Світ тримається на одержимих

Недавно в київській школі №175 з’явився унікальний музей, присвячений короткому, але яскравому і світлому життю одного із випускників цього навчального закладу, відомого в усьому світі правозахисника Валерія Марченка. Його діяльність (як і все, чим самовіддано і безстрашно займалися його ідейні побратими — радянські дисиденти) по праву можна назвати предтечею історичних подій кінця 2004-го: Валерій Марченко мріяв про те ж, що так дружно відстоювали на майданах ми, громадяни нової, незалежної України, — про торжество свободи, правди, демократії...

Зараз йому було б тільки 57. Вік життєвої мудрості і розквіту творчих сил. Але прожив він усього лише 37 років, із яких більше десяти провів далеко від України: в ув’язненні, у засланні.

У жовтні 1990 року Верховний суд УРСР виніс постанову: вирок скасувати, а справу припинити за відсутністю складу злочину. У долі Валерія це нічого не змінило — його вже не було в живих.

Кажуть, зовні Валерій був схожий на кумира його ровесників кіноактора Жан-Поля Бельмондо. Кучерявий, у модних светрах і незмінних джинсах. Спортивний, ставний. Злегка іронічний. І відважний: якось один не побоявся дати відсіч чотирьом хуліганам. Казав те, що думав, аргументовано відстоюючи свою позицію. Всіх дивував феноменальною пам’яттю й ерудицією.

Чимало ровесниць віддавали йому перевагу перед іншими хлопцями. А Валерію подобалися дівчата старші — розумніші і серйозніші. Можливо, шукав дівчину, схожу на свою маму. Однак завести сім’ю так і не встиг. Не з власної вини.

Син

Один із найвідоміших радянських правозахисників, патріот України Валерій Марченко народився 16 вересня 1947 року в Києві. Він ріс в оточенні справжніх українських інтелігентів: дідусь, Михайло Марченко, був відомим професором-істориком, першим радянським ректором Львівського університету, а потім (що на той час не дуже й дивувало) — в’язнем ГУЛАГу; мама, Ніна Марченко-Смужаниця, в молодості викладала в школі українську мову та літературу, потім стала вченим-педагогом, активним громадським діячем; дві її сестри професійно утверджувалися на тій же ниві. Та й глибоко шанований і любимий вітчим Валерія (за визначенням Марченка-молодшого — «добрий геній нашої сім’ї»), Василь Смужаниця, досяг вершин у педагогіці.

Природно, все це не могло не позначитися на формуванні особистості Валерія: учня — студента — журналіста — перекладача. По закінченні університету, працюючи в газеті «Літературна Україна», він пише статті, в яких відстоює чистоту рідної мови, душею уболіває за розвиток української культури, мріє про пробудження національної самосвідомості своїх співгромадян. На той час це були сміливі й небезпечні погляди. Дехто з колег і редакційного начальства сприймав їх прямолінійно, як антирадянську пропаганду й агітацію. І чимало з написаного Валерієм просто не допускалося до друку. Тому Марченко прагнув передати власні спостереження та роздуми в закордонні видання. Щоб правда — хоча б звідти — донеслася й до нашої країни. Щоб одурманені офіційною пропагандою люди дізналися про справжній стан справ, а потім нарешті почали б щось змінювати. На краще. До нормального.

Здавалося б, «органи» вийшли на Валерія геть випадково: того дня він домовився зі знайомою друкаркою про зустріч у центрі міста, біля готелю. Через несподівано отримане термінове редакційне завдання прийти не встиг. Поки жінка очікувала його, до неї підійшов перехожий — розпитати, як проїхати за якоюсь адресою. Виявилося, іноземець. За ним, як тоді за будь-яким іноземцем, був установлений нагляд відповідних органів, і «хлопці в цивільному» про всяк випадок вирішили перевірити цю жінку, а переглядаючи вміст її сумочки, виявили там три примірники статті Валерія Марченка. Здогадатися про мету її розмноження було нескладно... Так з’явився привід для його арешту.

Втім, згодом з’ясувалося, що ще до того на Марченка донесла знайома стюардеса, якій він щиро симпатизував: і розумна, і вродлива... Здавалося, взаємно.

Спочатку Валерія Марченка було засуджено на шість років суворого режиму і два роки заслання. Під час короткого арештантського дозвілля потайки продовжував відточувати публіцистичне перо, описуючи знівечені злочинною владою людські долі, переважно — українських патріотів; розповідаючи вільному світу, котрий знаходився по той бік колючого дроту, всю правду про знущання над в’язнями, насамперед політичними.

За це і був повторно засуджений. Ще на п’ятнадцять років.

Фактично це був уже смертний вирок. Незабаром, 7 жовтня 1984 року, Валерія Марченка не стало. Він помер у ленінградській тюремній лікарні. Прах сина Ніна Михайлівна перевезла до Києва, а поховала неподалік, у селі Гатне, поруч із його «дорогим дідиком».

З самісінького початку він чудово розумів, на що йде: «Виступивши проти цілої імперії брехні, — писав із заслання матері, — я мав одну підпору — свідомість, що ярмо — нестерпне».

Мати

Що може відчувати матір, дізнавшись, що її єдиного сина, якого так любила і яким так пишалася, позбавляють волі, таврують як особливо небезпечного злочинця? Не за крадіжку чи розбій, а за його любов до рідного народу, яку вона сама ж плекала в ньому з малих років.

«Вчителько, — писав їй син із заслання, — ти ж постійно навчала принциповості, багатьох інших чеснот, з яких складається порядна людина», «Ти мала і матимеш сина, котрий, як небагато хто, любив свою маму, котрому та любов, разом із якостями, нею виплеканими, допомогли витримати в найскрутніші хвилини, а також вибороти право називатися Людиною. Ось твій здобуток, рідненька».

З часу арешту Валерія все життя Ніни Михайлівни почало підпорядковуватися одній меті: хоча б трохи полегшити становище сина.

У Валерія були хворі нирки. І мама з труднощами діставала дефіцитні ліки. Сушила овочі та фрукти. Купувала теплу білизну. І домагалася, щоб передачі потрапляли до сина. Хоча б тоді, коли він перебував у тюремних лікарнях.

У неволі Валерій, котрий уже відбувся як перекладач, продовжував удосконалювати знання англійської, польської та азербайджанської мов. І Ніна Михайлівна регулярно розшукувала й надсилала йому необхідну літературу. А він, знемагаючи від утоми після виснажливої, отупляючої підневільної роботи (шив у тюремній майстерні сумки, «яких вистачило б на весь Радянський Союз»; у тонкій арештантській білизні — із його-то нирками — слюсарював на 40-градусному морозі; щось там сторожив), потайки від наглядачів рятувався улюбленою розумовою працею і можливістю (нехай і через перешкоди, нелегально) доносити до людей «розумне, добре, вічне».

…Вона писала йому майже щодня. Хоча листи підлягали цензурі, хоча відповідати Валерію дозволяли тільки двічі на місяць. І це для нього була найпотужніша моральна підтримка.

Він усе розумів. Співчував материнському горю, переймався заподіяними мамі неприємностями, намагався розрадити: «Скільки я про тебе думав за цей час! Повір, без твоєї присутності не було жодного дня», «Слово честі, все здатен витримати, крім твоїх переживань. Виходить, строк нам дали на сім’ю», «Дивовижна річ — відданість. Щастя — зустріти людину, яка здатна на це, і народитися від такої людини — теж щастя», «З моїх знайомих ніхто не мав такої матері… Я просто не міг бути з тобою поганим». «Здається мені, наші взаємини — оптимальний варіант для батьків та дітей», «Любе моє сонечко, візьми себе в руки. Мусимо набратися терпцю і чекати змін у великій політиці»…

Ніна Михайлівна найбільше чекала побачень із сином. Навіть короткочасних. Готова була місяцями домагатися їх і довго добиратися «у місця не настільки віддалені»: на Урал, у Казахстан... І найбільше від усього боялася застати Валерія пригніченим чи зломленим, упіймати його зацькований погляд. А він заспокоював: «Життя цікаве… навіть у тюрмі», «Чого я тут маю досхочу, так це розмов на літературні, мистецькі теми… Н-да, справжнісінький пен-клуб»; жартував: «Живу повнокровним життям радянського в’язня», «Мене називають найвеселішим з новоприбулих», «О, сміху рятівне джерело!», «По радіо заграли «Мой адрес не дом и не улица», так ми виконали цю пісню з одним латишем у ритмі полечки. Як бачите, культурно розважаємось, працюємо над собою»; пояснював: «Визнаю, що людина має продовжуватися в ділах та дітях. Для мене, якщо лише останнє, було б нестерпною мукою»; повіряв сокровенне: «Важливо не зробити з чогось комплексу. Бо інакше в тюрмі збожеволієш… Треба вміти бути в усьому обмеженим і не занепасти, не припинитись як Людина», «Моя філософія нині — нічого не мине безкарно. Нехай тимчасова скрута, нехай «злії люде», я вірю в себе і в життя»; запевняв: «Настане день звершення сподівань. Тільки не треба чекати, що ось-ось, бо так кожний день приноситиме розчарування і біль»…

День здійснень настав. Шкода, — без Марченка. Без Тихого, Стуса, Світличного... Наскільки ж світлішим він був би, сьогоднішній день торжества, виплеканий у мріях свободи та демократії, якби — із ними...

Post scriptum

Майже 12 років у нашій країні існує заснована Українсько-американським бюро захисту прав людини премія ім. Валерія Марченка, якої раз на рік удостоюються журналісти-правозахисники. Ті, хто «трагічно сприймають нинішній день, щоб мати кращий завтрашній» (слова друга-однотабірника Валерія Марченка — Семена Глузмана). Як правило, щороку на цю премію висувається лише один претендент. Ну, а наприкінці минулого — воістину революційного — року лауреатів стало відразу двоє: кореспондент «телеканалу чесних новин», автор серії фільмів «Закрита зона» Володимир Ар’єв і полтавчанка Людмила Кучеренко. Всіх лауреатів синової премії Ніна Михайлівна вважає своїми духовними дітьми. А учнів і педагогів 175-ї школи — своєю сім’єю.

Попередні премії вона вручала в приміщенні Міжнародного фонду «Відродження», останні — у Будинку вчителя. А відтепер це робитиме вже на Нивках, у музеї свого безсмертного сина.