«Свобода слова» у номенклатурно-клановому світовідчутті

Окрім бажаної свободи слова, як одного з виявів демократичного розвитку суспільства, у нашій країні існують кілька віртуальних ток-шоу, котрі розгортаються в телевізійному світі. Характерною рисою «Свободи слова» на ICTV, «Великої політики з Євгенієм Кисельовим» на «Інтері» і «Шустер Live» на ТРК «Україна» є те, що вони були задумані і відбуваються у вигляді вистави: існують глядачі, котрі являють зріз усіх соціальних верств України, і «актори» — політики і можновладці, котрі беруть участь у ток-шоу.

Сюжет і зміст вистав (виступи) зазвичай передбачувані. Деякі політики точно дотримуються свого «амплуа»: завжди замисленим або обурливо-сумним є Сергій Соболєв; зривається на викривальну промову словесний забіяка і хлопець-друзяка Нестор Шуфрич; у ролі мудрого батька виступає Леонід Кравчук. Та й деякі коментатори їм не поступаються. Так, Віталій Портников здебільшого мовчить, щоб на якомусь етапі ток-шоу з переможно-захопленим виглядом викинути інформацію у вигляді істини в останній інстанції. Інакше кажучи, перед очима телеглядачів відбувається фольклорне дійство, щось на
кшталт вертепу чи весілля, де, наприклад, персонаж, убраний циганом, буде танцювати або бити в бубон, а той, хто вдає солдата, — екзальтовано хапати повітря свободи, немов щойно пішов на дембель або на побивку. Представники народу грають народ, котрий, як завжди, мовчить і свою думку здатен висловити лише поставленою пташкою в бюлетені під час виборів або натисканням кнопки на ток-шоу. Загалом виходить як у знаменитому мультфільмі, де говориться, що «крокодил Гена працював у зоопарку… крокодилом».

Якщо комплексно брати висловлювання всіх учасників ток-шоу (виступи політиків, запитання й зауваження коментаторів і ставлення до виступаючих «усього» народу, яке одразу переводиться в статистику), то дійство дуже нагадує архаїчний театр Давньої Греції, де, окрім героїв драми, комедії чи трагедії, існував окремий персонаж — хор, який схвалює своїми співами слова героя або гудить його і вступає з ним у суперечку. Щоправда, у давньогрецькому театрі вистави влаштовували по кілька місяців двічі на рік — навесні і влітку, під час Великих Діонісіїв, присвячених богові Діонісу. А у нас святкування заміняють вибори — якщо не президентські, то парламентські.

Давньогрецький хор співав пісні або ставив акторові запитання, рухаючись навколо жертовника Діонісу. У пострадянському варіанті сучасної свідомості жертовник і сам Діоніс підміняються незримими постулатами демократії і свободи слова. Навколо них усі й ходять колами, прославляючи, однак рідко ними користуються. Тому що свідомість і воля багатьох виступаючих перебувають не стільки в стані свободи та демократії, скільки в символічному поклонінні їм. Природно, неусвідомленому. Тому й більшість виступів можна розглядати не як безпосередній вияв свободи слова, а як культове служіння їй або як її символічне, але не реальне вираження.

Роль античного хору, особливо в його підтримувально-огудних функціях, у ток-шоу відіграють коментатори і політики, котрі ставлять запитання або кидають репліки, але в цей момент не виступають. А складна система натискання народом на кнопки з наступним відтворенням емоційного стану у вигляді виникаючих на великих моніторах стовпчиків, розділених на сегменти кружечків і простих таблиць слугує акомпанементом хору — своєрідною світло- і графікомузикою.

Як і в давньогрецькому театрі, де не тільки актор виконував чітко задану міфологічним сюжетом роль, а й уся п’єса була інтерпретацією того чи іншого міфу або своєрідним доповненням до нього, виступаючий на політичному шоу найчастіше не виражає себе як певну індивідуальність із тільки їй одній властивими поглядами, а ніби втілює колективну мораль і стратегію партії, до якої належить. Міфологічний сюжет заміняють явні і таємні плани партії, її стратегія і програма, а також корисливі інтереси можновладців. Однак це не означає, що елементи древніх міфологічних сюжетів не можуть ставати матрицею для показної поведінки або виступу якогось політика. Гераклів, які здійснили той чи інший політичний подвиг — приміром, внесення змін до закону або блокування трибуни, — ми маємо змогу бачити на кожному ток-шоу. Бачимо і прометеїв, котрі ощасливлюють народ якимось предметом або явищем цивілізації, принесеним з олімпу залежно від ситуації в країні. Зовсім недавно, наприклад, наші прометеї змагалися в роздачі медичних пов’язок та подарунків лікарням і госпіталям у вигляді апаратів штучної вентиляції легень тощо.

У виступах і діях політиків трапляються навіть цілі цикли міфів. І ми вкотре слухаємо історії про плавання по золоте руно (тобто про поїздки «аргонавтів» по дешевий газ до Москви, по спрощений безвізовий режим або асоціативне членство України в ЄС до Брюсселя).

Із сучасного погляду колективна особистість в особі виступаючого політика є геть знеособленою. Хоча це не означає, що поза ток-шоу він теж не є особистістю. Просто жанр визначає вибір вмісту, а цивілізація і культура — ступінь відкритості політика в публічному заході. Виступаючий найчастіше не демонструє своєї особистої й інтелектуальної незалежності, а, навпаки, намагається якомога барвистіше довести відданість партії, групі чи клану, до яких формально або неформально входить. З цієї причини більшість виступів мають досить вузький діапазон демонстрації знань і доказів, які випливають із них. Наприклад, у суперечках про доцільність або недоцільність приватизації партії-суперниці примудрялися робити багато чого, але в рамках заданого міфологією сюжету, тобто не виходячи за межі корпоративних інтересів. Ніхто й словом не прохопився про те, що, скажімо, у Великобританії велика приватизація відбулася в 1980-ті роки з умовою, що через 15—20 років, коли власники приватизованих підприємств і інших об’єктів зміцніють і почнуть отримувати гарний прибуток, вони повинні будуть повернути в бюджет країни вагомі суми. Відсоток повернення від доходу був обумовлений заздалегідь, перед початком періоду великої приватизації. До того ж у результаті масової приватизації у Великобританії багато простих британців стали акціонерами, що лягло в основу розвитку народного капіталізму — альтернативи капіталізму олігархічному. Завдяки приватизації — широкій, але такій, що відбулася за особливими правилами, — уряд Британії вирішив безліч соціальних проблем. Соціальна захищеність британців для нас, людей із недавнім соціалістичним минулим, видається як продуманий і чудовий соціалізм. Прикладів можна наводити тисячі. Тим часом конкретна інформація про те, як будується демократія в істинно демократичних країнах, для наших політиків — табу. В інтересах більшості партій — не популяризувати цю інформацію. І, що найбільш інтригуюче, замовчування випливає не тільки з матеріальних інтересів, а й з того факту, що, мовляв, в «олімпійців» має ж бути якась таємниця. Отаким чином і збігаються жанрові особливості політичних ток-шоу з інтересами політиків, точніше, ними ж і формуються. Хоча ведучі й організатори ток-шоу могли мати на меті щось інше, щиро намагаючись створити в телестудії атмосферу справжньої свободи.

Друга яскрава риса політичних ток-шоу — їхній очисний характер у фольклорному значенні. Корені явища проростають зі своєрідності світовідчуття можновладців пострадянського простору і потребують ретельного дослідження етнологів, міфологів і соціальних антропологів. Поки що можна змалювати загальну картину і зазначити, що для деяких політиків виступи і взагалі участь у ток-шоу стали такою собі вольницею, де можна відвести душу і сказати правдиве викривальне слово. Природно, у рамках традиції, не виходячи за межі партійних інтересів і взагалі чітко повторюючи траєкторію польоту думки, характерну для картини світу працівників номенклатури.

У кожної людини є потреба бодай десь говорити правду, інакше вона може поринути в глибоку депресію. Ні для кого не секрет, як відбувався процес збагачення на пострадянському просторі, який дістав назву «прихватизація». І оскільки майже всі люди, котрі збагатилися, народились і як особистості сформувалися в Радянському Союзі, а отже, вільно чи мимоволі, були вирощені на гумусі радянського колективістського менталітету, в них, хоча і глибоко загнане в підсвідомість, проте існує почуття провини перед простими людьми. Тому можливість перед очима народу хоч у чомусь викривати політичного конкурента (хоча звинувачення найчастіше поверхові і мають суто ритуальний характер) відчувається як очисна акція, певний, нехай не усвідомлений, акт покаяння. Здійснюваний не тільки за особистим бажанням, а й за правилами телепередачі. Тому такі шоу вони неусвідомлено сприймають як своєрідну вольницю, а свої виступи сприймають як певний акт хвацькості і молодецтва. Можна навіть провести окреме дослідження на тему «Політичні ток-шоу в Україні як прояв віртуального стану неокозацтва».

В основі ж «викривальних» одкровень, які звучать на ток-шоу, лежать своєрідні парубоцькі вечірки. Часто проведення часу в сауні є неофіційним, однак обов’язковим для спаяної спільними інтересами ділової групи людей. Сама специфіка щирої розмови в сауні теж має глибокі фольклорні корені. Істинно ділові люди, для того аби вести правдиву розмову, не потребують обстановки очищення й оголення. Ритуалізованій людині, щоб повідати навіть ритуалізовану правду, необхідно бути оточеною символами оголення й очищення, відчувати обстановку, в якій вона має повідати правду як очищувальну.

Оскільки на ток-шоу символи оголення й очищення прямо не пов’язані з фізіологією як такою, а абстраговані і стосуються інтелектуальної діяльності, сама правда набуває дещо іншої спрямованості і правдоподібності, аніж у саунах. Проте несе на собі певний акцент волі — в її номенклатурно-клановому розумінні і відчутті. Загалом ток-шоу в нас стали чимось на кшталт духовно-інтелектуальних саун для можновладців. І найцікавіше, що коли на політичних ток-шоу відбувається абстрагування дій і відчуттів, характерних для проведення часу в сауні, і вони набувають символічного характеру, то глядачі, котрі втілюють весь український народ, символізують суто матеріальні явища сауни: напір і температуру води, наявність або відсутність пари тощо.

У первісному суспільстві чоловіки після набігу на інше плем’я ніколи відразу не повертаються у своє рідне селище. Хоч би якою грубою була їхня мораль, вони все ж розуміють, що вчинили несправедливість, зло, тому мають право ввійти у своє селище і побачити рідних тільки після обрядів очищення, котрі можуть тривати кілька днів. Під час цих обрядів вони наче змивають із себе ту несправедливість і жорстокість, які здійснили під час набігу. Аналогія політичних ток-шоу із сауною має ще і цей, очищувальний зміст, коли після дій казкового збагачення в гранично короткі строки здійснюється обряд різання правди-матки одне одному в очі, аби потім зі спокійною душею почати планувати ще більш витончені способи нагромадження особистого добра.