Свої імена

...Удома Сооткін взяла клаптик червоного і клаптик чорного шовку, пошила мішечок і висипала в нього попіл. До мішечка вона пришила дві стрічечки, щоб Уленшпігель міг носити його на шиї. Надіваючи на нього мішечок, вона сказала:

- Попіл - це серце мого чоловіка, червоний шовк - це його кров, чорний шовк - це знак нашої жалоби, - хай же це вічно буде в тебе на грудях як полум'я помсти його катам.

- Гаразд, - сказав Уленшпігель.

Шарль де Костер, "Легенда про Уленшпігеля"

Очевидні речі не потребують медіаприводу. Очевидне занадто громіздке й неполіткоректне, як труна, котру спускають сходовою кліткою багатоповерхівки. Медіаприводи створюються для переназвання правди так, щоб її можна було легко конвертувати в її протилежність. Через крос-курс демократії й лібералізму, який урівнює злочинне і справедливе на нульовій позначці моралі.

Медійне заколисування дістало. Міжнародна конференція "Участь ЗМІ у примиренні: уроки для України" - це про мистецтво говорити так, щоб нічого не сказати словами, які нічого не означають. Було б смішно, коли б не йшлося про війну. Гаразд, у політиків негідницька професія, свою неправду вони називають дипломатією. Для перекладу з брехливої зрозумілою є журналісти. Але якщо політики платять журналістам, то який сенс у такому перекладі? Тільки у схвальному цитуванні.

У нас війна з москалями, на їхньому боці - зрадники, покидьки, саботажники. Громадяни України, даруйте оксюморон. Корисні ідіоти й некомпетентні хами борються з рештками Майдану. Таке відчуття, що ніч із 10 на 11 грудня ніяк не закінчиться. Благословенна ніби всім Заходом брехня видається за вищу міру гуманізму та миротворчості. Колаборантство, дворушництво й боягузтво пропонуються нам як взірці розважливості та європейськості. Ви кого з ким мирити хочете? Жертв з убивцями? "Попіл Клааса" для вас - уже просто література?

Лави євроскептиків кожного такого разу приростають батальйонами, і зовсім не обов'язково гуманітарними. Так, соціологічна інформація про настрої у ЗСУ закрита. Але в суспільстві, яке далеко не все ще цивільне, за стриманими оцінками - понад 70% проти Мінська-2. Може, до цього слід дослухатися?

Жодне фінансово-політичне заспокоювання країн, що надто вже активно підтримують Україну, ситуацію всередині України не змінить. Не лестіть собі, краще реформуйте НАТО якнайшвидше. Звучить турботливо і з тамтого боку Атлантики: "Діти, поводьтеся чемно, а то прийде Трамп!" О, й американці, вперше направду нервові, туди ж. Давненько було в них "Бостонське чаювання". Забули, як це неполіткоректно - від імперії звільнятися?

У нас на грам правди - сотні тонн інформаційного сміття в кириличному сегменті. Кажуть, загальна площа українських смітників - завбільшки як український Крим. Але інформаційний смітник - уся Україна, і екологією слова ніхто не стурбований ("це - наша батьківщина, синку"). Змінюєш регістр - японці ДНК редагують, у Бостоні член пересадили, індуси шаттл у космос послали. Повертаєшся у свій медіапростір - "тільки б не було війни, вони ж теж люди, хто за все це заплатить, ми не готові". Та зізнайтеся вже, що й "дєди воевали", і закрийте чесно свій кремлівський гештальт.

Брехня вбиває, мовчання вбиває, алегоричність вбиває. Немає в цьому ніякої ввічливості та професійної етики. Є тільки бажання нікого не розізлити і всім сподобатися. А потім ображаються з приводу найдавнішої професії. Не в сексі ж річ, а в манерах.

Кажуть, один маорі спитав мандрівника Тура Хейєрдала: "Навіщо ви на війні вбиваєте людей, коли ви їх навіть не їсте?" Цю ж фразу приписують австралійському аборигенові в розмові з британським офіцером, папуасу - в розмові з місіонером тощо.

Смисл життя, ціна крові і розлога плітка завжди йдуть пліч-о-пліч.

Так, із початком російсько-української війни різко зросла цінність інформації про всілякі ризики. Запит на знання про загрози - базовий. Поведінкову норму формує інстинкт збереження виду. Але людина цікавиться насамперед особистою, на крайній випадок - родовою безпекою. І тут у дію вступають пліткарі, тобто медійники.

Яким би словом не називалося явище або персонажі, швидкість змін у наш час така, що цим назвам ні явища, ні люди вже не відповідають. Такий собі "ефект Доплера", зсув частоти сигналу залежно від відносного руху джерела і приймача. Задля справедливості, слід сказати, що в такому становищі опинилося багато галузей, наприклад вища освіта.

ЗМІ перестали бути джерелом інформації, оскільки Google і соціальні мережі за кілька секунд надають людині її стільки, що вона не в змозі опрацювати, а тому в результаті все одно постить котиків. Але ЗМІ, саме з цієї ж причини, зайняли нішу авторитетності джерела, претендуючи на роль бурильних установок і фільтрів грубого очищення інформаційного потоку. Наявність простої інформації про джерела фінансування та осіб, котрі формують редакційну політику, дозволяє зрозуміти, з чим ми маємо справу - з інформаційною артезіанською свердловиною чи з самогонним апаратом. Але це - для розумних.

У ситуації масового стресу, яким є, зокрема, війна, в людей підвищується запит на компенсаторні механізми. По-простому кажучи, люди в масі своїй добровільно дичіють, попсіють, впадають у дитинство й маразм, бо це не так страшно, як каже той-таки телевізор.

Загравання з масовим дауншифтінгом, оголошення його смаків і вибору вищими духовними цінностями робить наглядачів цього зоопарку такими, що їх уже не відрізнити від мешканців.

Та коли приїжджають старші наглядачі і навчають молодших "мови миру" й мистецтва примирення з негідниками, є велика загроза, що решта живності навколо зоопарків (якщо продовжувати метафору фауни й біоценозу) почне принюхуватися до цих дивних альянсів і хижо облизуватися. Якщо ви випадаєте зі своєї екосистеми внаслідок якоїсь прискореної мутації, швидше за все, вас чекає карма корму.

Більшість журналістів переймаються питаннями меж правди на семінарах та круглих столах і там страшно за правду переживають аж до самого фуршету. Коли доходить до справи, то зрозуміло, що хльосткий, місцями перебреханий, скандальний, жорстокий або сльозливий матеріал куплять охочіше й заплатять більше. Хантер Томпсон, який ввів у побут термін "гонзо-журналістика", просто послав редактору свої чернетки з перегонів у Кентуккі, де написав усе, що думав із приводу побачених ідіотів та п'яниць. Томпсон зробив це на "відшибись". А редактор вирішив, що буде потішно.

Є люди, пов'язані певними умовами й зобов'язаннями в поширенні інформації, і є всі решта. Потішно те, що вони різняться лише наявністю в перших усіляких кайданків та пут, що гарно подзенькують, коли журналісти все ж таки говорять правду.

У цифрову епоху в усіх, включно з людьми з обмеженими можливостями, абсолютно однакові технічні шанси. Слово "тираж" замінене просто на "читачі" або "передплатники". Усе визначається наявністю чи відсутністю совісті. Її не може бути трошки. Вона або є, або її немає. Визначається дуже просто: це все той же "попіл Клааса". Безліч людей пишуть, що хочуть, і невелика частина - так, як їм сказали. Та оскільки ця невелика частина все ще авторитетна (байдуже, чому), то її відповідальність ніби більша. Буває, що людина в соціальних мережах сама виростає до рівня особистого ЗМІ і починає сприйматися й цитуватися інакше, і її особисте гонзо-гониво вже може мати зовсім інший ефект.

Де це - просто загальнолюдське, а де - повинно регулюватися? Це, без перебільшення, світова проблема, але її український аспект характерний ще тим, що ми тривалий час, як справдешні шамани, вірили в магію слова. Ну вірили ж ми колись, що людина, котра говорить українською, вже за визначенням не може бути негідником. (Мені особисто з цією ілюзією пощастило зразу - слідчий КДБ, що допитував мене, навчався на українській філології в мого батька. А його начальник, майор, ще юним лейтенантом допитував знаменитого в'язня сумління Данила Шумука. "Теж філолог", - казав мені пан Данило). Ось якщо людина доладно пише й говорить, то брехати не може, бо брехня завжди негарна, - це теж із дитячих шаманських установок.

Немає ніякого "загально-", це все квазірелігійна гуманітарна маячня, що приховує конкретні фінансові інтереси. Є інтереси різних груп людей. Вони гостро перетинаються в зонах конфлікту, як тектонічні плити, від чого бувають землетруси й війни. Є особиста відповідальність людини перед тими, кого вона цінує, і відповідно до цього вона поводиться. Стосується й писак. Писаки, котрі журналісти, оскільки вони на видноті, відразу демонструють, перед ким реально відповідальні. Кого бояться, з ким рахуються, а кого тримають за лохів. Ось це і є соціально відповідальна журналістика, коли визначена частина соціуму, перед якою існує моральна відповідальність.

Чи має право на існування патріотична журналістика? Чи з таким прикметником вона перетворюється просто на пропаганду? Журналістика, яка працює на державу, і мусить бути патріотичною, тут жодних других і третіх точок зору немає. Але вона не зобов'язана цитувати боягузливих і нудних державників, бо вони насправді не влада, а невдалий менеджерський експеримент. І, головне, тому не зобов'язані, що цитувати нудних людей - це вульгарно. А джерело влади - народ, якщо хто Конституцію забув. У пропаганді нічого поганого немає. Просто в нас у пропаганду йдуть ті, хто і в українській журналістиці не дуже реалізувався або навіть не намагався, - секонд-хенд медіа, обласкані секонд-хендівськими політиками.

"Ми боїмося називати речі своїми іменами, щоб цього не використав ворог". Та ворог вам животи розпорював і серця вирізав, він ядерного попелу хоче, - а ви боїтеся його засмутити?

Називайте речі своїми іменами. Намагаючись догодити всім, ви зраджуєте найкращих. Інакше це означає, що ви соромитеся крові, пролитої іншими за те, щоб ви говорили правду.