Підтримати
Чотирирічний Ярик вередував. Йому не подобалося, що старші сестрички розмовляють на камеру ноутбука з якоюсь незнайомою тіткою. Він хотів їхньої уваги й кричав: «Вимкніть камеГу! Та вимкніть вже ту камеГу». — «Привіт, потерпи ще трошки, будь ласка, — звернулася до нього я. — Розкажи краще, про що ти мрієш на свята».
Ярик притих. А за мить на весь екран ноутбука з’явилося його кумедне личко з висолопленим язиком, перевернуте догори дриґом. «Ой, який ти гарний!» — вигукнула я. Личко зникло.
Прийдешні і вже минулі свята — зовсім інші для всієї країни. Для родини Целухіних — це ще й перші свята без тата, який загинув від снаряда в Рубіжному Луганської області, намагаючись врятувати родинний будинок. Побудований власноруч, цеглинка до цеглинки. Місце, де тебе чекають і люблять. Місце спокою. Куди завжди можна повернутися... Не врятував. І не врятувався.
Війна для дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ) Целухіних почалась у 2014-му. Два тижні з двомісячної окупації так званою ЛНР родина у повному складі прожила тоді вдома. І хоча бої, за словами мами-виховательки Ірини Целухіної, точились далеко від їхнього будинку — на околицях міста, діти швидко навчилися розрізняти звуки війни: що летить, із чого стріляють і наскільки близько. Потім служба у справах дітей домовилася, щоб частину дітей відправили в табір, а Ірину з молодшими — в санаторій. Чоловік Віталій і її тато залишилися наглядати за будинком.
З липня 2014-го по 2022 рік сім’я, за словами Ірини, жила в Рубіжному «більш-менш спокійно» — за 25 км від лінії розмежування. «Так, у якісь дні чутно було вибухи. Але нас це начебто не стосувалося», — згадує жінка.
Активні бої за Рубіжне почалися в перших числах березня 2022-го. Через постійні обстріли сім’я майже переселилася в підвал, вихід до якого був прямо з вітальні. За 50 метрів від будинку поставили блокпост, і будинок опинився безпосередньо на лінії розмежування. Діти вивчили всі звуки: яких-завгодно артилерійських снарядів, мін, зокрема й фугасних. Одна з них прилетіла на подвір’я 17 березня і не розірвалася. Здетонувати її міг будь-який обстріл. Проте Целухіни все ще сподівались пересидіти.
А 19 березня почався масований нічний обстріл. Осколок пробив вікно, пролетів кімнату, розбив міжкімнатні двері і врізався 12-річному Миші в плече. Подружжя Целухіних вирішило: треба виїжджати.
Однак залишити «сіру зону» цивільному населенню тоді було майже неможливо. Тим більше з такою кількістю дітей. Щоб дістатися пункту евакуації, потрібно було пройти під потужними обстрілами 8 кілометрів.
Але сталося диво. На виручку прийшов капелан Олександр, якого Ірина вважає янголом-охоронцем сім’ї. 24 березня вантажним бусом він вивіз Ірину з дітьми з Рубіжного до Слов’янська. 78-річний батько і чоловік Ірини залишились оберігати будинок.
Зі Слов’янська неповна родина у складі 12 людей рушила на Івано-Франківщину, де її тимчасово поселили у школі села Межигірці.
А в Рубіжному 30 березня розпочався масований обстріл родинного будинку. Після прильоту другого снаряду Віталій побіг гасити пожежу, і в нього влучив снаряд. В одне місце їх тоді лягло понад 20. Будинок перетворився на згарище. Ірининого батька врятували сусіди.
Трагічна історія ДБСТ Целухіних із Рубіжного вже була розказана ЗМІ. Вона схожа й не схожа на десятки тисяч інших страшних історій українців, які трапилися з ними через війну, розв’язану Росією проти України. Наразі в ДБСТ виховуються дев’ятеро неповнолітніх дітей (від чотирьох до 16 років), живуть 19-річна Юлія, 21-річна Альона — біологічна донька Ірини та їхній 78-річний дідусь. Мені не хотілося знову турбувати родину запитаннями про минуле. Хотілось поговорити про сьогодні — як влаштувалися, чи знайшли друзів, як святкуватимуть. І про завтра. Про мрії. Бо це — про життя і про краще майбутнє. Як для цієї сім’ї, так і для всієї України.
«Як приїхали в цю громаду, так тут і залишилися, — розповідає Ірина Целухіна. — Спочатку більш як пів року жили в школі. Але до 1 вересня потрібно було звільнити приміщення, щоб підготувати його до навчального року. Нам запропонували переселитися в сусіднє село. Тут у церковній резиденції є невеличке приміщення. Будиночок на чотири трикімнатні квартири. В одну з них нас і поселили. Громада частково закупила нам побутову техніку.
Вже скоро ми маємо переселитись у будинок, на який нам збирала гроші вся Україна. Дякуємо за це всім знайомим і незнайомим людям. Гроші було зібрано ще в жовтні завдяки благодійному фонду «Твоя опора» та телеведучій Катерині Осадчій. Але дуже довго тривало узгодження документів. На сьогодні вже маємо документ на право власності. Новий рік сподіваємося зустріти вже у своєму будинку в селі Залуква у передмісті Галича.
Ще з квітня над нами взяла шефство організація «СОС Дитячі Містечка Україна». Забезпечили дітей гаджетами для дистанційки та багато чим іншим.
Нам допомагали друзі, колеги. Іноді телефонують і пропонують допомогу люди, яких я зовсім не знаю. Громада взяла на себе забезпечення нас продуктами харчування. Інколи, навіть не маючи багато, люди можуть поділитися останнім, щоб ми не почувалися чужими на своїй землі.
Всі ці страшні події показали, що ти не сам, що можеш розраховувати на тих, хто поруч. Тобі допомагають, і ти допомагаєш чим можеш».
Ірина вже працює. Тепер вона — начальник відділу освіти Дубовецької територіальної громади. Її досвід із дистанційним навчанням, впровадженням електронних щоденників і журналів виявився тут дуже затребуваним.
Її старша донька Альона теж працює і навчається на третьому курсі Луганського національного університету на факультеті математики й інформатики. Вона створила молодіжний центр, який уже внесено до реєстру волонтерів України. Юля навчається на другому курсі Донецького педагогічного університету — початкова школа і дошкільна освіта. Старші хлопці мають математичні схильності. Навчаються в Івано-Франківському спортивному ліцеї, але там посилені математика й інформатика. Два тижні — там, два — дистанційно вдома. Руслан, Саня і Віка — старшокласники. Потрібно визначатись із майбутньою професією. Молодші діти ходять до місцевої школи.
«Намагаємося пристосуватись, — каже Ірина. — Розуміємо, що і найближчі три-п’ять, а може й більше років повертатися нам нікуди: вдома все зруйновано, територія окупована. А діти підростають, їм треба сьогодні навчатися, мати ґрунт під ногами, думати про майбутнє.
У місцеву школу не захотів переходити тільки Мишко — дуже любив свій клас у Рубіжному і попросив залишитися там дистанційно. Закінчує 7-й клас, до навчання ставиться відповідально. Щойно світло з’являється, одразу виконує завдання.
Мишко в нас, як ми називаємо, — місцевий постачальник. Завжди знає, де й що можна купити. І його знає все село, всі вітаються. Директор школи називає його «пан Михайло».
Мій тато зараз із нами. Він дуже не хотів виїжджати з Рубіжного, і мій чоловік із ним залишився. За рік до повномасштабної війни тато переніс чотири операції, в тому числі онкологічну. Він дуже за нас хвилюється. Допомагає чим може. Дуже непосидюча людина, навіть попри те, що здоров’я не дозволяє. Але я спокійна, що вдома з дітьми постійно є хтось дорослий, коли я на роботі.
Головне — що ми в безпеці й над головою нічого не літає. Був такий момент. Поруч живуть наші колеги з Рубіжного. Газу в нас немає — все на електриці. Коли перший день вимкнули світло, і його не було 12 годин, вони розклали вогнище біля будинку. Притягли цеглу й поставили варити борщ.
Сусіди здивувалися, питають: «Що це ви робите?» А ті їм відповідають: «Ми і вдома так готували. Тільки там помішаєш ложкою, а вже снаряд летить. Через деякий час знову біжиш. Помішав і назад».
Перші дні місцеві діти не розуміли, чому, коли тривога, мої одразу біжать додому. Зараз трошки заспокоїлися, щось уже забули. Але набутий ними досвід залишиться з ними на все життя. Їм треба із ним жити. Тим більше, маючи таку сусідку, як Росія, ми не знаємо, що буде завтра-післязавтра. Ми одержали потужну психологічну підтримку. Але десь відпустило, а десь — ні».
Ми не говоримо з Іриною про минуле. Я не питаю її про загиблого чоловіка. Але він весь час десь тут, поруч. Під час розмови в очах жінки стоять сльози. Інколи прориваються, течуть по щоках. Розмова крутиться навколо свят. А свята — це завжди сімейні традиції. Згідно з якими, наприклад, у кожного з дітей була своя особлива, підписана шкарпетка. Вони прикріплювали їх на камін, а зранку перевіряли, чи приніс їм Святий Миколай подаруночки. Тепер таких шкарпеток не було. Тому діти знайшли свої подарунки під подушками.
25 грудня сім’я святкувала день народження Руслана. А потім, за два-три дні всі разом зазвичай вбирали ялинку. Тато з хлопцями робили вогники і прикрашали ними будинок. Дівчата готували святковий стіл.
«30–31 січня ми завжди куховарили з мамою. Щороку — нові страви. Не було повторів, — згадує Юля. — Незмінними були тільки пюрешка та олів’є. Кожна дівчина шукала нову страву в Інтернеті. Хто що знайшов, те й приготував».
«Цього року я приготую, мабуть, щось солодке», — приєднується до розмови Аріна. «А я — салат», — вставляє Настя. «А я — бутерброди», — не відстає від старших сестер найменша, Маша.
«Потім до нас завжди приходив Дідусь Мороз, — продовжує Юля. — Після святкового застілля і подарунків дітвора вкладалася спати. А ми, дорослі, ходили з татом до ялинки, яка стояла в центрі міста».
Чую від старших дітей, що настрій у них не дуже святковий. А ось наймолодші — Ярик і Маша — кажуть, що свят дуже чекають. І подарунків, звісно. Маша мріє про велику ляльку. А Ярик, уже десь здалеку, кричить, що хоче машинку з пультом керування.
«Ірино, я боюся вас ще питати, — не витримую я. — Бачу, у вас сльози на очах». — «Нічого, питайте, — каже. — Я стала дуже тонкосльоза. Але витримаю». — «Чи святкуватимете цей Новий рік?» — «Навіть не задумуючись — будемо, — відповідає жінка. — Це важливо.
Повністю відродити традиції, які були до війни, мабуть не вдасться, але хоча б частково.
Хочеться всім миру. І щоб усе це якнайшвидше закінчилося. Ми дуже хвилюємося, слухаючи сьогодні про те, що відбувається там, у наших краях. Неподалік Кремінної в мене залишилася тітка, і зв’язку з нею немає з вересня.
Недавно громада ховала воїна, який загинув у Бахмуті. Вже сьомого. І ти розумієш, що скоро війна не закінчиться.
Діти вже отримали подарунки від Святого Миколая, написали листи Діду Морозу. Він сьогодні не в пошані. Але це діти, і вони хочуть отримати свій подарунок. Новорічних свят вони завжди дуже чекали. Та й зараз чекають. Усе змінилося. Але дітям потрібні свято і відчуття хоча б якоїсь стабільності в цьому світі. Бо те, що їм довелося пережити, — великий жах. І хочеться, щоб хоч щось у них було без змін. Щоб вони вірили в завтрашній день, щоб у них було це завтра. Щоб у них були надія і підтримка від нас, дорослих. Щоб вони не залишалися самі в цьому світі».
Матеріал створений у межах проєкту «ПОЧУЙМО ДИТИНУ», який реалізується «Українською мережею за права дитини» в партнерстві з Громадською організацією «Еммаус» у межах її проєкту «LOGIN: робота та інклюзія молоді з інвалідністю та сиріт у Харкові» за підтримки Регіону Ємілія-Романья (Італія). З юними співрозмовницями та їхньою родиною нас познайомили соцпрацівники БО СОС «Дитячі Містечка Україна».
Більше матеріалів Алли Котляр читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google