СТРИНОЖЕНИЙ ВЕРШНИК 27 СЕРПНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 100 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВИДАТНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО

«Революция есть война. Это единственная законная, правомерная, справедливая, действительно великая война из всех войн, какие знает история».

«Ось великі слова, — сказав Чубенко, — слова товариша Леніна».

Ю.Яновський.
Роман «Вершники»

Химерні й покручені долі видатних українців. Мало хто з них удостоївся вдячної пам’яті співвітчизників. Одних ганили й переслідували за життя, могилки інших зрівняли з землею по смерті. Й лише небагатьом судилися добра пам’ять та гранітні надгробки. Решта перебувають в «історичній невагомості».

Хто тепер читає Юрія Яновського, за творами якого навіть у минулі часи не вишиковувалися читацькі черги?

Його книги не перевидаються, літературознавці, які колись не проминали будь-якої нагоди куснути письменника за «буржуазний націоналізм», тепер острашки косяться на «романтика класової боротьби». А наше славне письменство навіть не пошанувало гідно столітнього ювілею свого побратима…

Драматичним, не так подієво, як сутнісно, було життя Юрія Івановича Яновського (1902—1954). Доля виділила йому лише 52 коротких роки, сповнених не тільки творчих пошуків, а й глобальних проробок та «критичних» розносів. А був він письменником європейського закрою, витонченим стилістом і гранословом, блискучим знавцем української мови (починав російською), класичним майстром романного жанру, експресивної новельної оповіді, драматургом і журналістом (тривалий час редагував «Українську літературу» — тепер «Вітчизна»).

Він, син степів (народився в с. Майєрове на Єлисаветградщині), започаткував в українській літературі романтичну течію. Степовики, здається, побоюються лісів, їх таємничої і непередбачуваної чорноти, паморочливого папороттєцвітного дихання. А степ — як відкрита й щира душа. Ніхто так, як Ю.Яновський, не описував степу (хіба що Панас Мирний та степовик по крові Антон Чехов):

«Комусь, не степовикові, незрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, степ… як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її!). І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти і потім приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець, мов військо, а батько дасть шкоринку з хліба й маленьку цибулинку та солі до неї.

На степу росте багато їстівного зела, треба лише знати, яке з нього можна їсти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб’ячого маку, а різні там брандушки, або козельці, або молочайник (не той, що по толоці росте), або пасльон та дикий мак, — це все неабиякі ласощі, степові гостинці. І степом можна йти безвісти і лягти на землю, прикласти вухо до землі — то тільки вмій прислухатися — шумить і гомонить, а коли лягти горілиць і вдивитися у глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повітрі, тоді здається, що сам летиш у небі, одірвавшись від землі, розсуваєш руками хмари, ростеш під синім повітрям і, вернувшись на землю, бачиш — скільки живих друзів у тебе в степу.

І жайворонок, що загубився в небі, співаючи жайворонисі, і орел, що повис на вітрі, ледве ворушачи кінчиками крил, виглядає здобич, чорногуз бродить по траві, як землемір, ящірка перебігла обніжок — зелена, мов цибулина, дикі бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвіркунці — одно пиляють у свої скрипки, наче сільський швець на весіллі.

І хочеться знати, куди падає сонце, кортить дійти рівним степом до краю землі й заглянути у прірву, де вже чимало назбиралось погаслих сонць, як вони лежать на дні провалля — як решета, як сковороди чи як жовті п’ятаки?»

Гадаю, я не втомив читача цією розлогою цитацією — а це лише невеличкий фрагмент величезного степового полотна, витканого вмілою рукою майстра-золототканника.

Так писав Юрій Яновський у романі «Вершники», що став, за словами Павла Тичини, «немовби патентом на одержання зрілості прози української». Цьому творові передували збірки новел «Мамутові бивні», «Кров землі», романи «Майстер корабля» (з життя і творчості українських кіномайстрів 20-х років) та «Чотири шаблі». Останній, як зазначає Михайло Наєнко, один із сучасних дослідників творчості Ю.Яновського, — одна з найдраматичніших сторінок в історії української пореволюційної літератури. Півстоліття після опублікування він залишався мішенню для найбезглуздішої критики (за згадувану вже «націоналістичну романтику») і повернувся до читачів тільки 1983 року.

Але Яновському самою долею і якимось закодованим у душі почуттям національної гордості роковано було ще не раз страждати за «українську ідею».

З цього погляду особливо показовий роман «Вершники» — класичний твір української літератури, її гордість та окраса, хто б там що казав і попри всілякі політичні інвективи й ситуативне ворохобство, яких у наші часи не бракує. Тема роману давня як світ — братовбивство. Можна згадати біблійний сюжет про Каїна й Авеля, або й ще раніший, дохристиянський, за яким плями на Місяці — то зображення того, як «брат брата на вилах тримає».

Роман і розпочинається «біблійним» заспівом — новелою «Подвійне коло». Чотири брати служать чотирьом «богам». Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри веде Оверко Половець, загоном Добровольчої армії генерала Антона Денікіна командує Андрій Половець, махновську сотню очолює Панас Половець, на чолі кінного загону інтернаціонального полку стоїть Іван Половець з політичним наглядачем — комісаром Гертом.

«Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного… Був серпень нечуваного тембру», — немов би під рокіт бандури звучить речитатив автора, і по черзі кров братів зрошує розкішне степове зело. Денікінець Андрій гине від руки петлюрівця Оверка, в наступній сутичці смерть «вилетіла з Панасового маузера, вибила Оверкові мозок на колесо». А Панас, взятий в полон червоноармійцем Іваном, «вихопив з-під френча маленький браунінг і пустив собі в рот кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився, гримнув об землю, і розлетілася з-під нього мокра земля».

Мудрий політичний наставник Герт сказав червоному командирові Івану Половцю, який втратив трьох своїх братів, — «одного роду, та не одного з тобою класу». Он воно як!

Але «Вершники», в яких, здавалося б, торжествувала ідея пролетарської революції — «єдино законної, правомірної, справедливої», — в Україні відмовилися друкувати. Роман вийшов у Києві лише після з’яви в московській «Роман-газете». Чи не знайомий сюжет?

Про погляди Юрія Яновського важко судити, якими вони були насправді. Бо все і всіх опосідав Великий Страх. Страх перед арештом і розстрілом, у кращому разі — повним замовчуванням. Уже ніколи після «Вершників» Яновський не зміг стати врівень зі своєю «залізною трояндою». І він ступив на шлях, яким ішла тоді переважна більшість письменників, з тих чи інших причин, а часто — волею випадку, не закатованих або не засланих. Писалися речі прохідні, кон’юнктурні, прямолінійні, як звивина динозавра юрського періоду. Навіть у творах на воєнну тематику («Дід Данило з «Соціалізму», «Київська соната», «Путь у Францію» та ін.) простежуються схематизм, роблений пафос, штучність. А в повоєнній «Новій книзі» можна натрапити на відверту політичну заангажованість. Оповідання «На ярмарку», що вийшло 1950 року, в тяжкі і голодні часи, можна вважати одним із братів-близнюків лакувального фільму «Кубанські козаки». Автор, сказано у вступному слові, «показує, як змінилися, зросли, розквітли люди під зорею Радянської України — невід’ємної складової частини СРСР».

Яновському здається, що він ще спроможний написати високохудожній твір. І береться за «колгоспну тему» — роман «Жива вода». Та зразу ж після публікації у журналі «Дніпро» на автора знову кинулася зграя літературних зарізяк під орудою О.Корнійчука. «Поховали «Живу воду» метрів на 10 під землю, — журно занотовує письменник у щоденнику. Поховали, заваливши чавунними кліше на кшталт: «спотворення радянської дійсності», «згущення темних барв», «заперечення перетворюючої ролі соціалістичної свідомості та більшовицької ідейності».

Сталінська репресивно-каральна система, втім, блискуче володіла методом «батога і пряника». Отож 1949 року Ю.Яновському раптом присуджують Сталінську премію за цикл «Київські оповідання» — далеко не кращий здобуток письменника. Хоч і не абсолютна, але — індульгенція. Автор «Вершників», епопеї про український апокаліпсис, братовбивчу громадянську війну, здобуває певний перепочинок. Його останнім тріумфом стала драма «Дочка прокурора», хоч і її не оминули сторожові пси з критичного хліва — посипалися звинувачення у «підкопі» під радянський лад, «похмурості» й ідейній порочності.

Через вісім років після прем’єри «Дочки прокурора» в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки — великої радості успіху — Юрій Іванович Яновський раптово помер.