Степан Процюк: «Мої герої є значно більшими невротиками, ніж автор»

«Його проза є одним із найконтроверсійніших елементів сучасної української літератури. Автора часто звинувачують у натуралізмі та фізіологізмі. Автора підхвалюють за екзистенційну сміливість. Автору закидають вульгарність та імітацію щирості. Проте багато читачів вважає, що так звана вульгарність у Процюковому виконанні — це лише страсті за чистотою духу. Процюку закидають як хворобливий патріотизм, так і відсутність будь-якого патріотизму. Його не пестить як традиційна, так і постмодерна критика. Автор має низку читачів у різних містах України, з яких можна створити віртуальний фан-клуб. Деяка частина читачів стверджує, що ненавидить його прозу. Проте сам автор вважає, що найбільше потенційних читачів ще не познайомилося з його книжками».

Так представляє Степана Процюка світова електронна бібліотека «Вікіпедія». То ким же є цей дивний письменник з Івано-Франківська?

— Пане Степане, кажуть, усі наші комплекси походять із дитинст­ва. Що заклали у вас дитячі роки?

— У кожній розмові є межа відвертості. Я, наприклад, не люблю як імітацію щирості, так і публічний ексгібіціонізм.

Моє дитинство було своєрідне. Батько, колишній політв’язень, знайшов роботу аж у крайній точці карпатських гір: там, де закінчувалися історія і цивілізація. Контраст­ність дитячих вражень та емоцій — від нападів гострого щастя до невимовного розпачу — напевно, «оселила» в мені роздвоєність і контроверсійність.

З малих літ хотів бути письмен­ником. Мені нерідко снилися бородаті класики з антологій. У дитинст­ві ж проявилася й схильність до певної самотності, серед гірських школяриків почувався білою вороною (я народився на Львівщині, а коли мав два роки, мама переїхала до батькового місця роботи). Можливо, саме з дитинства походить мій стійкий інтерес до ущербності та неврозів людини. Хоча мої герої є значно більшими невротиками, ніж їхній автор (усміхається).

Моя мама, яка померла цього березня, була моєю першою вчителькою. Від неї в мені дуже багато, зокрема рефлексивність і душев­на вразливість. А тим часом від батька та пращурів з його боку — пев­на сила волі. Коли ще був дошкільням, помер спершу один, потім другий молодші братики. Це наша найбільша сімейна трагедія, яка морально підкосила маму, та й батька теж. Коли мені було десять років і ми вже переїхали з гір, народилася моя єдина сестра Оксана.

— Якою була Галичина в роки вашого формування як особистості?

— Пам’ятається якась недобра енергетика, якась, за Франком, «укрита злість, облудлива покірність» людей, що іноді приходили в гості до мого батька — колишнього політв’язня. Пам’ятаю завішені наглухо штори, тихі бесіди. Іноді батько наспівував «Загорілася огнем, запалалася мечем Закарпат­ська Україна» або: «З Полтавського бою, розбитий гетьман, / вертав одинокий Мазепа, / кругом тільки поле, і дикий туман, / і відлиски хижого степу». Цей настрій національного розпачу і — дивімося правді в очі! — оплакування поразки я намагався передати в романі «Інфекція».

Можна щось прикрашати, але навіщо? Адже це мій суб’єктивний дитячий досвід. Звісно, була катакомбна й підпільна Галичина. Але цих людей було надто мало. Частина галичан почала віддавати дітей до російських шкіл, посилювався дух розгнузданого радянського атеїзму чи, швидше, жорстокої комуністичної релігії, підозри й постійного переляку.

— Як ви прийшли до літератури?

— Моя бабуся знала напам’ять сотні народних пісень і — аж тепер це розумію — мала виразний філологічний хист, який не було можливості розвинути. Я змалку навчився читати, знав у два роки близько сорока імен і прізвищ письменників. Певне, щось було в мені вже від народження...

Але вірші почав писати порівняно пізно — десь у двадцять років. Були вони переважно сумні й трафаретні. Можливо, їхньому декадансу сприяли й мої перші болісні любовні переживання. Я не міг ні дня прожити без жінки, яку тоді нестямно, просто-таки хворобливо кохав.

— Схоже, в житті вам довелося пройти через чимало випробувань?

— У кожної людини — життя непросте. У багатьох комплексах і фобіях моїх героїв читачі впізнають свої проблеми і свою тугу за ідеалом.

На сьогодні мені вдалося побороти низку своїх залежностей. Я не вживаю алкоголю. Навіть те, що я впродовж кількох останніх років регулярно займаюся спортом, зокрема бігом, теж не прийшло до мене без чималих зусиль...

Найважче було, певне, влітку 2006 року, коли потрапив до відділення судинної хірургії із тромбозом артерії. На щастя, обійшлося. Мені зовсім не можна палити, але — грішний, подеколи покурюю. Надто коли пишу.

Особистою трагедією для мене була смерть матері.

А ще в студентські роки нам читав лекції викла­дач, котрого я боготворив (тоді в радянських вузах було негусто талановитих людей). Коли він несподівано помер, я раптом згадав: от кинеш у річку камінь — і пішли кола, мен­ші, ще менші... все... Вода заспокоїлася. Я пережив тоді одне із своїх найтяжчих потрясінь, зрозумівши, що смерть будь-якої людини, незалежно від таланту чи харизми, мало впливає на світ. Як у класика: «Зако­пают, зароют глубоко, бедный холмик травой прорастёт». Але кожен з нас повинен самотужки переборювати страх власної смерті, загубленості, без­глуздості життя — і нема на те ради.

— А що вам вдалося побороти в житті?

— Одним з моїх набутків (чи втрат?) є більша здатність з роками поводитися стримано й дипломатично. Хоча іноді кортить послати когось за відповідною адресою...

Є речі, абсолютно принципові для мене. Наприклад, не належати до жодної партії. Уміння слухати і зрештою вислухати відношу до праці над собою. Тим паче що чужі досвіди згодом трансформуються в моїй прозі. Якби я сам пережив усе, що пережили деякі мої герої, ми б зараз уже не розмовляли.

Найбільшим власним здобутком вважаю переборення власної егоцентричної нетерплячки.

— Що думаєте про «станіславський феномен» і чому у зв’язку з ним мало згадують Процюка?

— Це віртуальне утворення письменників донедавна ще існувало у мас-медійній свідомості. Нині всі вже грають у самостійні ігри, не завжди пов’язані з літературою. Хтось мене відносив до цього феномену, хтось — ні. Це не має значення. Як це може впливати на якість творів?

Андрухович, Прохасько, Іздрик, Єшкілєв — люди талановиті. З кожним із них у мене толерантні, а то й добрі людські стосунки, адже нам уже не по двадцять. У кожного своя літературна дорога. Що Гекубі до мене, що мені до Гекуби?

Моя літературна доля склалася так, що я був фактично чужий — у літературному сенсі — як «феномену», так і НСПУ. І коли мою ситуацію літературознавці, зокрема Роксана Харчук, назвали «тре­тім шляхом», я погодився. Адже мене ніколи не влаштовували ані чисте речництво постмодерних колажів, ані новонародницькі патетичні штампи.

Звідси, до речі, й моє певне літературне самітництво.

— У Прикарпатському університеті ви викладаєте сучасну українську літературу. Це допомагає чи заважає?

— А Микола Зеров не викладав? Чи Умберто Еко? Милорад Павич? Хіба обов’язково слід бути сторожем або безробітним, щоб писати? Студенти звикли до «професора» без краватки і в кросівках, тобто до мене. До того ж я не надто переобтяжений роботою, втім, зарплатнею теж. Свої книжки студентам перед заліками не пропоную. Звичайно, в мене є й літературні заробітки. Але вони нагадують параболу. А обов’язки — щоденні: двоє синів — Антон і Захар — вчаться у платних школах, хворий батько...

— Що думає викладач Степан Процюк про українську літературу?

— Про це можна годинами говорити... Щодо класики, то іншої вже не буде. Лише пасіонарність горстки людей утворила національну класику. У неї не дуже щаслива доля: не перекладали, приміром, Коцюбинського чи Стефаника, Лесю Українку чи Коби­лян­ську, хоча їхні твори могли збагатити тогочасну так звану світову літературу. Але навіть у тих нелюдських умовах українська література таки відбулася. Нехай із ментальними ранами, нехай не різностороння, але жива. Відбулася наперекір усьому!

Мені багато не подобається в сучасній літературі, попри її черговий ренесанс. Мене лякає засилля легкотравного чтива, попси. Так кричали: «Геть високочолих! Книж­ка має бути зрозумілою для всіх! Нехай читають у метро! Нехай читають будь-що, аби українською!». І що, почали більше читати? За великим рахунком, віз і нині там.

Хоча, звісно, ситуація трохи змінюється. Але мені не подобається, що багато письменників чомусь надто самовпевнені. Іноді їхні амбіції видаються просто смішними. Розумію, що письменник не може займатися безперервним самобичуванням, але ж і не безперервним піаром за будь-яку ціну! Література потребує хоч трошки донкіхотства та одержимості.

— Чому Степан Процюк тримається осторонь літературного життя? Це ваша позиція чи позиція інших щодо вас?

— На початку 90-х я був одним з учасників літгурту «Нова деґенерація». Віднедавна маю причетність до донкіхотського проекту «Інша література». Так що важко назвати себе літературним самітником.

У мене, до речі, багато друзів, дуже різних. Це літератори Сергій Грабар і Василь Пахаренко, Євген Ба­ран і Надія Степула, Олег Криш­топа і Андрій Охрімович, Уляна Глібчук і Іван Андрусяк, Іван Ци­пер­дюк і Михайло Сидоржевський, мій видавець Василь Вітенко. Мати приятеля-видавця — щастя для літератора.

— І як живеться сучасним українським письменникам?

— Це запитання радше до податкової (сміється). Заробляю як на роботі, так і гонорарами за книжки, колонки в газетах чи на сайтах. Останній рік маю навіть невелике роялті. Звісно, грошей бракує завжди. Але мій улюблений Сенека твердив, що однаково, з якого кухля пити: із золотого чи глиняного.

Певна річ, у нас є талановиті літератори, які не змогли вписатися в ринок і через це живуть дуже бідно, навіть злиденно... Я знаю таких людей. Бідність руйнує талант більше, ніж заможність... Я багато над цим міркував у своєму романі «Жертвопринесення». Наша дер­жава абсолютно глуха до мистецьких талантів...

Багато людей, щоб вижити, почали займатися чимось іншим, полишивши свою, за Сковородою, сродну працю. Але, наскільки знаю, багатьом із них відмова від свого покликання не принесла щастя. Навіть попри дорогі машини і престижні курорти... Сумно це все.

— Чому, на вашу думку, одні реа­лізовуються, а інші — ні?

— А чому одні високі, а інші — низькі зростом? Як на мене, реалізованість таланту пов’язана насамперед із силою духу і бажанням. Адже я знаю немало людей, у яких — жодного літературного хисту, лише бажання писати, незрідка просто маніакальне. Велику роль відіграє місце народження і походження. Хоч би що казали, а синові міністра, себто «мажору», набагато легше зреалізувати свої потуги, ніж синові сільського бухгалтера.

Я, приміром, іноді переживав такі ситуації, коли здавалося — все, гаплик, не буде жодних книжок, бо нікому такої прози чи віршів не потрібно! Ці спустошливі стани сприяли моїй «дружбі» з тим-таки алкоголем, витворюючи нові проблеми... І лише горстка людей підтримувала мене тоді. Це стосується кожного, адже невдахи, у ліпшому разі, викликають співчуття. І ми не хочемо думати про причини їхнього аутсайдерства.

Я намагаюся, настільки можу, завжди допомагати обдарованим молодим літераторам, чудово пам’ятаючи колишнє власне биття головою об стінку...

— А чи пережили ви вже кризу середнього віку?

— Нещодавно я звично бігав на стадіоні. Людей не було. Раптом дивлюся: якийсь сивуватий чоловік, у шикарному одязі й напідпитку уважно за мною слідкує. Коли зупинився, він підійшов і заговорив про те, що хотів би тут грати у футбол, навіть ладен платити за це, але вже застарий. Я спитав, скільки йому років. Виявилося, сорок чотири. Мій ровесник! Але від чоловіка віяло старістю, принаймні в ту хвилину.

Усе залежить від світосприйняття. Звісно, я не хотів би оточувати себе лише молоддю, ходити в молодіжному одязі, як дехто з письменників, витворюючи для себе ілюзію вічної молодості. Від віку не втечеш.

— Які три твори справили на вас найбільше враження за роки незалежності?

— З іноземної літератури — це романи француза Мішеля Уельбека «Елементарні частинки» та росіянина Віктора Єрофеєва «Хороший Сталін». Щодо української літератури, то тут я віддав би перше місце відразу двом творам. Не буду ори­гінальним — це «Польові дослідження з українського сексу» Окса­ни Забужко та «Рекреації» Юрія Андруховича. На початку 90-х це були революційні для нас романи.

— А що вас цікавить у творчості?

— Хай як це банально — людська душа. Мене цікавлять всі відчуття людини, від найпростіших до найскладніших. Для мене як автора не існує поняття моральних перверзій, адже будь-що, відчуте людиною, варте осмислення для розуміння, звідки воно береться. Карл-Густав Юнг копирсався у психіці шизофреніків (певне ж, не найприємніше заняття), виокремивши згодом різні асоціативні ряди, котрі, на перший погляд, здавалися безглуздям і маячнею. Він зробив висновок, що вся ця нісенітниця мала різне коріння в попередньому житті хворих, у житті, ще не спотвореному психозом... Йому вдалося багатьох вилікувати. Тема психозу, який наростає як розплата (за що?), є однією із сюжетних ліній мого роману «Тотем».

З-поміж іншого мене цікавлять можливості мови. Боротьба письменника з мовою є однією з найбільших проблем. Важливою є також боротьба із власним стилем, тобто звільнення його від застиглості і самоповторів. Саморозвиток індивідуального стилю — те, що дуже мене цікавить. Адже можна бути талановитим, але потрапити в пастку самоплагіату, який засмокче, мов трясовина.

— І як ви із цим боретеся? Відкрийте кілька секретів із власної творчої кухні.

— Відколи я кинув писати вірші, а це вже десять років, покладаюся не на натхнення, а на, так би мовити, роботу. Раніше я міг писати будь-де. Тепер гамір мене дратує.

Найкраще пишеться десь між 12-ю і 18-ю, але для цього потрібен час, який я намагаюся знайти. Перед тим, як писати, ніколи не їм. Відчуття голоду сприяє чутливості до слова. Пишучи, випиваю дві-три чашки кави, якщо це кілька годин. Мені не можна курити, але часто таки випалюю цигарку-дві. Маю стійку ілюзію, що нікотин розширює сферу мислення... Три комп’ютерні сторінки є для мене максимальною денною нормою. Після цього мені вкрай потрібно пробігти бодай три-чотири кілометри.

— Що в житті ви зробили б інакше?

— Я не хотів би перелічувати власні претензії до життя... Кожна людина, за великим рахунком, має те, на що заслуговує.

Проте все ж таки я більше готував би себе до стоїчнішого сприй­няття людських стосунків, у тому числі між чоловіком і жінкою. Менше б закохувався в юності, аби не витрачати марно стільки душевних сил, які потім неможливо відновити... Відмовився б від дрібної рефлективності, котра виїдає силу. Менше потурав би бажанням, яким немає кінця-краю. Адже спокій і гармонія — всередині кожного з нас.

— Тож як би ви сформулювали власну філософію життя?

— Бути чесним перед собою і перед іншими. Це не означає внутрішньої вседозволеності чи невротичної розхристаності, як у винниченківських героїв. Це — коли людина намагається кожної ночі перед сном запитати себе, що вона сьогодні зробила доброго не лише для присипляння власного ненаситного Еґо, а й для інших. Нама­гаюся відчувати інших, не бути етично глухим. Скажу вам банальну фразу, що це мені дається нелегко... Але поступ є (сміється).

— Про що мріє Степан Процюк?

— Я буваю різним. І не завжди вдається жити відповідно до своїх ідеалів. Та й чи лише мені? Всім...

Тому хотів би жити так, щоб нікому не робити боляче. Принаймні людям більш-менш порядним. Хотів би постійно відчувати солідарність з усіма своїми сучасниками, адже років через п’ятдесят-сімдесят нікого з нас, нині активних і амбітних, вже не буде серед живих.

Хотів би мати можливість допомагати якомога більшій кількості людей. А для цього потрібні сили, в тому числі й фізичні.

Хотів би позбутися всіх шкідливих звичок, які ще залишилися. Або набути нових (сміється). Не мати дрібних еґоцентричних амбіцій.

Хотів би написати ще кілька творів, які можна було б назвати вдалими і глибокими.

Зрештою, у кожної людини є безмір бажань — і я не виняток.