Павло Вольвач: «Щоб стати письменником, треба багато чого не вміти»

Павло Вольвач рівновеликий як у поезії, так і в прозі. Його роман «Кляса» став відкриттям чи навіть одкровенням. Так сильно й правдиво про життя «східняків» ще ніхто у нас не писав. Якщо Стефаник на початку ХХ століття вибухово відкрив у літературі драматичний світ карпатського селянина, то Павло Вольвач на початку ХХІ — світ мешканця індустріального Сходу.

Але роман, якого Україна ще не мала, залишився десь наче збоку, на околиці. Як, зрештою, і сам Павло Вольвач, який завжди йде власним шляхом.

«Вірші прийшли абсолютно зненацька»

— Павле, ви народилися у За­поріжжі, яке стало голов­ним героєм роману «Кляса»…

— Це мільйонне індустріальне місто, заселене переважно вчорашніми селянами та їхніми нащадками. У мовному вимірі — це умовно російська лексика накладена на умовно український спо­сіб думання.

Доволі безлика архітектура, кволість традицій і культурного прошарку. Нечисельна «інтєлєкєнция», російськомовна, ясен май, і вже зовсім рідколиста національно-«швідома», зрідка вкраплені в пролетарсько-різночинницьке море. Труби, домни, газовий сморід, мордобій по святах, і не тільки.

Тобто саме те місце, де з’яв­лятися поетам. Цілком серйозно. І те, що через місто тече Дніпро, що посеред самісінького Запоріж­жя лежить Хортиця, дається — хай майже невловимо — але таки дається взнаки й накладає свій відбиток. Це вам не Донбас, і тим паче — не Крим. Тут, якщо приди­витися й добряче напружитися, можна відчути, що в повітрі мерехтить героїчна пам’ять. Мерехтить і поколює в кожен нерв.

— Ваші найяскравіші дитячі спогади?

— Сонця багато. В місті, у діда в селі. Город, баштан, бричка торохтить.... Азовське море, запорізький базар чи «базарь». І все аж вижовкле від сонця.

— Яким було життя до літератури?

— Досить безтолковим, сумбурним. Ніяк не міг визначити своє місце. Люмпен-пролетар, маргінал, підпільний екстреміст? Заводи, прохідні й вулиці, на яких відбувалися основні сюжети тогочасного мого життя. Братва. Якісь жінки. Виглядало це все доволі романтично й абсолютно бездумно.

І в результаті, диво-дивнеє, — вірші, які я почав писати у віці, коли більшість піїтів уже завершують, спиваючись, ідучи в депутати чи відкриваючи власні фірми з продажу пилосмоків. Вірші прийшли абсолютно зненацька й абсолютно закономірно. І стали опертям, сенсом.

Отож, хоч як це дивно, за мурами бездонних заводів і в нет­рях запорізьких вулиць-провулків я не канув у небуття, не сів у тюрму. А навпаки — відчув своєрід­не прояснення. У 1986 році вийшла перша збірка «Маргінес», дов­кола якої було багато розмов — якщо, звісно, так взагалі коректно казати, враховуючи наклад у тисячу примірників... Втім, хоч як би там було, тоненький метелик на сорок із чимось віршів був відзначений премією ім. Василя Симоненка як кращий поетичний дебют в Україні. На ту премію, пам’ятаю, купив в «Енеї» блок цигарок і кілька пляшок коньяку.

Тоді якраз галопувала інфляція. Посиділи з кимось. Уже й не пам’ятаю, з ким. Мабуть, що й з Іллею. Саме він, один із чільних представників поетичної «київської школи», екзотичний і таємничий Валерій Ілля, який за комуністичної влади не надру­кував жодного рядка (його вер­ліб­ри високо цінували Бажан, Ти­чина й, скажімо, гуру російсь­кого авангарду Геннадій Айві), а до спілки заходив, як сам казав, «хіба що до туалєту», першим щось відчув у моїх, таких не схожих на його власні, віршах, і дуже підтримав. Він же передав «Маргінес» Вінграновському.

— А чому саме йому?

— Вони зналися. До того ж Іл­ля вважав Миколу Вінгранов­ського найкращим українським сучасним поетом: «У рамках класичної поетики він недосяжний, Ми­кольця...» Я, до речі, приблизно теж так вважав, читаючи його пое­зії ще підлітком, і вважаю тепер, усвідомлено, розгортаючи цю оцін­ку на все українське ХХ століття.

І ось ти дізнаєшся: цей чоловік так високо висловлюється про твої вірші... Потім — більше. Ти сидиш із ним на лавочці у скверику, п’єш пиво й розумієш, що дива ще бувають... Потім, ризикну стверджувати, все це переросло в дружбу. А в Миколи Степановича, зазначу принагідно, був абсолютний слух не лише на слово, а й на людей. І останніми роками його близьке коло було зовсім нечисельне, на пальцях однієї руки можна перелічити. Тому я все це сприймаю як Божу ласку. Промисел долі.

«Я довго не міг вловити суті Києва»

— Як переїхали до Києва?

— Склав спортивну сумку й поїхав. Знімав кутки, квартири, кочував Києвом. Мені потрібні були нове середовище й новий виток біографії. Я їх здобув. І здо­буваю далі, пильно роззираючись навколо...

— І що розгледіли?

— Я довго не міг вловити суті Києва. Ну, там — місто для життя, кручі, каштани, «як тебе не любити» й тому подібні банально-вітринні речі я й раніше знав. А ось проглянути кудись углиб... Зараз, може, лишень наблизився до цього і вже можу обережно натякнути, що потроху відчуваю це місто.

Прекрасне місто. Особливе місто. З неймовірно високим, натхненним небом, якого, мабуть, немає більше ніде у світі і яке може свідчити про щось дуже глибоке й значне. Водночас Київ видається мені трохи розмазаним, нечітким, занадто м’якеньким. Не можу це зараз сформулювати, але якихось залізних рихв йому явно бракує. Буде нагода, порівняйте Дніпро в Запоріж­жі, біля Хортиці, і київський Дніпро у районі Гідропарку, з дурнуватими «чортовими колесами» на горизонті. Інколи він здається просто водою...

— А про яку Східну Україну, якої ми не знаємо, — знає Павло Вольвач?

— Повторюю: це — потуга. Притлумлена, нівечена-перенівечена, завжди спрямовувана проти самої ж себе. Наша нездійснена Америка. Вулкан, який не спрацював, так, здається, сказав хороший київський критик і поет Тарас Антипович. Справді, вулкан. І не спрацював. Але без нього України не буде. Або це буде зовсім інша Україна, про яку мені не хочеться навіть думати, не те що говорити.

— А чи має майбутнє українська мова на східних теренах?

— Важке. Важуче. Як, до речі, майже повсюди в Україні. Але виснажливі схлипи-речитативи про мову вже піднуджують. Мова буде, коли стане престижною. А для цього Андрухович (чи Матіос, Шкляр, Вольвач, Гаврош і всі разом, і ще сто разів по сто) мусять давати талановиту живу українську книжку. А «Вася-Клаб» (чи «Кому Вниз», чи «Океан Ельзи», чи «Гайдамаки») — творити сучасну українську музику. А Тихий, Шапіро й Томенко — українське, наснажене сучасними вітрами кіно. Українські телебачення, журналістику, інформаційний простір загалом. І так далі. Творити спільний модерний талановитий український проект. І обов’язок держави — допомогти опромінити ним усі щаблі, всі найдальші й найцілинніші закапелки суспільства. Створити клімат. І чітко реагу­вати на будь-які антиукраїнські прояви. Не так і багато.

— Що у романі «Кляса» — не автобіографічне?

— Там намішано всього. Це не мемуарні записи, і зміщено багато: і оптика, і роки. Але основа, звичайно ж, автобіграфічна. Майже всім персонажам роману я лишив справжні імена-прізвища, не кажучи вже про прізвиська, бо без цього зникало тепло. Називав когось відстороненим, видуманим «поганяловом» — і персонаж щезав, я сам у нього переставав вірити. У головному героєві теж багато від автора, але той, романний Пашок, і я — звісно ж, різні люди, з різними нер­вами й долями.

— Попри хороші відгуки критиків, чому «Кляса» не стала загальнонаціональною подією, якою б мала стати? Чому такі сильні речі у нас наче на узбіччі?

— Так зірки склалися, я особливо не нарікаю. З персональних проколів головний полягає в тому, що «Кляса» вийшла не в потужному (хай навіть зі скидкою на українську специфіку) видавництві, а в доволі таки загумінко­вому. Піар-підтримки не було, не кажучи вже про просування на якесь закордоння. Не хочу вдава­тися в деталі, чому так трапилося.

І все ж роман помітили, про нього заговорили і читачі, і авторитетні постаті — від Миколи Він­грановського до Сашка Положинського, від Івана Дзюби й Оксани Забужко до братів Капранових. «Клясу» переклали й видали в Азербайджані, друкували в турецькому журналі «Турналар», зацікавлені видавати в Росії й Македонії. Побачимо.

А щодо глобальних тенденцій... Ну, по перше, зараз час такий — фрагментарний, атомізований, у якому будь-що розчиняється, як цукор в окропі. Це раніше книжка (видана, зазначу, стотисячними накладами) викликала резонанс, про неї могли говорити в кухнях і на нарадах у ЦК, і значною мірою саме звідти — вага й популярність декого з класиків соцреалізму.

По-друге. Ка­зав і кажу: значна частина ниніш­ньої літератури зосереджена на фальшивих проблемах. Чи то в плачах за селом сторічної давності, чим перманент­но займаються притворні «народники». Чи в описах власного пупа, «мастурбація-менструація-коноплі», чим так перейняті деякі персонажі з іншого «клану». З тих, котрі насправді, за дотепним висловом Ульяненка, не пробували нічого, крутішого від валер’янки.

Як на мене, і ті, й ті — шари ізоляції на високовольтних дротах справжніх українських проблем. Щоб, не дай Боже, не іскрили й не приводили іноді до тями. Ось що каже про нашу сучасну літературу Оксана Пахльовська: «...Такі собі танці на кубі — а за межами цього стриптиз-клубу розлягається великий і драматичний світ...»

«Україна велика в усіх вимірах»

— Останнім часом ви трохи поїздили Україною. Що для себе відкриваєте у таких поїздках?

— Україна велика в усіх вимірах, хто б що не казав. І досить часто середньостатичний «малий українець» на голову вищий від своїх різнокаліберних керманичів. Є золоті люди, це правда. Але все ж таки: звідки ота «еліта», звідки ж та погана, направду нездала влада — не з інших же планет прилетіла?

Треба визнати: найчорніші, найглибинніші проблеми гніздяться в нас самих, у нашій ментальності, в нашій колективній душі. Погодьтеся: що можуть створити аж такого путнього люди, котрі зне­важають самих себе, заздрісні, вайлуваті, байдужі, лукаві, котрі найбільше у світі не люблять брата свого і на мізинець не здатні до будь-якої форми солідар­ності — і то не лишень на «зрусифікованому Сході», а й у найвишиваніших регіонах?..

— Чи зрозуміло Запоріжжя суть, закладену в романі?

— Я вже казав про локальність впливу літератури на читача в нинішню добу. Тому смішно було б розписуватися і за Запоріж­жя, і «за всю Одессу». Багато людей прочитало, це факт. Вірю, що хтось щось сприйняв.

Але, мені здається, не варто все зводити до одного міста, позаяк мову можна вести, мінімум, про Схід України. І про цілий соціальний пласт, маргінально-пролетарську страту, про яку в українській літературі згадувалося досить скупо. А Запоріжжя слугує лаштунками й метафорою, символом урбанної, індустрійної України, про яку мріяли Хвильо­вий із Сосюрою. А осколки мрії — ДніпроГЕС, «Запоріжсталь», «Соцмісто». І кулі в головах харківських романтиків-українізаторів 20—30-х... Тоді, до речі, писали: «лямпа», «плян», «робітнича кляса», звідти й назва роману — як місток у часі.

— Чи розуміють рідні твоє «письменницьке» життя? Чи не нарікають на безгрошів’я?

Розуміють і не нарікають. Тобто нарікають, але з розумінням (сміється). Взагалі, мені пощастило у житті в цьому плані. Можливо, хтось із письменників саме без родини інтенсивніше працює, яскравіше горить і таке інше, тут уже як у кого склалося. Мені ж із родинним тилом тепліше й легше йти по житті, та й дійсність показує, що творці інвектив про сім’ю як про «монстра із заплаканими очима» не зовсім щирі. Бо тільки підвертається нагода — біжать у ЗАГС чи до церкви й посилено розмножуються.

— Кого з українських авторів ти для себе відкрив останнім часом?

— Багато нових імен з’являється, але моя давня думка: Ульяненко й Пашковський лишаються головними «рибами» сучасної прози. Згадаю ще й двох Оксан. Одна, блискуча і «вредна», Забужко. Інша — просто блискуча, Пахльовська. Почав читати її «Аve, Europa!». Це людина мисляча, причому чи не наймасштабніше й найгостріше (іноді аж до викличності) в усій Соборній.

З поетами, будете сміятися, схожа ситуація: вже вкотре перечитую Римаруків «Бермудський трикутник» і «Папороть» Василя Герасим’юка. Але буквально недавно до цих двох, важливих мені «-уків-юків», додав третього — Тараса Федюка. Це справжнє особисте відкриття: давно мене так ніщо не зачіпало, як «Трансністрія» та «Обличчя пустелі». Там повно барви, сонця, повітря, якоїсь південної веселої шляхетності, і все це через примружене око, що вже знає про це життя дуже багато або й майже все. Дуже сильний і споріднений за світобаченням поет.

Говорячи про молодих (і не тільки), мимохіть хочеться називати «мовчазних людей», за висловом тієї ж таки Пахльовської. Як ось Сергій Татчин з Вінниці. Знають його мало, тим часом це дуже несподіваний, суверенний поет із покоління 40-літніх. З молодших мені видаються цікавими Тарас Григорчук, Данило Кубай, Мар’ян Лазарук, В’ячеслав Левицький. Якщо судити за тим, що траплялося під руку, здібний автор Дмитро Лазуткін, може бути дуже цікавим Максим Непорада. З прозаїків вирізнив для себе Бриниха, Антиповича, Сенченка та Ушкалова. Гадаю, ще скаже своє Оксана Луцишина.

«Страждати треба!»

— Якою буде ваша наступна книжка?

— Якщо говорити про прозу, то промовчу, щоб не забігати наперед. Плюс уже готова нова поетична книжка, робоча назва — «Чота». Це інша «геопоетика», порівняно з моїми більш ранніми книжками. «Якщо у попередній, «Триванні подорожі», було осмислення київського досвіду (після досвіду індустріального східного міста), то тут — осмислення досвіду міста мітичного, містичного, міста-крізь-місто, що пронизує всі міста, але не всім відкривається», — так написав один письменник і критик, чиєю думкою дорожу. Але хай спочатку вийде збірка...

— Журналістика не заважає літературній творчості?

— Ще й як! А що вдієш? Тут я не самотній, більшість так живе. Пригнічує це трохи, але іншого не дано.

— Ти ніде не згадуєш про три місяці, проведені в Празі…

— Ой, це було років п’ять тому, вже встиг і призабути. Працював там на Радіо Свобода, в центральному офісі. Багато чого побачив, запам’ятав. Із цікавими людьми познайомився, скажімо з Ок­саною Івасюк, сестрою легендарного Володимира Івасюка, яка на той час працювала у Празі, з Бран­кою Трівіч із босній­ської редакції, з Ігорем Помєранце­вим та Алєксєєм Цвєтковим з російської. Цвєтков, крім того, що мій земляк із Запоріжжя, — він ще й добрий поет із барвистою біографією, приятель Бродського та Лимоно­ва по Нью-Йорку.

А в проміжках між роботою писав «Клясу» та шлявся Прагою. Цікавий був час, може колись ще й втілиться у прозовий текст.

— Що, на вашу думку, треба для того, аби стати письменником?

— Треба багато чого не вміти: класти плитку, робити євроремонт, ремонтувати авта, керувати фірмою і так далі.

— А що вміти?

— Треба мати квадратний зад і щелепи, а також добру здатність організму розщепляти алкоголь.

А якщо серйозно, то треба з цим народитися. Страждати треба! Або принаймні відчувати страждання інших, яке для людини є доконечним, хоча би в силу її крихкості, недовговічності, минущості. А ще — вірити в себе, в необхідність того, що робиш. Удача потрібна. Випадок. Щоб зірки взяли і склалися саме так.

— Про що мріє Павло Воль­вач?

— Колись мав мрії. Але вони мають здатність кудись із часом зникати...

— Як би хотіли закінчити своє життя?

— Одного разу почув рядок блатної пісні: «...І за вєсьолим за шампанскім умєрєть...» Стоп, думаю. Це ж філософія! Жити весело й так само вмерти — одномоментно, в польоті. Це ж, мовляв, краще, ніж від простатиту чи ще там від чогось, у липкій від старості й хвороб постелі. А тепер думаю, що ця позиція — неправильна. І, на додачу, боягузька. Власної формули в мене наразі немає. Поки що якось думається про речі життєствердніші.