Свята з мрією про перемогу і родинний будинок

ZN.UA Ексклюзив
Поділитися
Свята з мрією про перемогу і родинний будинок © З архіву родини Целухіних
Про життя і про майбутнє

Чотирирічний Ярик вередував. Йому не подобалося, що старші сестрички розмовляють на камеру ноутбука з якоюсь незнайомою тіткою. Він хотів їхньої уваги й кричав: «Вимкніть камеГу! Та вимкніть вже ту камеГу». — «Привіт, потерпи ще трошки, будь ласка, — звернулася до нього я. — Розкажи краще, про що ти мрієш на свята».

Ярик притих. А за мить на весь екран ноутбука з’явилося його кумедне личко з висолопленим язиком, перевернуте догори дриґом. «Ой, який ти гарний!» — вигукнула я. Личко зникло.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Прийдешні і вже минулі свята — зовсім інші для всієї країни. Для родини Целухіних — це ще й перші свята без тата, який загинув від снаряда в Рубіжному Луганської області, намагаючись врятувати родинний будинок. Побудований власноруч, цеглинка до цеглинки. Місце, де тебе чекають і люблять. Місце спокою. Куди завжди можна повернутися... Не врятував. І не врятувався.

Війна для дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ) Целухіних почалась у 2014-му. Два тижні з двомісячної окупації так званою ЛНР родина у повному складі прожила тоді вдома. І хоча бої, за словами мами-виховательки Ірини Целухіної, точились далеко від їхнього будинку — на околицях міста, діти швидко навчилися розрізняти звуки війни: що летить, із чого стріляють і наскільки близько. Потім служба у справах дітей домовилася, щоб частину дітей відправили в табір, а Ірину з молодшими — в санаторій. Чоловік Віталій і її тато залишилися наглядати за будинком.

З архіву родини Целухіних

З липня 2014-го по 2022 рік сім’я, за словами Ірини, жила в Рубіжному «більш-менш спокійно» — за 25 км від лінії розмежування. «Так, у якісь дні чутно було вибухи. Але нас це начебто не стосувалося», — згадує жінка.

Активні бої за Рубіжне почалися в перших числах березня 2022-го. Через постійні обстріли сім’я майже переселилася в підвал, вихід до якого був прямо з вітальні. За 50 метрів від будинку поставили блокпост, і будинок опинився безпосередньо на лінії розмежування. Діти вивчили всі звуки: яких-завгодно артилерійських снарядів, мін, зокрема й фугасних. Одна з них прилетіла на подвір’я 17 березня і не розірвалася. Здетонувати її міг будь-який обстріл. Проте Целухіни все ще сподівались пересидіти.

А 19 березня почався масований нічний обстріл. Осколок пробив вікно, пролетів кімнату, розбив міжкімнатні двері і врізався 12-річному Миші в плече. Подружжя Целухіних вирішило: треба виїжджати.

Однак залишити «сіру зону» цивільному населенню тоді було майже неможливо. Тим більше з такою кількістю дітей. Щоб дістатися пункту евакуації, потрібно було пройти під потужними обстрілами 8 кілометрів.

Але сталося диво. На виручку прийшов капелан Олександр, якого Ірина вважає янголом-охоронцем сім’ї. 24 березня вантажним бусом він вивіз Ірину з дітьми з Рубіжного до Слов’янська. 78-річний батько і чоловік Ірини залишились оберігати будинок.

З архіву родини Целухіних

Зі Слов’янська неповна родина у складі 12 людей рушила на Івано-Франківщину, де її тимчасово поселили у школі села Межигірці.

А в Рубіжному 30 березня розпочався масований обстріл родинного будинку. Після прильоту другого снаряду Віталій побіг гасити пожежу, і в нього влучив снаряд. В одне місце їх тоді лягло понад 20. Будинок перетворився на згарище. Ірининого батька врятували сусіди.

Трагічна історія ДБСТ Целухіних із Рубіжного вже була розказана ЗМІ. Вона схожа й не схожа на десятки тисяч інших страшних історій українців, які трапилися з ними через війну, розв’язану Росією проти України. Наразі в ДБСТ виховуються дев’ятеро неповнолітніх дітей (від чотирьох до 16 років), живуть 19-річна Юлія, 21-річна Альона — біологічна донька Ірини та їхній 78-річний дідусь. Мені не хотілося знову турбувати родину запитаннями про минуле. Хотілось поговорити про сьогодні — як влаштувалися, чи знайшли друзів, як святкуватимуть. І про завтра. Про мрії. Бо це — про життя і про краще майбутнє. Як для цієї сім’ї, так і для всієї України.

З архіву родини Целухіних

«Як приїхали в цю громаду, так тут і залишилися, — розповідає Ірина Целухіна. — Спочатку більш як пів року жили в школі. Але до 1 вересня потрібно було звільнити приміщення, щоб підготувати його до навчального року. Нам запропонували переселитися в сусіднє село. Тут у церковній резиденції є невеличке приміщення. Будиночок на чотири трикімнатні квартири. В одну з них нас і поселили. Громада частково закупила нам побутову техніку.

Вже скоро ми маємо переселитись у будинок, на який нам збирала гроші вся Україна. Дякуємо за це всім знайомим і незнайомим людям. Гроші було зібрано ще в жовтні завдяки благодійному фонду «Твоя опора» та телеведучій Катерині Осадчій. Але дуже довго тривало узгодження документів. На сьогодні вже маємо документ на право власності. Новий рік сподіваємося зустріти вже у своєму будинку в селі Залуква у передмісті Галича.

Ще з квітня над нами взяла шефство організація «СОС Дитячі Містечка Україна». Забезпечили дітей гаджетами для дистанційки та багато чим іншим.

Нам допомагали друзі, колеги. Іноді телефонують і пропонують допомогу люди, яких я зовсім не знаю. Громада взяла на себе забезпечення нас продуктами харчування. Інколи, навіть не маючи багато, люди можуть поділитися останнім, щоб ми не почувалися чужими на своїй землі.

З архіву родини Целухіних

Всі ці страшні події показали, що ти не сам, що можеш розраховувати на тих, хто поруч. Тобі допомагають, і ти допомагаєш чим можеш».

Ірина вже працює. Тепер вона — начальник відділу освіти Дубовецької територіальної громади. Її досвід із дистанційним навчанням, впровадженням електронних щоденників і журналів виявився тут дуже затребуваним.

Її старша донька Альона теж працює і навчається на третьому курсі Луганського національного університету на факультеті математики й інформатики. Вона створила молодіжний центр, який уже внесено до реєстру волонтерів України. Юля навчається на другому курсі Донецького педагогічного університету — початкова школа і дошкільна освіта. Старші хлопці мають математичні схильності. Навчаються в Івано-Франківському спортивному ліцеї, але там посилені математика й інформатика. Два тижні — там, два — дистанційно вдома. Руслан, Саня і Віка — старшокласники. Потрібно визначатись із майбутньою професією. Молодші діти ходять до місцевої школи.

«Намагаємося пристосуватись, — каже Ірина. — Розуміємо, що і найближчі три-п’ять, а може й більше років повертатися нам нікуди: вдома все зруйновано, територія окупована. А діти підростають, їм треба сьогодні навчатися, мати ґрунт під ногами, думати про майбутнє.

У місцеву школу не захотів переходити тільки Мишко — дуже любив свій клас у Рубіжному і попросив залишитися там дистанційно. Закінчує 7-й клас, до навчання ставиться відповідально. Щойно світло з’являється, одразу виконує завдання.

Мишко в нас, як ми називаємо, — місцевий постачальник. Завжди знає, де й що можна купити. І його знає все село, всі вітаються. Директор школи називає його «пан Михайло».

Мій тато зараз із нами. Він дуже не хотів виїжджати з Рубіжного, і мій чоловік із ним залишився. За рік до повномасштабної війни тато переніс чотири операції, в тому числі онкологічну. Він дуже за нас хвилюється. Допомагає чим може. Дуже непосидюча людина, навіть попри те, що здоров’я не дозволяє. Але я спокійна, що вдома з дітьми постійно є хтось дорослий, коли я на роботі.

Головне — що ми в безпеці й над головою нічого не літає. Був такий момент. Поруч живуть наші колеги з Рубіжного. Газу в нас немає — все на електриці. Коли перший день вимкнули світло, і його не було 12 годин, вони розклали вогнище біля будинку. Притягли цеглу й поставили варити борщ.

Сусіди здивувалися, питають: «Що це ви робите?» А ті їм відповідають: «Ми і вдома так готували. Тільки там помішаєш ложкою, а вже снаряд летить. Через деякий час знову біжиш. Помішав і назад».

Перші дні місцеві діти не розуміли, чому, коли тривога, мої одразу біжать додому. Зараз трошки заспокоїлися, щось уже забули. Але набутий ними досвід залишиться з ними на все життя. Їм треба із ним жити. Тим більше, маючи таку сусідку, як Росія, ми не знаємо, що буде завтра-післязавтра. Ми одержали потужну психологічну підтримку. Але десь відпустило, а десь — ні».

Ми не говоримо з Іриною про минуле. Я не питаю її про загиблого чоловіка. Але він весь час десь тут, поруч. Під час розмови в очах жінки стоять сльози. Інколи прориваються, течуть по щоках. Розмова крутиться навколо свят. А свята — це завжди сімейні традиції. Згідно з якими, наприклад, у кожного з дітей була своя особлива, підписана шкарпетка. Вони прикріплювали їх на камін, а зранку перевіряли, чи приніс їм Святий Миколай подаруночки. Тепер таких шкарпеток не було. Тому діти знайшли свої подарунки під подушками.

25 грудня сім’я святкувала день народження Руслана. А потім, за два-три дні всі разом зазвичай вбирали ялинку. Тато з хлопцями робили вогники і прикрашали ними будинок. Дівчата готували святковий стіл.

«30–31 січня ми завжди куховарили з мамою. Щороку — нові страви. Не було повторів, — згадує Юля. — Незмінними були тільки пюрешка та олів’є. Кожна дівчина шукала нову страву в Інтернеті. Хто що знайшов, те й приготував».

«Цього року я приготую, мабуть, щось солодке», — приєднується до розмови Аріна. «А я — салат», — вставляє Настя. «А я — бутерброди», — не відстає від старших сестер найменша, Маша.

«Потім до нас завжди приходив Дідусь Мороз, — продовжує Юля. — Після святкового застілля і подарунків дітвора вкладалася спати. А ми, дорослі, ходили з татом до ялинки, яка стояла в центрі міста».

Чую від старших дітей, що настрій у них не дуже святковий. А ось наймолодші — Ярик і Маша — кажуть, що свят дуже чекають. І подарунків, звісно. Маша мріє про велику ляльку. А Ярик, уже десь здалеку, кричить, що хоче машинку з пультом керування.

«Ірино, я боюся вас ще питати, — не витримую я. — Бачу, у вас сльози на очах». — «Нічого, питайте, — каже. — Я стала дуже тонкосльоза. Але витримаю». — «Чи святкуватимете цей Новий рік?» — «Навіть не задумуючись — будемо, — відповідає жінка. — Це важливо.

Повністю відродити традиції, які були до війни, мабуть не вдасться, але хоча б частково.

Хочеться всім миру. І щоб усе це якнайшвидше закінчилося. Ми дуже хвилюємося, слухаючи сьогодні про те, що відбувається там, у наших краях. Неподалік Кремінної в мене залишилася тітка, і зв’язку з нею немає з вересня.

Недавно громада ховала воїна, який загинув у Бахмуті. Вже сьомого. І ти розумієш, що скоро війна не закінчиться.

Діти вже отримали подарунки від Святого Миколая, написали листи Діду Морозу. Він сьогодні не в пошані. Але це діти, і вони хочуть отримати свій подарунок. Новорічних свят вони завжди дуже чекали. Та й зараз чекають. Усе змінилося. Але дітям потрібні свято і відчуття хоча б якоїсь стабільності в цьому світі. Бо те, що їм довелося пережити, — великий жах. І хочеться, щоб хоч щось у них було без змін. Щоб вони вірили в завтрашній день, щоб у них було це завтра. Щоб у них були надія і підтримка від нас, дорослих. Щоб вони не залишалися самі в цьому світі».

Матеріал створений у межах проєкту «ПОЧУЙМО ДИТИНУ», який реалізується «Українською мережею за права дитини» в партнерстві з Громадською організацією «Еммаус» у межах її проєкту «LOGIN: робота та інклюзія молоді з інвалідністю та сиріт у Харкові» за підтримки Регіону Ємілія-Романья (Італія). З юними співрозмовницями та їхньою родиною нас познайомили соцпрацівники БО СОС «Дитячі Містечка Україна».

Більше матеріалів Алли Котляр читайте за посиланням.

Поділитися
Дивіться спецтему:
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі