СУБМАРИНА К-19: УРОКИ ІСТОРІЇ

30 серпня світ облетіла звістка про загибель російського атомного підводного човна К-159. Тисячі людей, у тому числі в Україні, котрі в різні роки служили на Північному флоті, припали до екранів телевізорів та радіоприймачів. Затонув при транспортуванні на утилізацію через 14 років після списання; загинули люди. Як стало відомо кореспондентові «ДТ», цього ж літа укотре вирішувалося питання утилізації легендарної субмарини К-19 — найпершого радянського атомного підводного човна, що отримав на флоті за свою «везучість» прізвисько «Хіросіма».

На якомусь етапі питання з К-19 було вирішене просто: корпус розрізати і пустити на переплавку. До Мурманська вже делегували для прощання з К-19 групу членів першого екіпажа; процедура пройшла у Відяєво у присутності журналістів… Однак субмарина, як повідомив голова Ради фонду К-19 Юрій Мухін, до цього часу залишається в бухті. Вище командування розглядає клопотання про перетворення К-19 на музей: минає час, коли недавня історія йшла на брухт і на переплавку… Схоже, легендарному підводному крейсеру знову пощастило. Справді, характеризуючи «Хіросіму», слово «везучість» можна по праву писати і без лапок: човен виживав, залишався на плаву в найтяжчих умовах. А були субмарини — і радянські, і американські (їх список не здасться коротким), — які горіли, вибухали, тонули, забираючи життя всіх.

Мабуть, багатьом у пам’ятку показаний по телебаченні фільм «К-19: Та, що залишає вдів» (режисер Кетрін Бігелоу, у головній ролі — Гаррісон Форд). У світовому прокаті фільм став подією. Автори «К-19» розповіли про невигаданий подвиг, завдяки якому в Північній Атлантиці змогли запобігти ядерному вибуху. Вибух призвів би до серйозного міжнародного конфлікту — трапилося це в розпал холодної війни — і екологічної катастрофи: на борту були боєголовки ядерних балістичних ракет, працювали два реактори; аварія сталася в зоні дії системи океанічної течії Гольфстрім… В Україні зараз живе не менше десяти учасників того драматичного походу, що завершився 4 червня 1961 р. щонайсерйознішою радіаційною аварією.

Не розбилася пляшка шампанського

Перефразувавши Толстого, можна сказати: «Всі щасливі кораблі схожі один на одного, кожен нещасливий — нещасливий по-своєму», — і, напевно, кожен бувалий моряк із цим погодиться. Є кораблі, які без серйозних НП борознять моря й океани десятки років. Це щасливі кораблі. Але вони не народжують епосу. Про «Хіросіму» складено вірші й пісні, про неї написано книги, в Інтернеті існує сайт, про «К-19» знято художній фільм…

Лік жертвам ракетоносця розпочато ще під час будівництва. Від нещасних випадків загинули дев’ять робітників та один інженер. Але це — початок. Потім неодноразово згадають, що при спуску корабля ритуальна пляшка шампанського пройшла по дотичній і відскочила від прогумованого борта...

Науково-історичний довідник ЦНДІ Міноборони РФ не містить забобонних прикмет, він безпристрасно розповідає, що о 4-й годині ранку 3 липня 1961 р. на К-19 «у підводному положенні сталася аварія правого реактора… з’явилася і почала зростати гамма-активність. У результаті розгерметизації першого контуру радіаційна обстановка різко погіршилася, радіоактивність поширилася по всіх відсіках. (У цей час у відсіках спалахнули червоні лампочки, було дано сигнал тривоги, все почало рухатися. — О.С.) Щоб запобігти загрозі розплавлювання ядерного палива і можливому вибуху, необхідно було змонтувати позаштатну (не передбачену проектом) систему аварійного охолодження реактора. Члени екіпажу змонтували систему… обидва реактори було заглушено…» Протягом найближчої доби від гострої променевої хвороби в жахливих муках загинуло восьмеро осіб.

Через 11 років, 1972 року, на К-19 під час плавання сталася дуже сильна пожежа. Вигоріло три відсіки, загинуло 28 чоловік на борту і двоє — на кораблях-рятувальниках. Однак ось дивовижний факт. У 10-му відсіку (найвіддаленішому) під час пожежі залишилися відрізаними 12 чоловік. Ці 12 практично без їжі, води й повітря, при тому що температура за бортом — 3—4 градуси, прожили 22 доби й усі залишилися живі. Вони вижили завдяки лише одній людині, її винахідливості й волі. Переміг «людський чинник». Цей героїчний сюжет 1972 року міг би стати основою для продовження фільму.

Надалі, до списання човна у 1991 році, ще двічі на ньому виникали пожежі... Мабуть, цим кількість жертв «Хіросіми» не вичерпується. Річ у тім, що після радіаційної аварії 61-го всі продукти, що залишилися (ковбаса, шоколад, консерви), було завантажено на баржу, яку без попереджувальних знаків поставили в «безлюдній» бухті Кольської затоки. Солдати будбату, що працювали поблизу, звісно ж, дізналися про такий подарунок долі... Про подальшу їхню долю нічого не відомо.

Ланки одного ланцюга: К-19, ЧАЕС...

Тепер багато чого відомо про обставини радіаційної аварії, що сталася червневого ранку 1961-го. Після багатотижневого підводного плавання атомохід К-19 мав взяти участь у навчаннях. Перед субмариною стояло завдання: вийти з Атлантики через Норвезьке море в Північний Льодовитий океан і, імітуючи дії «умовного противника», підійти до берегів Радянського Союзу з боку Північного полюсу. Це було перевіркою радянського протичовнового захисту, що прикриває північні моря від американських субмарин, які мали на борту крилаті ракети середнього радіуса дії. Сигнал тривоги пролунав на виході К-19 із Датської протоки приблизно за 100 миль від американської військово-морської бази, розташованої на норвезькому острові Ян-Маєн.

Суть аварії в тому, що в манометричній трубці системи охолодження реактора з’явилася мікротріщина. Виникла вона в тому місці, куди колись під час зварювання (як з’ясує комісія) випадково потрапила крапля розжареного металу. На цьому місці рано чи пізно при тиску в 200 атмосфер мав з’явитися свищ. І ось — рвонуло. Вода, що охолоджує реактор, аерозольним струменем стала проникати в приміщення реакторного відсіку і поширюватися по всій субмарині. Без охолодження реактора подальша картина бачилася ясно: розплавлений уран, накопичуючись у піддоні реактора, перевищить критичну масу, після чого неминуче станеться атомний вибух. Офіцерам потрібно було самостійно вирішити технічне завдання: як домогтися охолодження реактора. Самостійно — оскільки антена далекого зв’язку субмарини виявилася пошкодженою; обставини вганяли людей і техніку в жанр трилера. Теоретично завдання вирішилося швидко: у реакторі необхідно створити трубопровідну систему, по якій під високим тиском пустити воду. Залишалося «лише» створити цю систему з підручних засобів, причому безпосередньо в реакторному відсіку. Працювати довелося без захисних костюмів, у протигазах, з яких ніякої користі, та халатах хімзахисту, практично голими руками, перебуваючи на кришці реактора...

Кому йти вмирати? За аварійним розкладом, випало йти групі лейтенанта Бориса Корчилова. Командир субмарини Микола Затєєв покликав двадцятирічного хлопчака, запитав: «Борисе, знаєш, на що йдеш?» Той знав... Його група і змонтувала систему охолодження. Надалі такі системи буде встановлено на всіх реакторах. У тому числі й на ЧАЕС. Але в потрібний момент, через 25 років, на четвертому реакторі ця система чомусь виявиться відключеною. Група Бориса Корчилова про це ніколи не дізнається…

Холодна війна й автономне космічне плавання землян

Народження субмарини К-19 — це відповідь СРСР на вихід у Світовий океан американського атомного підводного човна «Наутилус». Радянський підводний крейсер став квінтесенцією інтелектуальної та фінансової могутності 1/6 частини земної кулі. Кажуть, що вартість корабля дорівнювала вартості золота такої ж самої ваги. Висота рубки — із 10-поверховий будинок, довжина човна — 124 метри; поруч із ним есмінець видається шлюпкою…

Слідом за «Наутилусом» і К-19 з’явилися човни другого, потім третього покоління; нарешті в океан вийшов суперсучасний «Курськ» (К-141).

Буквально на очах одного покоління людство зробило приголомшливий стрибок у мілітаризації всіх сфер свого проживання — «від морських глибин до зоряних висот». При цьому гонка озброєнь активно стимулювала розвиток усіх галузей науки й техніки, чим сприяла створенню технологій, що теоретично здатні підвищити якість і рівень безпечного життя всього людства. Проте неухильне зростання кількості аварій і техногенних катастроф, поява невідомих колись хвороб у певний момент раптом нам відкрили, що людство потрапило в пастку. Техносфера справді стала самостійною силою, що агресивно руйнує сферу чуттєво-розумного життя людини. Ми тільки тепер починаємо сприймати холодну війну не як протистояння двох соціально-економічних систем, а як початок бурхливої агресії техносфери, сили, для якої шаленство протиборчих систем було лише іскрою. Мабуть, цей урок холодної війни ми інтенсивно опановуватимемо в найближчі десятиліття, розуміючи, що на планеті Земля люди здійснюють автономне космічне плавання.

Кіно і життя

Американці, знімаючи фільм «К-19», створили епічну кінострічку. Героїзм і патріотизм екіпажу — цінності, зрозумілі всім; сучасним американцям не в останню чергу. Голлівудські кінематографісти зробили спробу уникнути штампів у зображенні радянських людей. Вони консультувалися з екіпажем. Розповідають, ветерани К-19 були шоковані, прочитавши в першій версії сценарію, що екіпаж у фільмі постійно матюкається, що матроси крадуть апельсини, а офіцери б’ють їх палицями, що хтось, сидячи на самому реакторі, п’є спирт…Ця голлівудська фантастика не ввійшла до фільму. Але залишилося багато такого, з чим наші ветерани, як і раніше, категорично незгодні. Наприклад, із безглуздою біганиною моряків із відсіку у відсік після оголошення тривоги. «Після сигналу тривоги, — кажуть ветерани, — кожен займав відведене йому місце і, як це було багаторазово відпрацьовано під час навчальних та бойових тривог, виконував свою роботу. Ніякої паніки і бути не могло».

Не було й американського вертольота. Наші ветерани явно не без задоволення наголошують, що «ми були від них за 100 миль, а вони нас навіть не засікли!» І спущені штани для демонстрації вигаданим вертолітникам радянської гордості — це якось не зовсім те... Дурнуватими видаються екіпажеві К-19 і слова в назві фільму «та, що залишає вдів». Борису Корчилову було 20, решті хлопців його групи ще менше, ніхто з них не встиг пізнати ні сімейного щастя, ні сімейних печалей.

Ветерани говорять і про надуманість конфлікту в середовищі командного складу: «капітанові всі підкоряються беззаперечно». Це поза сумнівом. Але насправді реальна основа для показаного конфлікту була. Потрапила мені до рук написана в перебудовні часи книжечка Миколи Черкашина «Хіросіма» спливає опівдні», — здається, вже бібліографічна рідкість. Ось розповідь першого командира К-19 Миколи Затєєва, який помер чотири роки тому: «Я готовий був висадити своїх страждальців хоч на риболовецький сейнер, щоб тільки той ішов під червоним прапором. Велів врубати аварійний передавач, і той посилав сигнали «SOS» на міжнародній частоті. Але ніхто не відгукнувся. Малопотужний — чотириста ват — апарат працював у радіусі всього близько ста миль. Іти ж прямо на базу — це більш як три доби. Чи треба казати, що за цей час К-19 перетворилася б на «Летючий Голландець» із трупами, що світилися у відсіках. Зрозуміло, усвідомлював це не тільки я… Щойно човен повернув на південь, як на місток до мене піднялися двоє. Це були мій замполіт і мій дублер. Вони настирливо стали мене вмовляти, що йти треба на північ — до Ян-Маєна, висадити людей на острів, а корабель затопити. Я турнув їх із містка, і тепер до попередніх тривог додалася нова: що коли там, у відсіках, вони намовлять розігрітих спиртом матросів, м’яко кажучи, до насильницьких дій? … ніде правди діти, думав одного разу спуститися в каюту, дістати пістолет і покінчити з усіма проблемами заразом». Це зізнання мужньої і шанованої людини дорого коштує. Отож, справді, драматизму не бракувало й без голлівудських вигадок.

До речі, про пістолет та іншу зброю. Майже вся вона — пістолети, автомати, торпеди, ракети й боєголовки — пішла на дно океану. А сама К-19, після евакуації моряків, була підготовлена до знищення. Торпедний залп, у разі виникнення загрози захоплення човна американцями, мав зробити з дизельної субмарини, що прийшла на виручку, сам капітан Затєєв. Про це є запис у журналі дизельної субмарини.

К-19, український рахунок

Анатолій Олександрович Титарчук, завкафедрою Черкаського державного технологічного університету, доцент, кандидат технічних наук:

«Служив я вже третій рік. Це був для мене останній перед «дембелем» похід, служив у бойовій частині №5, по-нашому БЧ-5. Це турбінне відділення, 7-й відсік. До моїх обов’язків входило регулювання і подача пари на турбіну. Наш відсік і 6-й реакторний розділяла сталева перегородка завтовшки всього 10 мм. Три роки там був мій пост, три роки я там опромінювався. Тепер я відчуваю радіацію. Йду по Києву, на деяких вулицях — холодок по шкірі. І в Пущі-Водиці, я туди по довідку приїжджав, відчуваю, там у лісі — радіація. Одного разу зустрічався з головним радіологом України, кажу: «Слухайте, а в Пущі-Водиці ж рівень вище припустимого». — «Так! — каже. — А ти звідки знаєш? !» — «Шкірою відчуваю»…

Всі матроси на К-19 мали середньотехнічну освіту. Я закінчив Ірпінський індустріальний технікум, потім навчався заочно в інституті і працював на Донбасі майстром на шахті. До 1957-го із шахт в армію не брали. Та ось з’явився атомний підводний флот, і нас призвали. Чому із шахт — зрозуміло. Шахтарі не страждають на клаустрофобію, вміють зберігати самовладання в найризикованіших ситуаціях. Чому після технікуму — теж зрозуміло, потрібні були освічені матроси. Ну і здоров’я, звісно, було — все кров із молоком… Зі здоров’ям тепер... можна сказати, немає живого місця.

Через добу після аварії почалася евакуація екіпажу. БЧ-5 ішла серед останніх. Потрібно було заглушити реактори, відключити турбіни... В останній групі нас було 17 матросів і чоловік п’ять офіцерів, у тому числі Володимир Погорєлов, він у Києві живе, і капітан Затєєв...

Після госпіталю, ленінградської клініки (там ще двоє наших померло) і санаторію мені дали інвалідність 3-ї групи. Командир усе життя домагався, щоб нам дали підвищені пенсії. Але до нас поставилися бездушно. Тоді один полковник, начальник відділення, у якому нас лікували, пішов на прийом до Хрущова, клопотатися за нас. Хрущов його образив, і полковник повісився. Після цього скандалу про нас геть забули і згадали лише коли гримнув Чорнобиль. Тоді нас прирівняли до чорнобильців, але пенсії чорнобильської не дали. Я отримую пенсію, як рядовий, інвалід ВВВ третьої групи; ця надбавка становить 22 грн. 50 коп.

Коли почалася перебудова, усіх, хто був на К-19, усіх атомників-випробувачів, творців — усіх до єдиного було нагороджено орденами «За мужність». Крім нас. Ми — громадяни України. Така дискримінація дуже неприємна. У Росії ніхто з наших (ветеранів К-19) не працює. Пенсія у кожного — 120 доларів і плюс 100 виплачують їм за втрату здоров’я. Під Москвою є санаторій для променевиків, у Петербурзі — клініка. Всі наші проходять там курси лікування, їх викликають, обстежують... Ми ж тут, як-то кажуть, «забуті, закинуті». Ніякого соціального захисту немає... Про нас не знають ні військкомати, ні медики.

Між собою ми підтримуємо зв’язок, зустрічаємося. Торік у жовтні американська компанія запросила ветеранів першого екіпажу К-19 на прем’єру фільму, п’ять днів ми жили в чудовому готелі, на прем’єрі кожному вручили букет квітів. Це була чудесна зустріч... Ветеранів, які живуть в Україні, залишилося небагато. Недавно у Києві помер Олександр Свистун... Ось список тих, кого я знаю.

1. Івашко Анатолій Миколайович, м. Луганськ.

2. Саєнко Валентин Іванович, Черкаська обл., Шполянський р-н, с. Васильки.

3. Павловський Віталій Васильович, Донецька обл., м. Добропілля.

4. Шпак Валерій Петрович, Луганська обл., м. Алчевськ.

5. Михайловський Юрій Миколайович, м. Київ.

6. Токар Федір Андрійович, м. Харків.

7. Я — Титарчук Анатолій Олександрович, м. Черкаси;

8. Погорєлов Володимир Євгенович, м. Київ.

9. Питель Юрій, призивався з Донбасу, доля невідома.

10. Закупа Віктор, НовоСпаський чоловічий монастир.

11. Моргун Микола Іванович, призивався з Донбасу, доля невідома.