Сучасне село: "невидимі" люди в ослабленому середовищі

Коли люди звикають до своєї бідності, сприймають її як норму, не вбачають у ній нічого поганого - це вже культура бідності. Навіть пов'язані з нею психологічні особливості людини - пасивність, залежність, безпорадність, соціальна несміливість, невибагливість - оточення сприймає як норму і навіть як чесноту. Культура бідності охоплює середовище, яке живе приблизно за однаковими нормами, її передають у спадок від батьків до дітей. Діти відтворюють її й прищеплюють уже своїм дітям. Більша частина молоді, що залишається в селі (а залишається дуже мало), переймає цю культуру. Щоправда, вона може "чатувати" на них і в місті - але там трохи інший психологічний тип нестатків.

Характер культури бідності у віддалених селах дослідив доктор психологічних наук, професор, завідувач лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ. Учений опитав двадцять сільських мешканців у Могилів-Подільському районі Вінницької області - у типових провінційних поселеннях, віддалених від великих міст.

Фальшивий колективізм

- Однією з визначальних рис носіїв культури бідності є конформізм: намагання відповідати громадській думці й очікуванням з одного боку, а з іншого - страх перед наявністю власної думки. Така позиція призводить до парадоксальної маргіналізації конформних людей у соціумі: вони виявляються "непомітними" для оточення, - розповідає вчений. - Незаможні особи, як правило, намагаються підкреслити свою належність до соціуму, унормованість намірів і поведінки, готовність бути поступливими. Водночас їхній статус вочевидь не є високим, авторитет вельми відносний, думки - не цікаві більшості, а відтак вони виявляються маргіналізованими, перебуваючи нібито в самісінькому осерді соціуму.

- Для українців характерно трактувати бідність як колективне явище і переносити відповідальність за свої злидні на зовнішні обставини.

- Психологи поділяють людей на інтерналів - тих, хто вважає, що причина їхніх успіхів і невдач - вони самі, та екстерналів - тих, хто вбачає ці причини не в собі, а в інших людях та зовнішніх обставинах. У екстерналів переважають такі пояснення своєї недолі: "Я бідний не тому, що лінивий чи нерозумний, а тому, що так склалися обставини, й інші люди мені завадили, не дали розбагатіти, досягти успіху". Така позиція дуже властива особам, які живуть у віддалених селах, не мають роботи, виживають лише за рахунок свого городу. На запитання "хто винен?" вони мають готову відповідь: "влада, лиходії-багатії, те, що не стало Союзу і колгоспів". І практично ніколи не почуєте, що хоча б на дещицю винна сама людина, бо недостатньо кмітлива або працьовита. (Утім, питання провини тут дуже відносне, бо немає сенсу прямо звинувачувати людину в тому, що їй бракує сил, енергії, розуму, аби бути успішною).

Але ж і в такому традиційному суспільстві, яким є віддалене українське село, там, де люди живуть у приблизно однакових об'єктивних умовах, ми все одно бачимо соціальну нерівність: люди по-різному працюють і мають різні матеріальні статки. Нині умови, в яких перебувають селяни, справді дуже складні, можливостей розбагатіти небагато. Але одні знаходять ці можливості, а інші - ні.

Культура бідності - явище колективне. Люди, які терплять скруту в середовищі приблизно таких самих людей, мимоволі "розслаблюються", навіть не допускаючи думки, що можна жити інакше, вибитися зі злиднів. Багато хто навіть думає: "якщо я розбагатію, це буде погано, несправедливо, негарно, бо інші залишаться бідними". Це своєрідний пострадянський колективізм, загалом доволі фальшивий, бо за ним криється намір не напружуватися, не перепрацьовувати, якось собі животіти за рахунок більш-менш доступних і знайомих способів, бо так робить оточення.

Намагатися жити як усі - це дуже характерно для сільської місцевості. І тому ті одиниці, які вибиваються з такого життя, зазвичай викликають заздрість і неприязнь. Буває, що негативно відгукуються брат про брата, батьки про дітей за те, що вони розбагатіли. Таким є тиск соціальних норм: бути бідним не соромно, а навіть почесно. Це не тільки радянська спадщина, це типова риса традиційного бідного суспільства.

- Як саме відбувалося ваше дослідження?

- Опитування, про яке йдеться, - це тільки фрагмент великого кількарічного дослідження, що його проводить наша лабораторія психології мас і спільнот. Я опитав 20 осіб за методом напівформалізованого інтерв'ю. Зміст інтерв'ю зосереджувався навколо таких пунктів: демографічні дані; задоволеність життям; рівень матеріального забезпечення; причини бідності (власної і/або взагалі); соціальний статус; соціальне оточення, коло спілкування; спілкування з оточенням (стиль, очікування, результати); очікування від громади, місцевої влади; очікування від держави; життєві цілі й цінності.

Серед опитаних виявилося 8 чоловіків і 12 жінок середнього й літнього віку. Половина (10 з 20) відповідей на запитання "як вам живеться?" мала негативний характер: живеться погано, важко або дуже погано, дуже важко. При цьому дві особи підкреслили, що за радянських часів жилося краще. Семеро повідомили, що їм живеться середньо, "як усім". Троє респондентів охарактеризували своє життя як непогане, добре, нормальне.

Сім осіб визначили себе як бідних, матеріально незабезпечених, із рівнем забезпечення нижчим від середнього. Середньо забезпеченими, а також небідними або небагатими назвали себе 10 опитаних. Серед них половина - це ті, кому, за їхніми словами, живеться важко. Друга половина - респонденти, які вважають, що їм живеться середньо, "як усім". Три особи визначили рівень свого матеріального забезпечення як непоганий, достатній, нормальний. І живеться їм також непогано.

Виходить, що, активно нарікаючи на майже нестерпні матеріальні труднощі, громадяни менш охоче визнають себе за бідних, а радше заперечують власну безпорадність.

Розмірковуючи про причини бідності респонденти найчастіше (8 осіб) нарікали на брак роботи - для себе, членів сім'ї чи взагалі для молоді. Шість осіб назвали причиною бідності малу зарплатню, пенсію, допомогу на дітей. По дві особи сказали про високі ціни й погане здоров'я.

Загалом отримані відповіді можна поділити на три групи. До першої належать відповіді 11 респондентів, у яких вони лише фіксують наявність труднощів. Друга група - це відповіді 5 осіб, де поряд із констатацією проблем названо певні способи зарадити складній ситуації: "треба їхати на заробітки, поки є сили", "збираю малину", "хто без роботи, усе одно десь заробляє", "дочка в Києві на заробітках". Третю групу склали відповіді двох чоловіків, позиція яких різко відрізнялася від позицій решти респондентів. Ці чоловіки визначили свій матеріальний рівень як достатній (можна здогадуватися, що й високий). Говорячи про причини бідності, вони відповіли цілком інтернально: "треба працювати", "хто працює, той має". На зауваження про нарікання односельців на брак роботи відповіли: "Робота є, тільки треба хотіти її робити. Не хочуть працювати ледачі, алкоголіки".

Можна сказати, що наведені оцінки репрезентують дві полярні позиції. Одна з них - екстернально-пасивно-безпорадна - притаманна більшості сільських респондентів середнього й літнього віку, втілюється в наріканнях, у тузі за минулим. Друга позиція - інтернально-активно-зарадна - трапляється набагато рідше і проявляється в самостійному пошуку можливостей.

"З тобою
і без тебе": бідність
під збільшувальним склом психології

- Будь-яка людина потребує від соціуму визнання. Чи отримують його селяни від свого оточення?

- Половина опитаних однозначно ствердила, що їх поважають. Двоє сказали, що їх поважали раніше, а тепер, коли постаріли, вони вже нікому не потрібні. Ще двоє визначили свій соціальний статус як середній. Інші, кожен по-своєму, пояснювали, що немає підстав їх не поважати. Двоє "забезпечених" осіб не казали, що їх не поважають, але дещо неохоче висловлювали думку, що хтось, через заздрість, може їх і не поважати. Жодна особа не наважилася назвати свій статус однозначно низьким, поскаржитися на неповагу з боку оточення.

Серед аргументів на користь високого або принаймні не низького соціального статусу переважають добрі стосунки з людьми ("з людьми я по-хорошому", "не маю ворогів") і трудові заслуги ("мене поважають як робочу людину"). Проте не було тверджень про власну особливість чи унікальні вміння. Люди, які мають яскравішу й сильнішу особистість, напевно, могли б знайти й вагоміші аргументи, але тут їх не було.

Майже всі опитані селяни орієнтуються на громадську думку, на те, що про них скажуть люди. Дуже сильно відчувається бажання бути такими, як усі, не виділятися. Вони намагаються приєднатися до соціуму, бути його частиною, стверджують, що всі їх поважають або принаймні не "не поважають". Характерно, що респонденти не бачать себе "винуватцями" свого низького матеріального рівня, підтвердженням чого стає й задовільна, на їхню думку, оцінка їх із боку оточення. Але можна зробити висновок, що вони дещо переоцінюють позитивне ставлення до себе. Адже коли треба з кимось порадитись, ідуть не до бідних і безпорадних; коли треба обрати якогось представника від громади - кличуть не їх. Тобто бідні люди ніби є і водночас їх ніби й немає: вони всередині спільноти, але спільнота їх не цінує і не помічає.

Наприклад, одна літня жінка на запитання, чи поважають її, відповіла ствердно, бо коли хтось помирає, її кличуть опорядити небіжчика. Знаючи сільський соціум, ми розуміємо, що для цієї функції зазвичай кличуть людей не вельми шанованих. Але жінка переконана, що в такий спосіб односельці виявляють до неї повагу.

- Яким є коло спілкування бідних селян?

- Опитаним було запропоновано назвати приблизну кількість осіб, з якими вони більш-менш постійно спілкуються, мають спільні справи, й визначити, ким для них є ці особи. Називали числа від 3 до 60, у середньому -13,5. Найчастіше такими людьми виявлялися сусіди, родичі, колеги по роботі. Спілкування з ними зводиться переважно до взаємодопомоги, коли одні бідні допомагають іншим. На другому місці - розмови, живе спілкування. Далі - позичання грошей і наймання на роботу.

- У своєму дослідженні ви дійшли висновку, що більшість селян нарікає на злу долю, і тільки меншість має намір щось зробити, щоб зарадити собі.

- Мені це нагадало радянську історію - 1917 рік, коли мільйонні маси трудящих прийшли реквізувати награбоване багатство "глитаїв-багатіїв". Тепер ми розуміємо, що куркулями були активніші, працьовитіші, кмітливіші. Не можна сказати, що всі бідні були ліниві, але вони були безпорадні.

І досі людина, яка розбагатіла, викликає в більшості агресію й заздрість. Щоправда, протягом останніх 20 з лишком років розбагатіти зовсім чесно, тільки своїм розумом і працею було практично неможливо. Але якщо людина не сиділа на місці, моталася по турецьких, польських базарах, то чи можна їй дорікнути, що вона нечесно заробила свій кусень хліба? Заробляла як могла - а хтось же й цього не робив. Як і тепер: одні завантажують "кравчучку" і рушають на Київ торгувати, а інші вважають за краще покірно перечікувати злидні.

До речі, коли я намагався через знайомих у цих селах знайти людей, з якими міг би поспілкуватися, то виявлялося, що майже всі по-справжньому "бідні" або зловживають алкоголем, або це робить хтось із членів їхньої сім'ї. Можна сказати, що вони пияки - і через те бідні, а можна - що поспивалися, бо не дають собі ради і в такий спосіб тікають від жорстокої дійсності. На жаль, широка алкоголізація супроводжує загальну картину деградації українського села.

- Ви дійшли висновку, що бідні люди маргіналізуються всередині соціуму. А як же позиція новопосталої еліти в бідному суспільстві, яка часто стверджує, що сама походить з бідняків?

- Велика частина нашої еліти частенько хизується тим, що походить із бідних верств населення. У цьому немає нічого ганебного. Але культура бідності, яку вони перейняли від батьків і середовища, у них залишається. Ці люди розбагатіли, стали відомими, голосують у Верховній Раді чи деінде, вони вже давно не бідні, проте культури бідності не позбулися. Повернімося до вищезгаданої парадоксальної маргіналізації, коли людина перебуває ніби в соціумі, але психологічно до нього не зовсім належить. Коли така людина підноситься над соціумом, у неї неминуче залишається певна відгородженість від нього. Бо немає досвіду взаємодії з оточенням на рівних, адекватно, повноцінно. Тому часто буває, що хтось походить із найбідніших верств населення, доривається до влади і починає красти, гребти під себе. Така людина не думає, що стає "антинародною", що грабує народ, а так само наївно, як і її незаможні батьки, вважає, що вона - з людьми, з народом.

Діагноз:
ослаблене середовище

- Очікування бідних людей від сільської громади дуже невиразні. П'ятеро опитаних мають на увазі свої відносини із сільською радою, куди звертаються по довідки. Чотири відповіді стосувалися побутових справ (вода, світло, сміття), дві - налагодження позитивних стосунків у громаді. Чи не є ця сільська громада ефемерною в уявленні селян?

- Ці відповіді відбивають загальну ситуацію анемії, ослабленості сільської громади. Є такий термін: "ослаблене середовище". Саме таке середовище домінує сьогодні в більшості віддалених сіл. Думаю, що спільна дія громади, взаємодопомога, чим наше село славилося раніше, кудись відійшли. Люди не відчувають, що сільська громада має в їхньому житті якесь особливе значення, очікування від громади дуже невиразні, слабенькі. У цьому теж парадокс: бідні орієнтуються на громадську думку, але від громади нічого не очікують.

- А в чому полягають очікування від держави?

- Вони зосередилися навколо двох питань, зазначених респондентами як причини бідності: низький рівень пенсії, зарплати, допомоги й брак роботи. Двоє осіб бажають від держави, щоб не зростали ціни. Чотири респонденти негативно оцінили діяльність державної влади, а троє повідомили, що не очікують від держави нічого. Ще троє хочуть наведення порядку, подолання злочинності. Дві особи нарікали на підвищення пенсійного віку. Тобто нарікання на державу банальні. Те, що люди нічого не очікують від держави, свідчить про зневіру, знеохочення бідних, які, нічого не отримуючи від держави досі, ні на що не розраховують і надалі.

- Яким же чином бідні люди формулювали свої життєві цілі?

- Я розумів, що для сільських, не дуже освічених людей запитання про життєві цілі звучало б доволі абстрактно. Тому напівжартома запитував: скільки плануєте ще прожити? Чіткої відповіді ніхто не давав, то я сам пропонував 20-30-40 років - залежно від віку респондента, і ми разом зупинялися на якомусь числі. Далі запитував: що ви хотіли б за цей час зробити, чого дочекатися? Як правило, люди озвучували дуже прості цілі: не хворіти, старі люди хотіли б легко померти, та щоб у дітей і внуків усе було добре. Звичайні людські бажання. Ще одна тема - мир і спокій у країні й світі. Далі йшли наміри щодо сімейної злагоди, наявності роботи для себе, членів сім'ї та інших людей, загальне побажання, щоб усе було "добре" або "не гірше, ніж тепер". Отже, уявлення більшості опитаних про їхні життєві цілі стереотипні й не дуже визначені. Абстрактних уявлень про життєві досягнення, особистісну самореалізацію не було. Це також можна пояснити переважанням екстернальних ставлень, коли життєві цілі сприймають і приймають ззовні. Формулювати власні цілі не вміють і не наважуються. Адже мати власну думку - це наражати себе на оцінку з боку інших, яка може бути неприхильною. Тому зручніше погоджуватися з тим, що дає оточення.