестра Конона — член ОУН, за прохачем польського громадянства встановлюється поліційний нагляд.

Інакше справи проходять в СРСР. 27 грудня 1932 року голова ЦВК СРСР М.І.Калінін, голова Раднаркому В.М.Молотов і секретар ЦВК А.С.Єнукідзе підписали постанову «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР і обов’язкову прописку паспортів». Згідно з цим документом, усі радянські громадяни віком від 16 років, котрі проживали в містах, робітничих селищах, працювали на транспорті, повинні були мати паспорти, з обов’язковою пропискою не пізніше, ніж через 24 години після прибуття на нове місце проживання. У паспортах указувався соціальний стан: робітник, колгоспник, селянин-одноосібник, службовець, учень, письменник, артист, пенсіонер. Ясна річ, як і в царській Росії чи Польщі, у Радянському Союзі подібні документи про паспортизацію повністю не оприлюднювалися, частина коментарів до них мала гриф «Не для печати», «Секретно», «Не подлежит оглашению». Закон про паспортну систему мав дві сторони: одна — для широкого загалу, друга — таємна, яка роз’яснювала чиновникам, як запроваджувати в радянське життя постанову про паспортизацію. Постанова Раднаркому від 14 січня 1933 року затвердила «Інструкцію видачі паспортів», яка мала не тільки загальний розділ, а й таємний, що вказував, кому не можна видавати паспорти, кого не можна прописувати в режимних місцевостях. Остання заборона стосувалася не зайнятих суспільно корисною працею, розкуркулених, утікачів із села, тих, хто часто змінював місце роботи в пошуках кращої долі, а також їхніх родин. Режимними містами були Київ, Одеса, Севастополь, Дніпропетровськ, Москва, Харків, Мінськ, багато інших великих міст, а також міста й села в межах стокілометрової прикордонної смуги на заході СРСР. Відмовляли у прописці й тоді, коли претендент на неї не мав обов’язкової санітарної площі (у Москві це було не менше 4-6 м2, у гуртожитках 9 м2).

У сільській місцевості паспорти видавалися лише в радгоспах і на режимних територіях. А коли жителі села вибували надовго, вони отримували паспорти за місцем проживання терміном на один рік. По завершенні цього терміну громадяни отримували нові паспорти на загальних підставах.

19 вересня 1934 року приймається закрита постанова Раднаркому «О прописке паспортов колхозников-отходников, поступающих на работу в предприятия без договоров с хозорганами». Колгоспників почали брати на роботу на заводи й фабрики за умови, що їх відпустили. Для того ж у колгоспі необхідно було пред’явити укладений договір на роботу на підприємстві. Лише після цього з колгоспу відпускали. Крім того, в радянській імперії посилювався негласний нагляд над громадянами. Діяли паспортні столи, а в містах з населенням понад 100 тисяч були паспортні бюро, в містах, де чисельність населення перевищувала 20 тисяч, впроваджувалися кущові бюро. Ці паспортні служби створювалися, як стверджує наказ НКВС від 16 грудня 1938 року, для «улучшения работы милиции по поиску преступников, а не для учета движения населения». У кущових бюро листки осіб, котрі прибували, перевірялися на наявність у біографії компрометуючих даних. Після цього, залежно від ваги «компромату», про це повідомлялося керівнику підприємства за місцем роботи перевіреного або ж у карний розшук. Для посилення паспортного режиму, крім працівників паспортної служби, залучалися двірники, сторожі, «сексоти» («секретные сотрудники») та інші «доверенные лица», просто «стукачі».

За даними Головного управління міліції, тільки в Московській області на початку 1946 року агентурно-інформативний апарат становив 396 резидентів (із них 49 отримували зарплату), 1142 агенти, 24 агенти- маршрутники, 7876 інформаторів. У травні 1940 року НКВС запровадив для працівників вугільної промисловості замість паспортів спеціальні посвідчення. Через кілька років ця новація поширилася на працівників чорної та кольорової металургії, хімічної промисловості, важкої індустрії. Паспорти працівників цих галузей зберігались у відділах кадрів.

У березні 1949 року бюро Ради Міністрів СРСР розглянуло питання про запровадження паспортів нового зразка і проект нового положення про паспортну систему. Міністр внутрішніх справ Л.П.Берія розумів, що чинна система закріпачення малоефективна. І все-таки головного ворога — селянина — тримали на прицілі, а, згідно з положенням про паспорти від 21 жовтня 1953 року, жителі сіл (за винятком режимних) залишалися й надалі без паспортів. Громадянам віком від 16 до 20 років видавалися паспорти терміном на п’ять років, віком від 20 до 40 — на 10 років, кому було за 40 — отримував безстроковий паспорт. Видавалися також короткотермінові паспорти — на 6 і більше місяців. До речі, 1953 року режимними були 340 міст СРСР, на прикордонні існували режимні території, ширина яких становила від 15 до 200 кілометрів, а на Далекому Сході — до 500 кілометрів. Закарпаття, Калінінська, Сахалінська області, Приморський і Хабаровський краї, Камчатка — були повністю режимними місцевостями. Західні області України стали зонами особливої уваги для паспортної системи радянського кріпацтва.

1974 року вийшла постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів про запровадження з 1976 року паспортів нового зразка. У документі зазначалося: «Паспорт гражданина СССР обязаны иметь все советские граждане, достигшие 16-летнего возраста». На той час, як відомо, вже був повністю сформований радянський народ.

З розпадом Радянського Союзу в паспортній системі України багато що змінилося, проте залишився рудимент — паспортизація у своїй глибині має мілітарний характер. Адже військовозобов’язаний, який не став на військовий облік, не може бути прописаний. У нашій країні Закон «Про загальновійськовий обов’язок» стоїть вище від правового статусу громадянина.

* Тут і далі цитуються документи Державного архіву Волинської області та Державного архіву Російської Федерації. На основі матеріалів цих архівів і написано статтю.